image

Для кого Подкарпатська Русь земля обітована

Ми продовжуємо друкувати матеріали з історії Закарпаття. 

Нам приємно, що свої праці нам надсилають різні науковці, у яких свої версії щодо історії нашого краю. Часто версії суперечать одна одній. Кожен історик опирається на певні джерела. Можливо, саме так ми зможемо краще дізнатися про те, як було насправді.

Єдине прохання до наших авторів – не занадто емоційно коментуйте версії своїх опонентів і не переходьте на особистості. Оперуйте фактами та документами.

Сьогодні ми публікуємо працю Дмитра Попа  "ДЛЯ КОГО ПОДКАРПАТСЬКА РУСЬ ЗЕМЛЯ ОБІТОВАННА".   

Край під Карпатами вабив людину з давніх давен, про що свідчать археологічні знахідки на пагорбі Сарс на лівому березі Тиси біля Королева, де мільйон років тому назад появилась первісна людина, яка вже ніколи не покидала цей благодатний край. Тут вона пройшла всі останні палеолітичні еволюційні етапи свого розвитку від HOMO EREKTUS (первісної людини) до HOMO SAPIENS SAPIENS (людини сучасного типу).

Таким чином, наявність в Потисянській низовині та в передгір’ї Карпат поселень людини стародавнього кам’яного віку (Вертешсевлеш - Угорщина, Королево - Подкарпатська Русь) вказує на те, що Карпатська котловина була здавна заселена. Стосовно думки про те, що слов’яни появились тут в кінці 5 – на початку 6 ст. н.е., чи ще більш фантастичнішої – що русинський край заселили в 13 ст. прийшлі східні слов’яни (галичани), можна відповісти давнім прислів’ям: Difficile non scribere some nonsense cum moralibus fracti – Важко не написати якусь дурницю, коли порушена мораль.

Загальноприйнято вважати, що слов’яни належать до індоєвропейської мовної групи народів, відомої ще з середини 2 тисячоліття до н.е. Десь в кінці 3 – на початку 2 тис. до н.е. праслов’яни спочатку відділились від широкої індоєвропейської маси, а в 13-12 стст. до н.е. почали просуватися із Східної Європи на захід та південний захід. В епоху бронзи (кінець 2 тис. - початок 1 тис. до н.е.) розселилися на великому просторі від Дніпра до Одера, асимілювали тутешні хліборобські племена (венедів) та розвиваючи далі культуру землеробства, перейшли західні Карпати.

На території Подкарпатської Русі зустрілись дві хвилі слов’ян, з півдня та півночі, і створили тут стабільне землеробське населення, якому так сподобався цей благодатний край, що воно вже ніколи нікуди звідси не йшло, по праву вважаючи ці землі своєю споконвічною батьківщиною, а себе - автохтонним населенням цього краю, оскільки стабільного заселення південнокарпатських земель до їх приходу тут не відмічалось. То ж і не дивно, що ні наступні хвилі кочових племен – скіфів (6 ст. до н.е.), аланів (1 в.н.е), гуннів (5 в.), аварів (6 в.), печенігів (8 в.), половців (11 в.), які періодично «викидувала»  Азія через прикаспійські та причорноморські степи, ні тиск із заходу кельтських (400-1 ст.н.е) та германських племен (1 ст. до н.е.), вже ніколи не могли змінити етнічний та соціальний характер Карпатського регіону.

Причиною цього була прив’язаність його жителів, слов’ян-хліборобів, до землі. Кочівники та інші прийшлі народи приходили та відходили, а слов’янський селянин спокійно займався землею. Бо ж і кочівники не були наївними простаками, вони розуміли, що хтось же повинен їх годувати, отож якщо вони когось з місцевого населення і вбивали, то хіба що верхівку землеробських племен, самих же землеробів навіть оберігали. Пізньоримські і візантійські автори мали досить хорошу інформацію про карпатських землеробів і називали їх sklavi, slavi. Частина з них в пошуках родючої землі дійшла аж до південного побережжя Балкан, Пелопонесу. Менталітет карпатських землеробів дуже дивував освічених греків, оскільки, на відміну від інших варварських племен, карпатські землероби не вступали у воєнні сутички з імператорськими військами, оскільки були зайняті роботою на землі, якої їм завжди було мало.

