Чому на Закарпатті не повертають історичні назви своїм містам і селам

Відомий у наукових колах Європи й світу  88-річний професор-гунгаролог Петро Лизанець, котрий сімдесят років віддав Ужгородському університетові, народився в карпатському селі з давньою праслов'янською назвою Ізвор. Однак у другій половині 40-х років уже минулого  століття, коли на Закарпатті запанувала і зміцнилася Радянська влада, Ізвору дали штучне наймення «Родниковка». Науковець-патріот прагне відновити історичну справедливість та повернути рідному селу прадідівську назву. І вже з добрі півтора десятка літ оббиває пороги владних кабінетів, настійливо просячи усунути цю несправедливість.

Адже джерела патріотизму витікають саме з тих місць, де ми народилися, звідки проросло наше коріння, нарешті з тих назв, які нам заповідали й залишили предки.

Ми поспілкувалися з Петром Миколайовичем на тему повернення населеним пунктам Закарпаття їхніх автентичних назв.             

-        Петре Миколайовичу, знаю, що лише протягом останнього часу ви ходили на прийом до керівних осіб області, зверталися через родичів до голови Полянської об'єднаної територіальної громади Свалявського району, до якої тепер належить ваше село…

-        …і нічого не допомогло! Проте я не полишаю надії, що все-таки доможуся – поки живий! -  відновлення давньої назви села!

Адже, географічні назви – народно-поетичне “оформлення” країни. З ними людина “спіл­кується", з ними пов’язане все її життя. У них – характер народу, його історія, душев­на прихильність, особливість побуту. Це – скарб народний, який треба берегти, як зіницю ока.

На жаль, зберегти назви міст і сіл не так-то  й  легко. Адже досить часто під впливом певних політичних змін чи подій у суспільстві  окремі керівні особи суб’єктивно, не питаючи думки населення іне порадившись з науковцями, діячами культури, довільно змі­нювали географічні назви. Це особливо відчутно на Закарпат­ті, де за останні 70-80 років по кілька разів відбувалися ці зміни. Нові назви насаджувалися владою і протягом трива­лого часу люди, особливо мо­лодь, так зви­кли до них, шо й не мають особливого бажання відновлювати іс­то­ричні найме­нування сіл. Забувають, що в тих давніх назвах історія, культура, ха­рактер їх пращурів, пород­же­ний духом народним.

Починаючи з 1910 по 1919 роки, чимало населених пунктів За­кар­паття з історичними слов’янськими на­звами, які вже фіксувалися у різ­них документах з XIII–XIV століть, були названі по-угорськи. Не бра­лися до уваги ні мовні зако­номірності, ні істо­рія. Ось лише візьмемо Свалявський район. Село Плоске – Dom­bos­telek (“горбкувата земля”), Павлово – Kispálos (“малий мо­нах”), Неліпино – Hársfalva (“липове село”),  Медведівці – Фадьо­луш (“бирючина, або вовчі ягоди”), Оленеве – Szarvaskut (“колодязь оленів”), Солочин – Királyfiszállás (“поселення королевича”) і т. д.

На жаль, таке ж довільне поводження з назвами населених пунктів Закарпаття продовжувалося і після 1945 року, коли чимало українських і особливо угорських історичних назв було штучно й на­силь­но змінено на російський лад, наприклад: Анталовці – Ан­тоновка, Ня­гово – Добрянское, Кив’яжд – Камянское, Олмаш – Заболотье, Ба­тьово – Узловое, Яношово – Ивановка,  Сюрте – Струмковка,  Го­ронглаб – Звонковое, Беня – Доброселье та інші.

-        А якщо взяти конкретно ваше рідне село?

-        На його прикладі покажу, як різні політичні режими насильно змінювали його історичну назву.

Споконвіку це село звалося – Ізвор. Ця назва вперше зафіксована у писемних пам’ятках з 1610 року у варіанті Izber. З 1645 року – Izvor, 1693 – Zwor,  1770/1772 – Uzwora,  1773 – Izvor, Izvur,  1808 – Izvor, 1893 – Izvor, а вже з 1910 по 1944 рр. по-угорськи – Beregforrás, що дослідовно озна­чає “березьке джерело”, тобто джерело Березької жупи. У дру­гій половині 1944 р. угорська влада знову повернула селу його іс­то­рич­ну назву Izvor. Однак урядники Народної Ради Закарпатської України ру­со­філь­сько­го напряму в 1946 році назвали його Родниковкою від іменника родник утворили нову назву - Родниковка, потім в україн­ському варіанті – Родниківка. Скажіть, будь ласка, чи передає ця назва історію села, дух і мову його населення? Аж ніяк ні, бо й тепер у моєму рідному селі ні молодь, ні старше покоління на міне­ральне джерело чи просто джерело каже не родник, а кирниця.

Декілька слів про етимологію назви села Ізвор. Відомий росій­ський учений, академик Олег Трубачов у своїй монографії “Назви рік правообережної України” (1968, с. 272) відзначив, що Карпатський аре­ал має досить велику кількість річок, які походять від но­мен­кла­ту­р­но­го слова звір, ізвір, звор. Цей Карпатський ареал пов’язаний з бал­кан­ським гідронімним регіоном, і, слід гадати, вони становлять єдину сукупність цих назв, гідроосновою яких є слов’янське izvor “джерело”. Спочатку звір, ізвор використовувалися як загальні назви на позна­чен­ня джерела, звідки й пішла історична назва. Однак значення загального із­вор поступово розширювалося, про що читаємо в третьому томі “Ети­мологічного словника української мови” (1985, т. 2. с. 251): Звір, ізвор – яр, западина, видолинок; гірська річка в ущелині; скупчення кіль­кох сильних джерел на поверхні землі. Аналогічні назви знаходимо і в інших слов’янських мовах: польське zwor “гірська ущелина”, бол­гарське извор “джерело, виток річки”, сербохорватське извор “дже­рело, струмок”, словенське іzvir “джерело”. Цей слов’янізм запозичили і румуни; izvor “джерело”. Як бачимо, це – праслов’янська назва, і всі її значення повністю відповідають географічному розташуванню села: “багата на джерела місцевість”, “видолинок між стрімкими горами”, “гірська річка в ущелині між горами”  тощо.

