До Дня Незалежності: Закарпатський історик про взаємостосунки України з Росією та Євросоюзом
Закарпатський історик Федір Брецко др 25-ї річниці Незалежності України підсумував стосунки нашої країни з Росією та Євросоюзом
УКРАЇНИ – ЄС
Захід забув, що Європу не покинув дух реваншизму. Серед багатьох причин такого стану виокремимо принаймні три чи не найголовніші.
По-перше, Захід ніколи свідомо не вирізняв з-поміж пріоритетних факторів медіаторську роль і вагу України в структурі стабілізації міжнародної безпеки.
По-друге, Захід ніколи не мав стратегії щодо України як важливого чинника в механізмі поширення євроатлантичних цінностей на євразійські простори, безвідповідально закриваючи очі на те, що вони ніколи безповоротно не були очищені від духу реваншизму.
По-третє, й Україна ефективно не використовує завойоване право нагадати світові, що й зараз належно не ціниться справді інтернаціональний вимір її боротьби «за нашу і вашу свободи».
По-четверте, Захід забув колишні загрози аншлюсу, реваншизму, Будапештські гарантії безпеки без’ядерній Україні, а також те, що Росія нічого не цінить більше, аніж силу, і ніщо не поважає менше, аніж слабкість, особливо військову. Захід поки що робить те, щоб стримувати Росію, а Росія таку ситуацію використовує на своєму внутрішньому полі, тобто перед російським суспільством, де йому необхідно залишатися на позиціях безстрашного та всемогучого лідера.
Позиція США та ЄС полягає у трьох головних напрямках: 1) у подовженні санкцій проти Росії до повного виконання Москвою мінських домовленостей; 2) у невизнанні російської окупації Криму; 3) у підтримці територіальної цілісності, суверенітету й незалежності України.
Чого зможе досягти Україна завдяки підписанню Угоди про асоціацію з Європейським Союзом? Наразі нічого. Чи насправді зацікавлені представники українського архаїчного бізнесу у прозорих конкурентних правилах гри на європейському економічному просторі? З цього приводу виникають дуже великі сумніви.
Пояснення цьому просте. По-перше, наша тотально зрощена з владою монополізована економіка є принципово антиінноваційною, надприбутки в ній отримуються переважно за рахунок не конкурентних, а кланових переваг; і за власним бажанням змагатись за крихітну, у декілька відсотків, норму прибутку, маючи нинішні надприбутки, добуті шляхом жорстокої неорабовласницької експлуатації, жодний український олігарх ніколи не погодиться (та й працювати в умовах наукомісткої реально конкурентної економіки просто не зможе).
По-друге, реальні показники, що завжди для потенційних країн-кандидатів слугували об’єктивними критеріями готовності до вступу у європейську спільноту, в нашій державі лише погіршуються. Мовиться про рівень корупції, несвободу ЗМІ, темпи падіння рівня життя, зростання смертності, ситуація з освітою, культурою і охороною здоров’я тощо.
По-третє, для західних фахівців і політиків аж ніяк не є секретом те, що нині ЄС уже перетворився на аморфний конгломерат країн з дуже відмінним рівнем економічного розвитку. Попри всі розмови про спільний економічний простір фактично ми вже маємо європейську метрополію і напівколоніальну периферію (тут наразі перебуває й Україна), і це вельми штучне об’єднання, яке з точки зору геоекономічної і геополітичної стратегії вже давно пливе «без руля і вітрил». Чи можуть наші співгромадяни сподіватися на що-небудь більше, ніж лібералізацію візового режиму, який з часу Революції Гідності (2014) на усіх рівнях постійно відтерміновується? І це при тому, що у переважній більшості українці фізично не зможуть ним скористатися.
Яким буде місце України в Євросоюзі? Примарним. Чому? За визначенням асоціація – це форма об’єднання, за якою обов’язки того, хто вступає до економічного і політичного об’єднання, значно переважають їх права. Тут слід знати вимоги Угоди про утворення ЄС (1993 р., м. Копенгаген). Згідно з так званими копенгагенськими критеріями, яким Україна абсолютно сьогодні не відповідає, асоційовані члени передусім повинні виконати політичні і економічні вимоги, що пред’являються до країн повноправних членів ЄС.
