image

Чому 29 червня сумна дата в історії Закарпатя

Після закінчення Першої світової війни проблема Подкарпатської Русі і русинів завдяки старанням чехословацької дипломатії була предметом переговорів на найвищому міжнародному рівні. 

10.09.1919 р. в Сен-Жермен-ан-Ле (Франція), був підписаний Мирний договір між державами Антанти (переможці у війні) та Австрією (переможеною), згідно якого територія південнокарпатських русинів була включена до складу Республіки Чехословацької в якості автономної одиниці. Такою була воля самих русинів, тому ні про яку окупацію русинського краю Чехословаччиною не може бути і мови.

Це приєднання було додатково підтверджено Трианонським Мирним договором, підписаним між країнами Антанти та Угорщиною 4.06.1920 р.  – так русинський край став складовою частиною високорозвиненої цивілізованої європейської слов’янської держави. Тобто Перша світова війна, яка виявилась найжорстокішою за всі попередні війни, принесла русинському краю не лише горе, але і радість.

На жаль, через 25 років колесо русинської історії різко повернулось назад – і знов після страшної війни, тепер вже Другої світової. Ось як це сталося: 29 червня 1945 р. був підписаний договір між ЧСР та СРСР про передачу Подкарпатської Русі-Закарпатської України Радянському Союзу. Слід сказати, що сталося це не спонтанно, Кремль готував цю акцію майже два роки, відтоді, коли 4-9 вересня 1943 р. в Москві згідно рішення Політбюро ЦК ВКП (б) була створена Комісія по питаннях мирних договорів та післявоєнного врегулювання, яку очолив заступник наркома закордонних справ СРСР Максим Літвінов.

9 вересня 1943 р. Літвінов в переліку проблем, які вимагають врегулювання, в пункті про Чехословаччину згадав Подкарпатську Русь. 12 грудня 1943 р. в Москві був підписаний в присутності Е.Бенеша (президент ЧСР) та Й.Сталіна (голова РНК СРСР) чехословацько-радянський Договір про взаємодопомогу та післявоєнне співробітництво. Під час підготовки підписання Договору обговорювалось також питання Подкарпатської Русі. Щоб не злякати єдиного союзника СРСР в Центральній Європі, Й.Сталін погодився із збереженням краю в складі ЧСР.

Осінь 1944 р., коли в Мукачеві відбувся т.зв. «Перший з’їзд народних комітетів Закарпатської України» (він був і останнім), показала, чого варті заяви радянських лідерів. З’їзд був результатом активної «роботи» радянських політичних органів 4 Українського фронту під керівництвом Л.Мехліса, його замісника Л.Брежнєва, полковника НКВС І.Тюльпанова, майора НКВС Левка, партизанського командира А.Тканка. З Києва приїхало ціле командос на чолі з членом ЦК ВКП (б) А.Чеканюком. Весь цей шабаш проводився з юридичної точки зору на території суверенної держави, союзника, Чехословаччини.

Учасники з’їзду, які знаходились під пильним контролем «гостей» з’їзду, агентів НКВС,  прийняли підготовлений в Москві т.зв. «Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною». Спроба групи делегатів засумніватися в правомірності рішення долі мільйонного населення краю 600 делегатами була в зародку подавлена агентами НКВС. На з’їзді була обрана т.зв. Народна рада на чолі з І.Туряницею як виконавчий та законодавчий орган «держави» Закарпатська Україна. Ця маріонеткова «держава», по задуму НКВС, повинна була бути буфером між урядом СРСР та чехословацьким емігрантським урядом.

Серед населення краю додатково був організований збір підписів під «Маніфестом». За підписи обіцяли продовольчі пайки, борошно, якого підписанти так ніколи так і не побачили. А їхні підписи московські шахраї згодом предствавили, як «волевиявлення народу». (Як показує сьогоднішня дійсність в Криму та на Донбасі, нинішні кремлівські шахраї добре засвоїли уроки своїх попередників).

29 листопада 1944 р. Парламент Закарпатської України прийняв Декрет №9 «О провозглашении народным праздником день 26 ноября», в якому сказано: «По случаю освобождения Закарпатской Украины Красной Армией и проявлением воли народа Закарпатской Украины о воссоединении Закарпатской Украины с Украинской Советской Социалистической Республикой, день 26 ноября провозглашается Народным праздником Закарпатской Украины». (Доведеться про це свято нагадати нашим обласним очільникам).