В мові греків Пелопонесу до сьогодні збереглась назва тимчасового житла, зведеного з підручних матеріалів – «колиба» (!), яке греки, скоріш за все, запозичили у прийшлих карпатських слов’ян. Згодом цих слов’янських автохтонів Карпатського регіону стали називати русини. Є різні версії стосовно етимології даної назви, однак всі вони лише припущення. Важливішим є інше: поняття русин зустрічається уже в 9 ст. – в працях англійського короля Альфреда Великого (849-900). А в 10 ст. цікаве донесення своєму еміру відправив арабський дипломат та мандрівник Ібрагім ібн Якуб, який свою дипломатичну місію виконував в Чехії. В донесенні він писав, що до Праги приходять з Кракова руси (русини – авт.) та слов’яни із своїми виробами для продажі…». Це донесення арабського дипломата цікаве тим, що автор в 10 ст.  не лише підтверджує ідентифікацію русинів, а навіть відділяє їх від слов’янського масиву.

Карпатський регіон залишався в спокої до 567 року, поки сюди не увірвались нові азійські кочівники, авари, які зайняли Подунавۥя і заснували там ранньосередньовічну протодержаву (каганат) на чолі з каганом, які постійно нападали на своїх сусідів. Їх напади зупинило об’єднання білих хорватів та сербів,  про яких залишив нам згадку візантійський імператор та історик Костянтин VII Порфироген в своїй книзі Deadministrandoimperii (Про управління імперією). Це об’єднання створило ще одну ранньосередньовічну протодержаву, Білу Хорватію. З часом білі хорвати значно посилили свій політичний вплив на південнокарпатські слов’янські племена, а протодержава аварів поступово втрачала свою гегемонію в Центральній Європі. На межі 8 та 9 століть в результаті нападу військ імператора Карла I Великого та слов’янських дружин на землі середнього Дунаю та військ булгарів на Потисся, Аварський каганат перестає існувати. Авари сходять з історичної арени назавжди.

Після розпаду держави аварів та послаблення влади франків після смерті імператора Карла I Великого († 814), в Центральній Європі створився владний вакуум. Цю ситуацію використали слов’янські племена, які остаточно заволоділи Карпатсько-Дунайською котловиною та передгірۥям Карпат. Повсюди в Європі йде процес нового державотворення, проте русинський край опиняється в маргінальному, окраїнному положенні. З одного боку, це затримує його розвиток, але з іншого сприяє збереженню русинів як самостійної спільноти. Тут слов’яни (вже русини) почали грати вирішальну роль як у економічній, так і в політичній сфері. Окремі племена та племінні обۥєднання будували свої центри, укріплені городища (Вари, Невицьке, Солотвино, Ужгород). У більшості випадків словۥяни використовували покинуті городища своїх попередників – кельтів та фракійців. Вони поновлювали ці городища згідно своїх звичаїв та досвіду.

В 9 ст. між словۥянськими племенами карпатського басейну появляються християнські місіонери «з Німець» (з німецьких областей), «з Влах» (з північної Італії) та «з Грек» (з Візантії). Поширення християнського віросповідання між слов’янами карпатського басейну, традиція пов’язує з місією, яку очолювали візантійські проповідники, брати Костянтин (Кирил) та Мефодій. Принагідно сказати, що перший чех, який здійснив обряд хрещення – а був це князь Боржівой – сам попросив моравського князя Святополка та архієпископа Мефодія, щоб його похрестили (871). Цей факт зафіксував у своїй хроніці чеський літописець Далиміл. Він пише:

  І як тільки він (Боржівой) сів на престол,

  попросив хрещення від Святополка,

  короля моравського

  і від Мефодія,

  архієпископа вишеградського.                        