Тобто саме обов’язки мають переважати над правами, отримання яких залишатиметься в тумані. Бо в Угоді є надцікава норма, зміст якої полягає в тому, що ЄС лишає за собою право визначати момент, коли він буде готовий прийняти нового члена, в т.ч. й Україну. Тому і виникає підозра про певну нещирість речників ЄС, підозра, чи не прагнуть вони, декларуючи своє бажання бачити Україну членом ЄС, заохочуючи нас насправді примарним «остаточним вступом», використати нашу державу «в темну» у якості сировинного додатку, та джерела наддешевої робочої сили перш за все для вирішення своїх власних проблем.
А зацікавленість в Україні як засобі вирішення своїх наростаючих проблем, за останній час безумовно зросла, адже перед самим ЄС у повний зріст стали вкрай складні економічні політичні, демографічні і навіть світоглядні проблеми. Останні події в історії ЄС засвідчують про головне: у тому вигляді, в якому ЄС зараз склався, майбутнього немає. Сценарії подальшого функціонування ЄС можуть бути різноманітні: еволюційний, коли ЄС буде тихо животіти і деякий час тримати видимість свого самозбереження, або більш катастрофічний, за якого на тлі стрімкого наростання системної кризи окремі країни, можливо навіть формально залишаючись у ЄС, почнуть (а насправді вже почали) проводити самостійний курс, спрямований на захист своїх національних інтересів. Україна буде «безкінечно наближатися» до Євросоюзу, але навряд чи стане його членом.Найбільш конструктивним рішенням проблеми є докорінна перебудова Європейського Союзу і, зокрема, на засадах створення всередині Європи регіональних союзів (наприклад, Балто-Чорноморська Співдружність (БЧС), у якій Україна може стати геополітичним центром), які б інтегрувалися не тільки на засадах економічних інтересів, а й спільних історичних та культурних цінностей.
УКРАЇНА – РОСІЯ – НАТО
У документах, ухвалених парламентом України, немає слів про те, що мета України – вступ до НАТО. Наприклад, у Законі «Про основи національної безпеки України» закріплено, що серед пріоритетів національних інтересів є: інтеграція України у європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі та в євроатлантичний безпековий простір. Це все. І це на тлі високої підтримки українським суспільством членства України до НАТО. Згідно з даними Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва та соціологічною службою Центра Разумкова, якби зараз в Україні відбувся референдум про вступ до Північноатлантичного альянсу, 78% українців, які взяли б участь у голосуванні, сказали б «так» (опитування проводилося 11–16. 05. 2016 р.).
Слід зрозуміти позицію нинішньої влади. Україна ще не готова до реалізації мети. Про це свідчить Варшавський саміт НАТО (8–9. 07. 2016 р.), на який приїхав Петро Порошенко з комплексом документів. Не тільки зі Стратегічним оборонним бюлетенем, а й з Державною програмою реформування ЗСУ, Концепцією розвитку сектору безпеки та оборони. Трансформація сектору оборони й безпеки відповідно до стандартів НАТО – це нині офіційна мета України. У декларації Варшавського саміту щодо України чітко записано, що «незалежна, суверенна та стабільна Україна, твердо віддана демократії, верховенству права, є ключем до євроатлантичною безпеки. НАТО віддане справі допомоги Україні в досягненні цієї мети». Це відповідь НАТО щодо мети України бути у складі Альянсу.
До речі, на саміті було ухвалено рішення про надання Україні унікального широкого (в 40 галузях) пакета допомоги на середньострокову перспективу, що є першим в історії НАТО прикладом для відносин Альянсу з країною-партнером. Водночас в Україні відновлено роботу Національного координаційного органу щодо співробітництва з НАТО. Зроблю припущення, що саме членство в НАТО надало б Україні статусу, що відповідає рівноправним відносинам із РФ, з використанням моделі, апробованої країнами Нової Європи. Змістовним наповненням українсько-російських відносин замість нинішньої ворожнечі та неприязні, у майбутньому стала би природна конкуренція двох найбільших країн Європи у створенні та застосуванні моделей суспільного розвитку, з метою надання кращих умов життя власним громадянам. Цього якраз і не бажає Росія.
А що РФ? Росія зацікавлена у скасуванні санкцій. Товарообіг держави за рік знизився на чверть, дохід від експорту нафти знизився втричі, товарообіг з ЄС впав вдвічі. Москва втрачає доступ до західних фінансових ресурсів та ринку технологій. Уряд не має відповіді на найгостріші життєві проблеми людей, коли уже 70% росіян почали економити на їжі, коли лише 7 регіонів мають більш-менш стійкий бюджет, а решта (77) вже перебувають у стані дефолту, в цій ситуації важко навіть зрозуміти, що насправді відбувається всередині суспільства. В той же час, Москва всіляко демонструє, що вона готова до повернення до холодної війни і конфронтації х натовським блоком. При цьому військовий бюджет Росії не перевищує 87,6 мільярда доларів. У той час як колективний військовий бюджет усіх членів НАТО – понад трильйон доларів.
