Дещо про слов’янські мови та русинський язык
Багато списів поламали українські лінгвісти і депутати різних рівнів на надуманій мовній проблемі, якої на світі практично не існує.
Розумний візантійський імператор Михайло, коли у 863 р. направляв Костянтина (Кирила) і Методія у Велику Моравію проповідувати слов’янам Святе Письмо на слов’янській мові, у посланні до моравського князя Растислава писав: «…Господь Бог…явив букви і для вашої мови, щоб і ви були поставлені в один ряд з великими народами, яких Бог величає кожного своєю материнською мовою».
Як стверджують вчені-лінгвісти, на сьогоднішній день в світі існує близько 7000 мов (за іншими підрахунками лише 1500), з яких кожні два тижні одна мова зникає. Це стосується перш за все мов малих народів, які не мають письма. Якщо вірити даній теорії, можемо стверджувати, що моравський князь Растислав у 9 ст. сам того, мабуть, не усвідомлюючи, взявся рятувати слов’янську спільноту через запровадження у Великій Моравії богослужіння на слов’янській мові. Західні слов’яни, а разом з ними і подкарпатські русини, в 9 ст. наражались на небезпеку бути латинізованими, бо багаточисельні церковні місії з німецьких областей, з північної Італії та Візантії, які в цей час майже не покидали слов’янські землі Центральної Європи, проповідували лише на латині, оскільки світовими мовами на той час вважались грецька, латинська та єврейська. А церква була і є надзвичайно важливим та дієвим інструментом в питанні асиміляції малих народів, тож і не дивно, що з наших церков, які входять до складу Ужгородсько-Мукачівської греко-католицької єпархії, хтось дуже активно намагається витіснити з богослужіння церковно-слов’янську мову (місцевого русинського варіанту). Хоча згідно Договору Унії це категорично забороняється робити.
Слов’янська спільнота до 11 ст. розмовляла майже на одній мові, яка хоч і мала декілька діалектів, однак вони були надзвичайно близькими, оскільки основою їх була сторословєнська мова (так лінгвісти називають мову старих слов’ян). Однак з часом, десь з 1000 р., під впливом історичних обставин (найчастіше політичного характеру), з окремих слов’янських діалектів почали розвиватись самостійні мови, збільшувалось між ними і розходження, однак першооснова їх нікуди не поділась, вона чітко простежується і сьогодні. Це дозволяє носіям слов’янських мов непогано розуміти один одного (виняток складають хіба що росіяни, які не те, що не розуміють навіть мов своїх найближчих сусідів – білорусів та українців, їм просто генетично важко даються іноземні мови (як сказав один розумний росіянин – спадковість Батия дається взнаки). Виходячи з географічного розташування та спорідненості, розрізняються три групи слов‘янських мов:
А) західна: чеська, словацька, польська та лужицько-сербська (Верхні та Нижні Лужиці,
сучасна північно-східна Німеччина);
Б) південна: болгарська, македонська, сербська, словенська та хорватська (хорвати
використовують латинський алфавіт);
В) східна: білоруська, російська, українська.
Особливу позицію займає русинський язык, наскільки рівноблизький, настільки і рівновіддалений від усіх слов’янських мов, оскільки Подкарпатська Русь виявилась розташованою на межі двох великих християнських культурних сфер: східнослов’янсько-візантійської, в основному православної та західноєвропейсько-латинської (трохи згодом). Саме в краї під Карпатами, в цій своєрідній контактній етнокультурній русинській зоні, чітко проявився характер цих різних культурних процесів.
В силу обставин, що склалися, найчастіше політичного характеру, язык подкарпаторусинський був і залишається поширеним лише в усній формі. Піддавався значному впливу мов, які використовувались або домінували на території краю в той чи інший історичний період (латинський, німецький, угорський, чеський, російський, український) і які в різній мірі (в залежності від соціального статусу та місця проживання) використовувались та використовуються носіями русинського языка. В посттоталітарному суспільстві (як і на протязі багатьох століть і незалежно від рівня національної самосвідомості його носіїв) язык переважної більшості жителів краю залишався і залишається ще й нині практично єдиним об’єднуючим елементом. Як ми вже відмічали вище, він був і залишається в основному в усній формі, хоча останнім часом на русинському языку написано немало наукових робіт та літературних творів.
Найстаріші слов’янські письмові пам’ятки були написані на старословєнській мові, на якій розмовляли і рівноапостольні святі брати Костянтин (Кирил) і Методій, сини грецького воєначальника Лева, названі за свою церковно-місіонерську діяльність серед слов’ян Центральної Європи (в першу чергу Великої Моравії та Карпатського регіону) та вклад в розвиток слов’янського співтовариства «учителями всіх слов’ян».