  Той архієпископ русином будучи,

  Літургію по-словۥянськи служить…

(Літописець чомусь не згадує, що разом з князем була похрещена і його дружина Людмила, яку Церква за благочинність та мученицьку смерть від рук убивць, яких підіслала її невістка Драгомира, проголосила святою).

Далиміл говорить, що Мефодій був русин. Однак давно доведено, що святі брати русинами не були, як, між іншим, і болгарами, як це стверджують деякі болгарські вчені, бо були вони греки, однак сам  факт, що чеський хроніст Далиміл, описуючи важливу для чехів подію 9 ст., вживає слово «русин», свідчить про те, що в період Великої Моравії (9 ст.) про русинів Європа вже знала. А про Київську Русь Європа почала активно говорити лише через століття, в період князювання Володимира Великого.

Згадуючи про Костянтина (Кирила) та Мефодія, слід сказати, що їх направив з християнською місією у Велику Моравію візантійський імператор Михаїл на прохання великоморавського князя Ростислава. Відомий лист-прохання Ростислава до візантійського імператора наводять майже всі історики церкви в своїх працях з історії православ’я Великої Моравії. Однак історики перекладають цього листа на свої мови, не подаючи його в оригіналі, який починається словами, дуже знайомими подкарпатським русинам: «Хвала Богу, мы здорові…». Християнізація Великої Моравії, так само, як і Словаччини та Подкарпатської Русі, відбувалась в 9 ст., тобто русини познайомились з віровченням Христа на 125 років раніше, ніж київські русичі, християнізацію яких почав Володимир Великий у 10 ст.

Говорячи про християнізацію Київської Русі, слід згадати імена трьох монахів – вихідців з Подкарпатської Русі: відомого проповідника християнства Мойсея Угрина (Угорського русина) та його двох братів, Ґеорґія та Єфрема, місіонерська діяльність яких тісно пов’язана з поширенням християнського вчення на теренах Київської Русі, яких запросив проповідувати християнство між русичами сам Володимир Великий.

Відомий російський дослідник історії православ’я Є.Є.Голубинський опосередковано підтверджує цей факт. Він говорить, що київський князь Володимир Великий для поширення християнства греко-східного обряду в Київській Русі, міг запросити місіонерів з Угорської Русі (Подкарпаття), які «були угорські руські, що жили і дотепер ще проживають по ту сторону Карпат у північно-східній Угорщині, і які були навернуті в християнство на ціле століття раніше від нас». Можливо, брати Угрини були дружинниками у ростовського князя Бориса, сина Володимира I, оскільки, як свідчить Нестор-літописець в «Повести временных лет», одного із слугів князя Бориса звали Ґеорґій, «а родом отрок сей був «Угрин», і його сильно любив Борис, навіть возложив був на нього гривну золоту». Тут важливим для істориків є той факт, що Нестор-літописець називає Ґеорґія «Угрин», тобто «угорський русин». Це свідчить про те, що уже в 11 ст. Подкарпатська Русь (мабуть, все-таки лише її передгірська частина) входила до складу Угорського королівства. Таким чином, можемо стверджувати, що подкарпатські русини через посередництво братів Угринів, приймали активну участь у християнізації Київської Русі. На початку 11 ст. в Київській Русі юридично оформляється православна церква.

Вона була одною з багатьох митрополій Константинопольського патріархату, які управлялись митрополитами-греками. Однак у 1050 р. князь Ярослав Мудрий ініціював призначення київським митрополитом не грека, а слов’янина. І знову, як і його батько Володимир I, який свого часу запросив проповідувати християнство на терені Київської Русі «угорських русинів», князь Ярослав також звернув увагу саме на русинів. Можливо, Константинополь не дуже противився цьому побажанню київського князя, оскільки, як пише академік НАН України Петро Толочко, у 1050 р. київським митрополитом було призначено русина Іларіона.   