5 грудня 1944 р. «Народна рада» прийняла рішення про розрив відносин з чехословацькою адміністрацією. Одночасно НР направила листа президенту Е.Бенешу з інформацією про прийняття «Маніфесту» та висловила надію, що президент визнає його юридичну правомочність. Цей крок «народників» викликає великий сумнів в його самостійності з огляду на порядки, які панували в СРСР, де без відома найвищих партійних керівників ніхто рангом нижче не міг нічого робити. До честі Е.Бенеша, він відмовився це зробити. Однак навіть ці ганебні події, що сталися на Подкарпатській Русі, не похитнули його довіри до Сталіна.

Дії радянськиї військових на Подкарпатській Русі Е.Бенеш пояснював… тиском на Сталіна українських націоналістів! Він наївно вважав, що головні труднощі у відносинах між чехословацькою адміністрацією та радянськими військовими органами створювали місцеві «народні комітети». Вони, на думку Бенеша, не розуміли справжніх, глибоких інтересів Чехословаччини та Радянського Союзу! Він вважав, що дві союзні держави після війни знайдуть шляхи до погодження по проблемі Подкарпатської Русі в прямих та дружніх перемовинах. Однак Бенеш вважав, що не слід допускати, щоб до закінчення війни хто-небудь створював юридичний прецедент поділу території Чехословаччини.

В Москві ж думали інакше, оскільки Кремль був рішуче налаштований на негайну передачу Подкарпатської Русі Радянському Союзу, в чому їх активно підтримували чехословацькі комуністи на чолі з К.Готвальдом. Комуністів підримали і члени Національної Ради ЧСР. Вони боялись, щоб апетит Сталіна не поширився і на Словаччину.

У вирішення проблеми особисто втрутився Й.Сталін. 23 січня 1945 р. він направив листа Е.Бенешу, в якому відкидав як непорозуміння «неправильну уяву, яка створилась у чехословацького уряду та президента» стосовно позиції СРСР у питанні «Закарпатської України». При цьому Сталін інформував, що стосовно ситуації в «Закарпатській Україні» його інформував К.Готвальд, запрошений для цієї мети в Кремль. З боку Сталіна це було грубим порушенням дипломатичного протоколу, оскільки Готвальд був всього лише приватною особою. Це порушення було свідомим і ціленаправленим, повинно було демонструвати Бенешу наявність в Москві можливого нового лідера Чехословаччини!

Сталін повторив відому тезу своїх дипломатів, ніби «радянський уряд не забороняв і не міг заборонити населенню Закарпатської України висловити свою національну волю». Одночасно нагадав Е.Бенешу його пропозицію передати Подкарпатську Русь Радянському Союзу, яку висловив Бенеш йому, Сталіну, у грудні 1943 р. в Москві. Е.Бенеш, як досвідчений дипломат, зрозумів попереджувальний натяк Сталіна. Відповів на його лист через тиждень. Запропонував варіант, прийнятний на його думку для обох сторін: проблему вирішити після закінчення війни шляхом погодження між двома державами щойно буде забезпечено відновлення домюнхенських кордонів Чехословаччини з Німеччиною та Польщею.

Обміном листами між Е.Бенешом та Й.Сталіном була фактично поставлена крапка у вирішенні долі Подкарпатської Русі після закінчення Другої світової війни. Президент Е.Бенеш визнав анексію Радянським Союзом східної провінції Чехословаччини як здійснений факт. Під час свого перебування в Москві 21-24 березня 1945 р. Бенеш ще раз письмово підтвердив свою згоду на передачу Подкарпатської Русі Радянському Союзу сподіваючись на те, що за рахунок частини території держави він отримає від Сталіна якусь індульгенцію.

Після закінчення війни 29 червня 1945 р. був підписаний Договір і протокол між Чехословацькою республікою та Радянським Союзом про передачу Подкарпатської Русі-Закарпатської України Радянському Союзу. Договір підписали з боку СРСР народний комісар закордонних справ В.М.Молотов, з боку ЧСР прем’єр-міністр З.Фірлінгер. В Москві відбулось те, що по праву називають «русинським Мюнхеном». Доля Подкарпатської Русі вирішувалась під гаслом «Про нас – без нас!».

Анексія Подкарпатської Русі, фактично здійснена Радянським Союзом восени 1944 р., була заднім числом закамуфльована дипломатичним документом, до якого корінне населення краю не мало ніякого відношення, оскільки його представники в цьому акті не брали участі навіть в ролі статистів. Правда, в Москві побувала 7 грудня 1944 р. церковна делегація нашого краю на засіданні Синоду Русской Православной Церкви, на якому було вирішено «…звернутись до Священного Архієрейського Собору Сербської Православної Церкви, в юридичному підпорядкуванні якої знаходилась православна Мукачівська єпархія, про передачу її в канонічне відання Русской Православной Церкви». Правда, члени церковної делегації повезли в Москву і документ політичного характеру – звернення до уряду СРСР про недоцільність приєднання Подкарпатської Русі до України. Очільник делегації П.Лінтур заявляв: «Ми рішуче проти приєднання нашої території до Української РСР (…) і свою землю бажаємо бачити автономною в межах Радянської Росії…». Тому що русини «не хочуть бути українцями, а хочуть і далі бути «руськими».