Перебування рівноапостольних братів Костянтина та Методія серед слов’ян продовжувалось, з невеликими павзами, 22 роки – з 863 до 885 рік – приблизної дати смерті Методія. Знаючи, що у слов‘ян немає свого письма, Костянтин на основі грецького алфавіту склав перший слов’янський алфавіт, глаголицю (пізніше македонець Кирил Охридський розробив нинішній слов’янський алфавіт, назвавши його на честь святого Кирила кирилицею).
Однак одною з найважливіших складових частин місіонерської діяльності братів були переклади богослужбових книг на слов’янську мову, якими могли користуватись всі слов’яни, оскільки на момент приходу братів в Велику Моравію у слов’ян існувала дуже близька мовна спільність. Брати переклали на слов’янську мову Новий Завіт, додавши до нього стихотворну молитву «Проглас», переклали збірник канонічного права «Номоканон», написали також перший словян’янський кодекс законів «Закон судний людем». Цей кодекс можна назвати Основним Законом того часу, який на багато віків випередив Основний Закон Пилипа Орлика, головного писаря , прибічника гетьмана Івана Мазепи, запеклого ворога російського царя Петра I. Переклади братів-греків були першими книгами на слов’янській мові!
Вони порушили панівну на той час в Європі т.зв. «тримовну догму», згідно якої священними визнавались лише три мови – латинь, грецька та іврит, на якій розмовляли євреї. В 867 р. брати відправились в Венецію на церковний Собор, де вони мали за мету легалізувати як богослужбові книги, перекладені на слов’янську мову, так і Літургію, також перекладену. Грамотою Папи Римського «Слава в вышних Богу» Методій отримав право проводити Літургію на слов’янській мові. А оскільки русини народ дуже консервативний в питаннях мови та дотримання звичаїв своїх предків, ось уже 1200 років вони моляться на церковно-слов‘янській мові (місцевої редакції), яка лише в незначній мірі відрізняється від мови Костянтина та Методія. І навіть в договорі Ужгородської Унії стосовно створення уніатської церкви, який обговорювався в храмі Ужгородського замку 24 квітня 1646 р., окремим пунктом було підкреслено, що русинська церква зберігає греко-візантійський обряд та слов’янську мову Літургії.
Про те, на яку мову Костянтин та Методій переклали богослужбові книги для слов’ян, вчені ведуть спір вже цілі століття. Вище вже відмічалось, що на момент приходу Костянтина та Методія на Моравію у слов’ян існувала дуже близька мовна спільність. То ж сама логіка підказує, що оскільки братú з дитинства володіли мовою стародавніх слов’ян, вони зробили свої переклади саме на cтарослов’янську мову, до якої найближчим залишився сучасний русинський язык. На це красномовно вказують переклади церковнослов’янських текстів на сучасний русинський язык, в яких 80% слів та словосполучень співпадають, відрізняючись часто лише дієслівними закінченнями або ж дієслова мають коротку древню форму написання. Однак деякі дослідники схиляються до того, що це була сербська мова. А Йозеф Добровський (1753-1829), чеський учений-теолог,стверджував, що це мова сербсько-болгарсько-македонська.
Варфоломій Копітар (1780-1844), словенський філолог-славіст, стверджував, що це корутанська мова. В цьому відношення цікаве заключення зробив сучасний словацький теолог А.Тимкович (Gorazd A.Timkovič, OSBM), який, проаналізувавши переклади Костянтина та Методія на слов’янську мову та співставивши їх із сучасним варіантом подкарпаторусинського языка зробив заключення, що з усіх слов’янських мов їх переклади найближчі до сучасного подкапаторусинського языка. Це ще раз підтверджує факт, що подкарпатські русини більше, ніж всі інші слов’янські народи, зберегли в своєму языку елементів з праслов’янської мови, і єдині з усіх слов‘ян зберегли в назві своєї Батьківщини слово Русь. Однак спорідненість слов’янських мов залишається ще й по сьогодні. Її можемо побачити при порівнянні чеської (західна група), російської та української мов (східна група) та русинського (проміжного) языка (для порівняння слова взяті наосліп):
Спорідненість Відмінність
Чеська рос. укр. русин. Чеська рос. укр. русин.