Але повернімось знову у Велику Моравію, князь якої Святополк у період найширшого розмаху держави (871-894), приєднав до Великої Моравії західну та центральну частину Верхнього Потисся. А долину Тиси та Мараморош зайняв болгарський цар Симеон I. В результаті цього територія Подкарпатської Русі в останній третині 9 ст. була поділена між Великою Моравією та Болгарією. В цей час (кінець 9 ст.) в історію Центральної Європи записуються угорські племена, які, очолювані вождем Арпадом, у 896 році перейшли Карпати. Вони прийшли в карпатський басейн після «тисячолітніх» мандрів із західного Сибіру та Уралу (де частина їх нащадків проживає і по сьогодні), зупинившись в Ателкузі (територія між Доном та нижнім Дунаєм) та здійснюючи звідти грабіжницькі набіги на Центральну Європу, Італію та на східнофранкські провінції. В кінці 9 ст. угри вже добре знали шлях до Дунайської низовини і далі на захід та південь.

Вони здійснювали грабіжницькі набіги до тих пір, поки на них не напали в Етелкузі печеніги в союзі з болгарами. Угорські племена були стиснуті ворогами з двох сторін. Їх вожді на чолі з Арпадом гарячково шукали шляхи втечі в карпатський басейн, оскільки вважали, що там, за горами, вони можуть бути в безпеці. Угорські вожді заключили змораванами договір, згідно якого після переходу Карпат могли оселитися в Тисо-Дунайській низовині. Велика Моравія, послаблена безперервними сутичками між синами Святополка за владу та відчуваючи постійну загрозу з боку як Східнофранкської імперії, так і Болгарії, дуже потребувала союзника. Весною 896 року головні сили угрів на чолі з Арпадом перейшли Карпати через Верецький перехід (Passus Vereczkensis), історична назва якого Porta Rusсiae (Руські Ворота) і опинились на території Притисянської низовини (в деяких селах Воловецького району, як і Тячівського, ще й сьогодні ворота називають портою).

Пройшовши вглиб країни мораван, угри поселились на відведеній їм мораванами території в Тисо-Дунайській низовині. Цим почалось для угрів легендарне «віднайдення Батьківщини» (по-угорськи honfoglalás) в Дунайському басейні. Згідно договору, угри були федератами (союзниками) мораван. В перші роки після приходу угрів в карпатський басейн не було ніяких сутичок між пришельцями та місцевим населенням, русинами та словаками. Територія, на якій осіли угорські племена, ще чотири з половиною роки була складовою частиною Великої Моравії. Моравани і надалі управляли цією територією, там залишались і їх гарнізони. Ці події були настільки важливі, що згадку про них знаходимо у відомих літературних пам’ятках того часу, книгах візантійського імператора Лева VI Мудрого Військова тактика та  Костянтина VII Порфирогенота Про управління імперією. Однак коли на початку 10 ст. на Потисянській рівнині появились нові угорські племена, ця територія вже виявилась малою для такої кількості людей.

Намагаючись заволодіти новими землями, угорські дружини почали нападати з Потисся на Велику Моравію. На початку 10 ст. угри остаточно розбили військо моравського князя Моймира II. Угорські дружини робили набіги і на Білу Хорватію, яка після смерті моравського князя Святополка, так само, як і Чехія, відірвалась від Великої Моравії. Нападали угорські дружини не лише на близьких сусідів, але і на Італію та Німеччину. Самостійно чинити їм опір не могла жодна держава, оскільки ніхто не міг розгадати їх військової тактики, коли їх кіннота ніби тікала від ворога, потім раптом по сигналу ділилась на дві частини, різко поверталась назад, обходила ворога, який розгубився, і вже нападала на нього з тилу.

Німецький король Отто I та чеський князь Болеслава I вивчили військову тактику угріві знайшли їй протидію, тож і не дивно, що їх об’єднані війська в 955 році розбили угорські дружини в битві на річці Лех в Німеччині. Однак угорські дружини досить скоро відновили свою військову міць і надалі продовжували робити набіги, тепер вже на Балкани. Та чергова битва, яка сталася біля Адріанополя у 970 р., в якій візантійське військо розбило обۥєднані сили угрів та київського князя Святослава, припинила ці набіги. Битви на річці Лех та біля Адріанополя були переломними подіями в історії Європи. Видатний угорський князь Ґейза, геніальний державотворець, не робив трагедії з програних битв, а зробив розумний аналіз і дійшов висновку, що кочовий спосіб життя для його племен уже етап пройдений і прийшов час почати створювати стабільну державу.

