30 музейних років закарпатця Йосипа Кобаля – людини, яка знає ціну історії

 

Із Закарпатським обласним краєзнавчим музеєм ім. Т. Легоцького знайомий кожен турист, який приїжджає до Ужгорода. Щоправда, переважна більшість відвідувачів дивляться на експонати як на предмети, які підтверджують історичне минуле, відкривають невідомі сторінки у житті Закарпаття. Лише ті, хто роками піклується про ці експонати, знає справжню ціну старожитностей. Один із них – історик і краєзнавець, завідувач відділу археології музею Йосип Кобаль. 

Цього року виповнилося 30 років, як він працює у Закарпатському краєзнавчому музеї. Йосип Кобаль володіє угорською, німецькою мовами, завдяки чому має значно більший доступ до історичних матеріалів. У минувшині, як і в сучасному житті, він – невтомний правдошукач, людина совісті і честі, тому як би далеко не ховалася істина, як справжній археолог, Йосип Кобаль її точно відшукає.   

Ми впевнені, що про цього історика і краєзнавця ви чули багато, але ніколи не знали того, про що він розповів нам в інтерв’ю. Погодьтеся, що 30 років у музеї – чималий термін для того, аби добре знати не тільки відділ археології, а й музей загалом. Тому пропонуємо вам першу частину розмови з Йосипом Кобалем про його шлях до музею і роботу, якою він дорожить вже три десятки літ.

Про перший самостійно знайдений скарб 

- Як це працювати у музеї 30 років? Ви завжди прагнули цього?

- Вперше у музеї я побував у 6 класі як учасник краєзнавчої олімпіади - доповідав про добування каоліну у нашому селі. За доповідь мені подарували туристичну сокиру. Тоді звісно, я не знав, що буду працювати у музеї.

Коли навчався у Берегівській школі, на уроці військової підготовки треба було писати твір про улюблений фільм. Оскільки мене цікавила археологія, я описав американський фільм, у якому розповідали про землю мільйон років до нашої ери. Як виявилося, всі написали те, що учителю подобалося, а я один обрав не радянський фільм, а американський. Це спричинило скандал, батька викликали у школу. З того часу і в майбутньому я неодноразово стикався із заполітизованістю навіть в археологічній науці.

До університету я вступав після армії і вже був впевнений у тому, що хочу стати археологом. Курсові, дипломні писав за власним вибором на тему археології. На першому курсі описав скарб бронзових виробів, який колись сам знайшов у рідному селі на полі – бойові сокири. Потім завжди обирав теми, близькі мені. У 1984 році моя курсова робота «Східна Африка і проблеми  походження людини» була направлена на всеукраїнський конкурс студентських наукових робіт, де зайняла перше місце. Цікаво, що коли повідомили про перемогу й надіслали в університет диплом, на факультеті просто сховали його і не показали мені. Зовсім випадково викладач кафедри загальної історії Анна Печора побачила в декана цей диплом і розповіла мені про нагороду. Тільки після цього випадку я отримав диплом.

Коли закінчував університет з відзнакою, на розподілі мені треба було вибирати направлення на роботу між Міжгірським і Рахівським районом. Усі інші одногрупники пішли куди хотіли, а відміннику дали тільки ці райони. Я обрав Міжгірський район, але там не було місця історика. Тому мене направили у Верхній Бистрий на посаду вихователя групи продовженого дня. І це незважаючи на наявність у мене листа із Закарпатського музею про те, що мене готові прийняти на роботу. Я все ж хотів працювати за спеціальністю. Оскільки в області не можна було вирішити це питання, я поїхав у Київ на прийом до Міністра освіти. Там мене одразу не прийняли, але я приїхав із листом від Закарпатського краєзнавчого музею, де директором був Юрій Кондор і з листом Павла Чучки-молодшого, який був науковим секретарем у музеї. Чучка порадив: якщо пробитися до Міністра буде неможливо, передай листа моєму знайомому по аспірантурі, який зможе тобі допомогти пройти на прийом. Довелося дати цей лист і наступного дня мене прийняв Міністр. За 3 хвилини мені підписав відкріплення і дозволив працювати у музеї. Ось так завдячуючи директору музею Юрію Кондору і Павлові Чучці я зміг розпочати роботу у Закарпатському краєзнавчому музеї. Це відбулося рівно 30 років тому.

Той, хто не був членом партії, не міг вступати до аспірантури

- Кандидатську дисертацію ви захищали вже працюючи в музеї?

- Як випускнику з дипломом з відзнакою, я автоматично отримав направлення в аспірантуру. Але як виявилося, такого як я, в аспірантуру не приймали. Я хотів далі займатися археологією, а люди, які могли керувати мною, відмовилися бути моїми керівниками. В аспірантурі сказали, що можу вступати, але треба бути членом партії. Я членом партії не був і не хотів ставати.

Коли влаштувався у музей, написав листа невідомій мені дослідниці з Києва Софії Березанській, яку знав тільки з публікацій, чи не взяла би вона керування моєю роботою. Запропонував кілька тем і вже через тиждень отримав відповідь-запрошення в Інститут археології. В Інституті затвердили тему, і я у 1997 році захистив дисертацію в Інституті археології в Києві.

«Фіат», Венеція і кельтські старожитності

- З чого починалася ваша робота в музеї? Яку першу посаду там обіймали?