Ruka рука рука рука brambory картошка картопля крумплі
noha нога нога нога chatrč лачуга халабуда куча
pero перо перо перо kanon пушка гармата адьỹв
nízký низкий низький низкий kapsa карман кишеня жеб
dobrý добрый добрий добрый kolo велосипед велосипед біціґлі
otec отец батько отиць meloun арбуз кавун грызачка
my мы ми мы ptáti se спрашивать питати звідати
malo мало мало мало sešit тетрадь зошит тийка
mnoho много багато много táta папа тато няньо
nos нос ніс нỹс tužka карандаш олівець цируза
voda вода вода вода taška сумка сумка ташка
jíst есть їсти істи sleď селедка оселедець гиріньоґ
Давайте проаналізуємо, яка мова до якої більш близька, беручи до уваги колонку «відмінність» (спорідненість говорить сама за себе): «картошка» та «картопля» - близькі лише в російській та українській; друге, третє та четверте слово – «різнобій»; «велосипед» і «велосипед» - однакові лише в російській та українській; «sešit»-«зошит» - близькі лише в чеській та українській; «táta» - «тато» - близькі лише в чеській та українській; далі «різнобій»; і останнє слово цікаве – «taška» - «ташка» - зустрічається в чеській та русинській і «сумка» - «сумка» - в російській та українській. Що нам показує аналіз? З наведених одинадцяти слів три українські слова подібні до трьох російських (так само і навпаки) та до двох чеських. І жодного до русинського. З наведеного прикладу, чеське слово лише одне знаходимо в русинському языку. Правда, варто зупинитись на двох русинських словах – це слова «няньо» та «крумплі». Русинське слово «няньо» має в російській та українській мовах співзвучне слово - «няня» - однак там це всього лише«жінка, яка займається уходом за дітьми чи хворими» (тлумачний словник С.И.Ожегова). Русинські ж лінгвісти вважають, що слово «няньо» пов’язано з епохою патріархату, періоду родового ладу, коли характерною була переважаюча роль чоловіків в господарстві, суспільстві та сім’ї. Тому русини залишили слову «няньо» глибокий смисл.
З русинським словом «крумплі» пов‘язана одна маленька загадка: моравани (моравські чехи), які проживають в області Словацько (граничить з південно-західною Словаччиною), в звичайній мові картоплю не називають чеським словом «brambory», а русинським «крумплі», хоча Словацько знаходиться майже в чотирьох сотнях кілометрів від Подкарпатської Русі, а найближчі слов’янські сусіди у них словаки, які картоплю називають zemiaky (на Пряшівщині ще bandurky). Як це русинське слово потрапило в словарний запас мораван з області Словацько – залишається загадкою. Ще більш загадковим залишається для русинських лінгвістів ходський діалект чеської мови (південно-західна Чехія, Шумава), який в чеській лінгвістиці отримав назву «булачіна». Носії цього діалекту, ходи, на відміну від чехів з інших регіонів, форми чеського модального дієслова «být» (бути) вимовляють таким чином: bul, búla, búlo, búli...(був, бýла, бýло, бýли…- з наголосом на «у»). Це слово точно так вимовляють і жителі одного з русинських сіл в північно-східній частині нашого краю (В.Березнянський р-н).
Чи є якийсь зв’язок між чеськими ходами і русинами з верховинського села на Подкарпатській Русі – також залишається загадкою, оскільки В.Березнянський р-н і Ходсько розділяють уже не сотні, а більше тисячі кілометрів. То ж не заперечуючи спорідненості слов’янських мов та визнаючи їх спільну основу (старословєнську мову), ми стверджуємо, що саме відмінності і являються підтвердженням окремості, самостійності кожної слов’янської мови, в т.ч. і русинського языка. Бо саме своєю рідною, материнською мовою в першу чергу і відрізняються народи один від одного. Чогось цього незаперечного факту не хочуть бачити деякі наші історики та лінгвісти, які безпідставно стверджують, що русинський язык – це «закарпатський діалект української мови». Чому ж тоді не якоїсь іншої слов’янської мови? На це питання т.зв. вчені відповіді не дають, їх аргументом є відомий вислів: цього не може бути, бо цього бути не може. Але ж ця нісенітниця нічого спільного з наукою немає. Це по-перше. А по-друге, «закарпатського діалекту» не може бути історично в принципі, тому що русини розмовляють на своєму материнському языку багато віків, а слову «Закарпаття», яке являється продуктом сталінсько-більшовицького режиму, менше 70 років (Закарпатська область СРСР-УРСР була створена в січні 1946 року згідно рішення Верховної Ради СРСР, яка була включена до складу УРСР). Раніше це була Подкарпатська Русь, яку російські вчені ще називали Угорська Русь, оскільки русинський край з 10 ст. і до 1918 р., а потім зберезня 1939 р. до жовтня 1944 р., входив до складу Угорського королівства.
Не роблячи жодних висновків з поданого матеріалу, ми лише стверджуємо, що русини мають унікальний язык, який вартий уваги не лише слов’янських лінгвістів.
Дмитро Поп