Дружинники з рядів білих хорватів та русини вступали до його війська і разом з вікінгами, булгарськими та іншими найманцями,  створили його елітну кінноту, яку князь використовував для посилення централізованої влади. Так в Центральній Європі почала формуватись нова держава прийшлих угрів. В період князювання Ґейзи, а пізніше його сина Вайка (Іштвана I), угорське суспільство остаточно міняє кочовий спосіб життя на осілий, звичаї язичників міняє на християнство  і вступає в спільноту європейських християнських народів (князя Іштвана згідно традиції похрестив приблизно в 995 році св. Войтєх (Празький). Феномен угорців якраз і заключається в тому, що кочові племена угрів не лише оселилися в Карпатському басейні, звідки їм було зручно нападати на Західну Європу та Італію, а знайшли тут благодатний ґрунт, який допоміг їм змінити кочовий спосіб життя на осілий, європейський.

Прийшлі угри з повагою ставились до русинського краю, не називали його «мадярська земля», хоча й стверджували, що саме тут, незважаючи на тисячі і тисячі кілометрів від своєї прабатьківщини, віднайшли ще одну свою Вітчизну. А до Вітчизни, як відомо, ставлення інше, ніж до окупованої території. Чи не тому всі інші народи,- і давні, і сьогоднішні-, які побували в Карпатському басейні - скіфи, алани, гунни, авари, печеніги, половці, кельти, германці, а в ХХ ст. есесерівські комуністи, не змогли тут надовго оселитися, бо відчували себе в русинському краї завойовниками на окупованій території. Підтвердженням цього являється і доля державних формувань та держав, до складу яких входив русинський край (про деяких з них ми коротко згадували вище).

Першою державою, до складу якої входили слов’яни (в т.ч. і предки подкарпатських русинів), був Аварський каганат, фактично грабіжницьке державне утворення кочівників в Паннонії на Дунаї, які прийшли в Центральну Європу з Азії, про який ми вже згадували. Каганат проіснував трохи більше 100 років (середина 6 – початок 8 ст.), після чого розпався, назавжди зник. А словۥяни, в т.ч. і предки подкарпатських русинів, залишаються в Центральній Європі по сьогоднішній день.

Першим слов’янським державним формуванням в Центральній Європі, яке могло поширювати свій політичний вплив і на русинів, була «імперія Само» – німецького купця першої половини 7 ст., яка проіснувала приблизно 35 років (628-653) - поки живий був її організатор, який, за словами окремих європейських істориків, думав не стільки про об’єднання слов’ян, як про захист своїх торгових шляхів в Центральній Європі. Після смерті Само його «імперія» розпалась. А з русинами нічого не сталось.

Згодом (друга половина 7 ст.) на центральноєвропейській політичній сцені появляється держава Біла Хорватія (деякі автори називають її Хробатія), у формуванні якої русини брали досить активну участь, оскільки центр цієї держави знаходився в Карпатах саме на русинській території (Краків, Східна Польща). Так пише візантійський імператор та історик Костянтин Порфироген (905-959) у своїй книзі «Про управління імперією». Згадується Біла Хорватія  і в Літопису хорватського священика Дуклянина, («Літопис Попа Дуклянина», друга половина 12 ст., написана, як стверджують деякі дослідники, у місті Дукля (антична Диоклія). Можливо, що Біла Хорватія перестала існувати на початку 11 ст., коли в 1004 році поляки вбили останнього князя Білої Хорватії Собєслава. Сталася ця жорстока подіянедалеко від Праги, однак на подальшій долі русинів вона аж ніяк не відбилась, русини і надалі спокійно обробляли свої клаптики землі і думали про своїх дітей та онуків.

В 30-х рр. 9 ст. на політичній мапі Європи появляється перша сильна словۥянська держава Велика Моравія, політичний вплив якої поширювався і на край подкарпатських русинів. Держава мораван проіснувала до 906 р. І назавжди зійшла з історичної арени. Русини ж і надалі жили своїм розміреним життям.