- Мене прийняли у відділ історії докапіталістичних відносин, де завідувачем був Людвіг Філіп. Перше завдання, яке я отримав – описати археологічну колекцію Федора Потушняка. Якраз тоді його нащадки передали колекцію у музей. Кілька місяців я займався цим. А з 1987 року при відділі охорони пам’яток історії культури (завідувач Людмила Сахарова) створили сектор археології, який займався вивченням і охороною пам’яток археології Закарпаття. Тоді ж розпочали археологічні розкопки, обробляли музейні колекції. У цей час я написав статтю про Тиводара Легоцького, про якого на той час майже ніхто не знав. Після цього почав займатися вивченням  його діяльності, публікацією зібраних ним матеріалів. Це мало не тільки теоретичне значення, а й практичне.

У 1990 році, коли у Європі проходили зміни, пов’язані з розпадом СРСР, у Венеції, у культурному центрі фірми «Фіат»  організували величезну виставку, присвячену кельтскьким старожитонстям «Кельти – перша Європа». Оскільки у Радянському Союзі тільки  в нашому музеї були кельтські знахідки, вони попросили дирекцію музею надати їм 10 експонатів. Цю роботу доручили мені, я підібрав експонати.

Радянське представництво «Фіату» зобов’язалося відвезти ці знахідки й супроводжуючу особу у Венецію. Ось так, виконавши всі необхідні умови щодо вивезення культурних цінностей за кордон, я прилетів у Москву, щоб забрати іноземний паспорт і полетіти у Венецію. Але там мені сказали, що з предметами немає проблем, але паспорт не готовий… Квитки на літак, які придбав «Фіат» не можна було змінити. Тоді представники фірми взялися перевезти тільки предмети.

Я прийшов пізніше, через кілька місяців, отримав паспорт, а фірма «Фіат» відправила мене на один тиждень у Венецію. Поїздка була як подарунок за зроблену роботу. Один тиждень я жив у готелі неподалік Грант каналу, оглянув виставку – всі кельтські старожитності світу й загалом познайомився з Венецією. Так завдяки музею я зміг побачити Європу й ознайомитися з її музеями вже у 1991 році. Повернувся за три дні до Московського путчу у серпні 1991 року.

- Що ви досліджували у науковому плані під час роботи в музеї?

- Я займався переважно дослідженням скарбів бронзового віку. У музеї зберігалася одна з найбільших в СРСР колекція бронзового віку. Сьогодні це найбільша колекція металевих виробів бронзового віку в Україні.

Із наукової літератури я знав, що на міжнародному рівні дуже цікавляться нашими знахідками. Я написав книгу і хотів видати її тут, в Україні, але в Інституті археології в середині 90-х років відмовилися, посилаючись на фінансову скруту. Тоді я звернувся за кордон. І написав листа незнайомій мені угорській дослідниці Амалії Можоліч. Вона порекомендувала звернутися в Німеччину.

У Франкфурті-на-Майні була редакція спеціальної серії книг, присвячених металевим виробам бронзового віку. Я звернувся до німецької редакції, звідти відразу відповіли, щоб надсилав рукопис. У книзі було багато таблиць, замальовок предметів. Німці переклали все це на німецьку мову, і я кілька разів їздив у Франкфурт-на-Майні, щоб переглянути переклад, узгодити текст із таблицями. Я знайомився з їхніми музеями, Франкфуртським університетом, мав змогу працювати у бібліотеках.

У 2000 році моя книга «Бронзові скарби Закарпаття» побачила світ у Штутгарті. Таким чином ця цінна колекція бронзових скарбів Закарпаття стала доступною для міжнародної наукової громадськості. Для мене особисто це відкрило багато можливостей для налагодження зв’язків з закордонними колегами. Я читав лекції у Гейдельберзькому університеті, у Берлінському вільному університеті, Ягеллонському університеті в Кракові, Будапештському університеті.

Колекція неолітичних знахідок Михайла Потушняка у музеї нараховує кілька тисяч речей

- Чим жив музей у 90-х роках?

- У музеї у цей час був нелегкий період, як і в усій країні. Місяцями не виплачували зарплату, а вона становила близько 10 доларів у місяць. Багато працівників не витримували цього і покидали музей. Залишалися тільки найбільш віддані справі люди. Через певний час ситуація почала налагоджуватися. Ті, хто залишився, склав кістяк наукових працівників сучасного музею.

У кінці 90-х - на початку 2000 років у музеї відбулися штатні скорочення, тож в окремих відділах залишилося по троє штатних одиниць. Ця невелика група наукових працівників повинна була вивчати, зберігати, експонувати величезну кількість експонатів.

У 1998 році вперше за історію музею на базі сектору археології був створений відділ археології. Це при тому, що археологічна колекція нашого музею є однією з найбільших – близько 30 тисяч експонатів.

У 2003 році була створена перша частина археологічної експозиції, присвячена історії археології Закарпаття і кам’яному віку. Кілька років тому її закрили, мотивуючи це тим, що у музеї немає достатньо доглядачів. Донині експозиція закрита.

- Які колекції старожитностей є в археологічному відділі, який ви очолюєте?

- Крім уже згаданих унікальних кельтських старожитностей та скарбів бронзового віку, у музеї зберігаються й інші цінні знахідки. Серед них – передана недавно колекція неолітичних знахідок Михайла Потушняка, яка нараховує кілька тисяч речей, зокрема, єдині в Україні матеріали найперших землеробів і скотарів – так звані неолітичні венери, кам’яні знаряддя праці, чудово орнаментовані глиняні посудини. Зберігається у нас також невелика колекція давньоугорських старожитностей, велика колекція чудових глиняних посудин з території сучасної Угорщини, які свого часу придбав Тиводар Легоцький.

 

Розмовляла Наталія Толочко

Другу частину про Закарпатський обласний краєзнавчий музей ім. Т. Легоцького читайте незабаром на ProZak.info