Секретною постановою уряду СРСР від 4 листопада 1945 р. вся валютна готівка та цінності банків Подкарпатської Русі були переведені в бюджет СРСР без жодної компенсації подкарпатським вкладникам. Практично був здійснений грабунок банків на чужій території, позаяк чехословацько-радянський договір від 29.06.1945 р. ще не був ратифікований. Лише 22 листопада 1945 р. Тимчасові Національні збори ЧСР під тиском Москви при активній допомозі чехословацьких комуністичних та народнофронтівських заляканих депутатів ратифікували Договір, хоча ніяких юридичних прав на це не мали, оскільки були тимчасові.

27 листопада 1945 р. Договір був ратифікований і в Москві Президією Верховної Ради СРСР.

Згодом в Москві спохватились, що затіяли гру навколо Подкарпатської Русі начебто з наміром об’єднати всі українські землі, і 22 січня 1946 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР була створена т.зв. Закарпатська область і включена до складу Української РСР. Цей указ ліквідував не лише історичну назву краю – Подкарпатська Русь, але і свіжу – Закарпатська Україна, про яку Москва дуже скоро забула. Одночасно всі жителі краю слов’янського походження, русини, були оголошені українцями. Історичне минуле новоспечених «українців» було оголошено колоніальним. Розбита війною та розділена залізною завісою Європа навіть не помітила зникнення з етнічної мапи одного з своїх історичних народів, русинів.

Якщо провести паралель між подіями в нашому краї в 1944-1946 рр. та подіями в Галичині в 1939 р., коли Сталін окупував східну частину Польщі, то в сенсі окупації вони співзвучні. Наші галицькі сусіди по праву вважають акт Радянського Союзу по відношенню до Галичини окупацією їхніх земель. Такої думки дотримуються і українські історики. Зате окупацію Москвою нашого краю в Україні чомусь називають  «історичною необхідністю». Але ж окупація подвійною бути не може. Мабуть, у деяких українських істориків є просто подвійна мораль.  

Висновок

Русинська земля або інакше – Подкарпатська Русь, як суб’єкт міжнародного права, була включена до складу Чехословаччини не як підмандатна територія, а як складова її частина з автономним статусом. Тому і президент, а – тим більше – і всі гілки влади повинні були вести переговори про долю цього краю лише за участі та згоди його представників.

Вищенаведене документально підтверджує, що вся процедура «передачі»: ведення переговорів, підписання договору, його «ратифікація» являються юридичною фікцією та безпрецедентним в русинській історії свавіллям – Договір підписував уряд ЧСР, який сам себе призначив, до того ж в Москві в березні 1945 року, з числа мігрантів, які всю війну сиділи в затишних кабінетах в Лондоні, ніякий парламент його не затверджував, по причині його відсутності;

Згідно Конституції ЧСР ні уряд, ні президент не мали права розпоряджатися територією країни, тим більше дарувати її частину у формі хабара Сталіну;

Вирішувати долю частини території республіки міг лише конституційно обраний парламент. Нічого цього в Чехословаччині в 1945 році не було. Вельми знаменно, що на переговорах в Москві ніхто не згадав про мукачівський «Маніфест». Тому з боку Чехословаччини та її вигаданого державного «представництва» акт «передачі» Подкарпатської Русі-Закарпатської України був актом юридичного нігілізму, якщо не сказати свавілля, і тому його підписання та ратифікація чехословацькими, підкреслюємо тимчасовими органами, юридичної сили немає, тому дискусії про нього виглядають театром абсурду.

Інша справа Москва, Кремль, там все було проведено у повній відповідності з радянськими законами, хоча треба визнати, що і це все відбулось post factum, оскільки русинську землю як вигідний військовий     плацдарм СРСР в Центральній Європі, Радянський Союз анексував уже в листопаді 1944 р.  

Можемо з певністю стверджувати, що післявоєнні 45 років перебування русинського краю в складі східнослов’янської імперії СРСР не лише загальмували багатообіцяючий розвиток нашого краю, а й відкинули його на десятки і десятки років назад.

Проф. Іван Поп, Dr.Sc., Чехія,

Дмитро Поп, Ужгород   

 

P.S. Зазначаємо, що думка автора у статті може не збгатися з позицією редакції. 

  • Про нас

    Prozak - Інформаційний антидепресант

    Тел.: +38 095 308 8778

    mail.prozak@gmail.com