Починаючи з 10 ст., угорські королі поступово включають русинські землі до складу своєї держави, яка почала формуватись в Тисо-Дунайському басейні. Разом з майорітним неслов’янським народом - угорцями, русини жили в одній державі тисячу років в мирі і спокої, будучи визнаним народом і нацією. За цей довгий період Угорське королівство (і русинський край в тому числі) входило до складу монархії Габсбургів (1526-1806), Австрійської імперії (1806-1867), дуалістичної імперії-королівства Австро-Угорщини (1867-1918). І де зараз Австрійська імперія, подвійна, дуалістична держава Австро-Угорщина з 57 мільйонами населення? Розпалась назавжди. Ось тільки цей розпад розділив русинів, і стали вони громадянами пۥяти держав. Але і там вони живуть так, як звикли жити тисячі років – трудяться чесно во ім’я Господа Бога, своєї родини, а в підсумку і свого народу.    

Входив русинський край і до складу Чехословаччини як її автономна частина Подкарпатська Русь, Карпатська Україна (1919-1939) (автономію русинському краю Прага надала надто пізно, перед самим розпадом ЧСР). Однак на політичній мапі Європи Чехословаччини уже нема. А русини живі-здорові.

У 1944 році прийшли в русинський край «советы», і їхні «державні архітектори», які з часів більшовицького перевороту 1917 р. в Росії дуже любили створювати на папері всілякі республіки, за своєю звичкою восени 1944 р. «створили» та повісили на шию русинам ще одну «державу», Закарпатську Україну. Проіснувала вона один рік, зараз про неї не хочуть знати навіть найщиріші українці, оскільки їм більше до вподоби назва Карпатська Україна, хоча як одна, так і друга, ніякими державами в класичному розумінні цього слова не були. Назавжди зникли, канули в Лету, все, що після них залишилось, це поштові марки. Але русини безболісно пережили і це нещастя.

45 років русинський край знаходився у складі 250-мільйонної «імперії зла» під назвою СРСР. Її верховні вожді дуже вже полюбляли говорити на тему державності, особливо державності народів, які населяли цю імперію. Правда, ці народи ніколи навіть не здогадувались, що вони є державотворчими. Аж раптом вони повірили в цю свою державність, і в 1991 р. розвалили на клаптики незалежних республік те, що російські царі збирали протягом 300 років. Як і всі колишні імперії, СРСР розпався по причині своєї внутрішньої гнилості. Русини, як бувало вже не раз в історії, без особливої метушні стали громадянами іншої держави. З чого роблю висновок, що русини мають тверде ядро, якщо вони зуміли пережити різного роду князівства, королівства, імперії, республіки і навіть «Союз», і як свідчить практика, представляють для держав, в яких вони проживають, якесь фатальне знамення – держави йдуть у небуття, а русини і надалі живуть своїм звичним життям поряд з своїми сусідами-угорцями вже тисячу сто років.

Історія русинського краю чітко засвідчує: хто приходить під Карпати з намірами окупаційними, годі йому тут чекати якихось успіхів – як казав розумний київський літописець Нестор, «погибоша ако обры». На нашу думку, саме в цьому і таїться розгадка поставленого в заголовку питання: для кого Подкарпатська Русь земля обітованна. Відповідь тут чітка і прозаїчна: як свідчить історія, на сьогоднішній день край під Карпатами прийняв назавжди і визнав рідними лише русинів, та ще угорців - своїми.

І на завершення нагадую, що з 1991 р. русинський край входить до складу України…

Дмитро Поп, Ph.Dr., Ужгород                

 

P.S. Зазначаємо, що думка автора у статті може не збігатися з позицією редакції. 

Більше статей за цією темою читайте у розділі "Історія"

  • Про нас

    Prozak - Інформаційний антидепресант

    Редактор сайту - Костянтин Шевченко

    Тел.: +38 095 308 8778

    Ужгород, вул. Белінського, 24

    mail.prozak@gmail.com