Чому Закарпаття не прагнуло возз’єднуватися з УРСР у 1945 році
Попри позитивні наслідки від приєднання Закарпаття до Української республіки СРСР (наприклад, заснування Ужгородського державного університету та ін.), в шкільних підручниках з історії України ані словом не згадано про негативні наслідки від реалізації чергового кремлівського проекту «по збиранню руських земель»...
Йдеться передусім про насильну радянізацію, колективізацію, чисельні репресії проти «ворогів народу», інтернування та масові депортації закарпатських угорців і німців, асимілятивно-адміністративний етно- та еклезіоцид русинів–греко-католиків Мукачівської єпархії тощо.
Такі дані наводить у статті декан історичного факультету Володимир Фенич. Як ми повідомляли, історик написав для нашого сайту про те, як неправильно історію Закарпаття у шкільних підручниках.
У першій частині його статті читайте про назву Закарпаття, королівську стоянку, князя Корятовича, період історії краю за часів Богдана Хмельницького, а також інші історичні перипетії. У другій - про те, ч ому в шкільних підручниках історія Закарпаття перекручена.Третя частина стосувалася доби Карпатської України і життя Закарпаття у ХХ столітті. Сьогодні публікуємо передостанню частину аналізу підручників з історії для школярів.
Сюжет-вставка 7: радянсько-український (фінальний), або довгоочікуваний кінець
Та чи не найгіршим із усіх попередніх сюжетів-вставок є випадкові згадки про Закарпаття у викладі фактичного матеріалу підручника за 11 клас авторства Федора Турченка, Петра Панченка і Сергія Тимченка 1. Пишучи про «розчленування України» в умовах «окупаційного режиму в Україні» колектив авторитетних істориків на чолі з доктором історичних наук, професором, деканом історичного факультету Запорізького національного університету, наступає на ті самі граблі, що й автори підручників за 10-й клас: «Закарпатська Україна» […] «ще з 1939 р. залишалася у складі Угорщини» 2. Розуміючи, що концепт Другої світової війни був, є і ще довго залишатиметься нестравним викликом для української історіографії, а ще більше для української політики пам’яті 3, вважаю своїм обов’язком зробити і тут кілька зауваг.
По-перше, не могло цього бути, бо Закарпатська Україна виникне лише в листопаді 1944 р. По-друге, значна частина Закарпаття з містами Ужгород, Мукачево і Берегово з околицями, були «повернуті» Угорщині за умовами Віденського арбітражу 2 листопада 1938 р. 4 15–23 березня 1939 р. в складі Угорщини опинилася окупована її військами автономна частина території Чехословаччини – Підкарпатська Русь, на той час також відома ще під назвою Карпатська Україна 5. До липня 1939 р. ця територія управлялася тимчасовою військовою адміністрацією 6, а відтак до жовтня 1944 р., разом із тією територією, що ще в листопаді 1938 р. опинилася в складі Угорщини, де офіційно називалися Підкарпатська територія, управління нею здійснював до березня 1944 р. Регентський комісаріат, а до жовтня 1944 р. – знову військова адміністрація 7. Тож жодної належності до встановленого нацистами «окупаційного режиму в Україні» та її «розчленування» Підкарпатська територія не мала і не могла мати, бо: а) юридично й надалі належала Чехословаччині, з якою Радянський Союз і буде підписувати договір про Закарпатську Україну 29 червня 1945 р., і б) фактично перебувала під окупацією союзника гітлерівської Німеччини – хортистської, а невдовзі нілашистської Угорщини.
Далі не написавши жодного слова (доброго чи поганого) про життя на Підкарпатській території в складі Угорщини від березня 1939 до жовтня 1944 р., наступний епізод про Закарпаття стосується вже лише подій його повоєнної долі. Згадавши одним реченням, що «26 листопада 1944 р. перший з’їзд народних комітетів Закарпатської України прийняв Маніфест про возз’єднання Закарпаття з УРСР», колектив професійних істориків вдався до трафаретної радянської ідеологеми пояснюючи вирішальну історичну події в долі краю, що сталася 29 червня 1945 р. в Москві: «Враховуючи віковічне прагнення українців до возз’єднання, чехословацький уряд погодився підписати договір із СРСР про злиття Закарпатської України з Радянською Україною» 8 (підкреслено мною – В.Ф.). В країні, історики якої не втомлюються на кожному кроці декларувати про чесний і об’єктивний погляд на власну історію та фальшування її своїм північним сусідом, молодій українській людині пропонується відверта неправда про історію Закарпаття. По-перше, «віковічне прагнення» місцевих угро-русів «возз’єднатися» з Україною навряд чи комусь вдасться коли-небудь довести, що воно мало місце раніше кінця ХІХ – початку ХХ ст., коли під впливом «Ганнібалової присяги» російського україномана Михайла Драгоманова та його галицьких послідовників (І. Франка, В. Гнатюка, С. Томашівського) в Угорській Русі з’явилися перші малороси та українофіли о. Юрій Жаткович, «ранній» Гіядор Стрипський та о. Августин Волошин 9. По-друге, чехословацький уряд президента Едварда Бенеша виходив із власних внутрішньополітичних та геополітичних обставин, які склалися у Європі після Ялтинської конференції (лютий 1945 р.) 10, а отже, «віковічне прагнення українців до возз’єднання» зовсім тут ні до чого. Це була ідеологема кремлівських архітекторів із «школи» Сталіна, в пастку якої потрапили всі «національно-свідомі» українці з обох боків Карпат 11.
Поза увагою істориків залишилися такі етапні події з історії краю як формування антирадянського громадянського підпільного суспільства, індустріалізація промисловості, розвиток самобутньої багатонаціональної закарпатської культури, бажання жити самоврядною адміністративною одиницею (автономією) (понад 76%) в складі незалежної України (понад 92%) (за даними Всенародного референдуму 1 грудня 1991 р.) та перетворення області, невдовзі разом з найпотужнішим колективом в регіоні – Ужгородським національним університетом, в удільне князівство (феод/лен) одного сімейного клану тощо.