Етимологічні словники російської мови вказують, що слово родник походить від іменника род “рід” чи дієслова родить, рожать, “родити” і утворене за допомогою су­фікса –ник на початку XVIII ст. як власне російське слово на позначення “джерела”. Десь із кінця XVIII ст. за допомою суфікса –ов був утворений прикметник родниковый “джерельний”. Отже, село Ізвор датується початком XVII ст. (1610 р.), а родниковый– кінцем XVIII ст., тобто майже на 200 років пізніше. Якщо через кілька століть учені досліджуватимуть назву с. Родниківка, то будуть стверджувати, що вона не могла виникнути раніше, ніж у кінці XVIII ст., бо до того часу цього слова в російській мові не існувало! Більше того, від род­ни­ко­вый закарпатські урядники, на догоду русофільській ідеології у 1948 році створюють штучну форму за допомогою суфікса –ка: Ро­д­ни­ков­ка (Родников+ка). Ця форма не зафіксована не тільки в жодних росій­ських та українських тлумачних словниках, але й у словниках інших слов’янських мов. Тобто, це самовитвір чиновника або, точніше важу­чи, – сурогат, що ним мої земляки користуються вже понад 70 років. Ось яку плутанину можуть внести в науку окремі урядники-неспе­ціалісти.

Отже, настав час внести відповідну ясність. Не може бути такого, щоб протягом 400 років село в різних документах фіксувалося як Ізвор, а згодом утворили назву Родниковка, яка залишилася по цей день, будучи штучною, чужою для мовної практики населення, паплюжачи історію моїх земляків та їхню культуру.

-                 Отже, назва села або ж міста виникає об’єктивно, випливає з якихось лише минувшині або ж дослідженням ученим відомих причин?

-                 Безумовно! І назва не залежить від примх окремої людини: “Як хочу, так буду називати” або “Родниківка краще звучить, ніж Ізвор”.

Глибоко переконаний: давню назву села треба чимскоріше відновити в ім’я історичної справедливості. Це передусім в інтересах моїх земляків, які живуть у видолинку між стрімкими горами, або, як тут кажуть, у зворі, і готуються до відзна­чення 410-річного ювілею села. Безпере­чно, паралельно з ним необхідно відновити історичну назву і сусіднього села Ізвор-Гута замість Родникова Гута.

І, нарешті, хотів би сказати кілька слів про те, як описували ці два села закарпатсь­кі дослідники майже 150 років тому. Наприклад, відо­мий угорський історик Елек Фийнєш у 1851 писав: “Ізвор – це ру­син­ське село Березької жупи, недалеко Плоского. Живе тут 185 греко-католиків і 4 євреї. Люди живуть бідно, родиться в них тільки овес і ку­курудза. Є багато лісу. Але все це знаходиться у власності графа Щен­борна”. А наш історик і етнограф Тиводар Легоцький у 1881 році пи­сав, що у селі Ізвор уже нараховувалося 35 хат, у яких проживають 226 ру­синів і мають 269 голдів землі. Того ж року була збудована гре­ко-католицька церква. Село Ізвор-Гута теж входило до володінь графа Шен­борна, який намагався чимшвидше його заселити і привіз сюди 38 сімей. Частина населення займалася лісорубством, а інша працювала на скляному заводі.

Сподіваюся, що за посередництва преси моє рідне село незабаром отримає свою слов’ян­ську історичну назву – Ізвор, а сусіднє з ним буде називатися  Ізвор-Гута. Цих історичних назв заслуговують працьовиті люди, які люблять і поважають свою культуру, свою мову, свою історію.

Вів розмову Василь Нитка

 Для довідки: Петро Лизанець – професор кафедри угорської філології, директор Центру гунгарології Ужгородського національного університету, доктор філологічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, кавалер ордена Угорської Республіки «Лицарський хрест».

Основні наукові інтереси: українсько-угорські міжмовні контакти, українська та угорська діалектологія, лексикографія, фразеологія і лінгвогеографія. Опублікував понад 550 наукових праць (крім газетних), більше півсотні монографій у Європі, США, Канаді;  вийшло понад 100 рецензій і здійснено більше 1700 посилань на праці П. Лизанця; його ім'я вміщено у багатьох енциклопедіях світу.

Докторська дисертація «Угорсько-українські міжмовні контакти» вийшла у 3-х томах обсягом 120 друкованих аркушів. Тритомний «Атлас угорських говорів Закарпаття» побачив світ обсягом 330 друкованих аркушів. Засновник і редактор двох наукових журналів «Акта гунґаріка» і «Вісник Закарпатського угорськомовного товариства». Автор цілої низки словників.

Три десятки літ разом з відомими ученими Європи присвятив роботі над 7-томним «Загальнокарпатським діалектологічним атласом».

Створив свою наукову школу, в якій виховав плеяду перспективних учених.