Щоб запобігти можливій загрозі з боку Росії НАТО у Польщі та Румунії розміщують засоби ПРО, в Прибалтиці та Польщі – чотири батальйони. До речі, опосередковано Україна бере участь як східний фланг НАТО, так як за рішенням саміту в Ньюпорті (2014) утворено литовсько-польсько-українську бригаду, розміщену в Польщі.
18-й головнокомандувач об’єднаних сил НАТО в Європі, американський чотиризірковий генерал, виходячи через агресію РФ на сході України ствердно заявив: що збільшення сил Альянсу на сході Європи є відповіддю на російські дії в Україні та нелегальну анексію Криму; що сили НАТО мають бути «готові битися, якщо заходи стримування не спрацюють»; що Україну треба підтримувати шляхом озброєння її армії для захисту суверенітету країни. Тут, доречно, нагадати, що колишній заступник верховного головнокомандувача ОЗС НАТО в Європі присвятив цій темі свою працю про гіпотетичний конфлікт Брюсселя і Москви під назвою «Війна з Росією: 2017» (2014).
«МІНСЬК-1» ТА «МІНСЬК-2»: виконувати чи не виконувати
«Мінськ-1» – це угода про капітуляцію, але політичні умови були для України на той час прийнятними. Мінський план врегулювання не був планом України. Умови «Мінська-1» сформулювали наші американські та європейські партнери. Останні й контролюють виконання «Мінська-2», а Україна не може й досі виходити за його межі. Комплекс заходів із реалізації мінських домовленостей, а це Мінський протокол від 5. 09. 2014 р., Мінський Меморандум від 19. 09. 2014 р. і Мінський «Комплекс заходів» від 12. 02. 2015 р. ніколи не мав юридичної сили і не має. Рада Безпеки ООН 17. 02. 2015 р. резолюцією № 2202 схвалила «Комплекс заходів з імплементації Мінських угод», але не надала їм юридичного статусу. Тобто зобов’язання сторін не мають юридичного статусу. Варто ще раз зазначити, що 12. 02. 2015 р. лідерами Німеччини, Франції, України та Росії у форматі «норманської четвірки» було підписано Мінські угоди («Мінськ-2») – Комплекс заходів щодо виконання Мінських угод в т. ч. Мінської угоди від 5. 09. 2014 р. («Мінськ-1»). Підписи Олександра Захарченка та Ігоря Плотницького під Мінською угодою стоять як автографи приватних осіб. Текст угоди не передбачає будь-якого визнання Донецької і Луганської «народних республік», а лише закріплює за підконтрольними проросійським бойовикам територіями двох областей «особливий статус» у складі України.
Але оскільки домовленості є єдиною на сьогоднішній день компромісною формулою врегулювання конфлікту, то за нього тримаються усі зацікавлені сторони. Однак реальних, позитивних для України результатів очікувати від виконання цих домовленостей не слід. Але ще раз скажу: мінські зустрічі на сьогодні – єдина можливість взагалі про щось домовлятися. Зараз Путін у такій ситуації, коли йому не можна цілком помиритися із Заходом і просто вийти з України, оскільки це руйнує його імідж як борця із ворожими і страшними антиросійськими силами у світі. З іншого боку, йому треба, щоб Росія не зазнала соціально-економічної й гуманітарної катастрофи. Тобто сьогодні Путіну треба ще й пом’якшити удар. От задля цього він і бере участь у мінському переговорному процесі. Тобто Україна – це та больова точка, на яку Путін буде час від часу тиснути для реалізації своєї довготривалої стратегії – створити авторитарний режим, який зможе торгувати нафтою і газом і не дозволить Заходу втручатися у свої внутрішні справи.
Росія є одним зі світових центрів сили. Це країна з ядерною зброєю, значимими для всього світу енергетичними ресурсами, дуже важливий чинник геополітичної стабільності, з ризиками соціальної нестабільності в країні зі 140 мільйонами населення. Росія – це те, що Захід хотів би залишати все ж таки під якимсь контролем. Захід спіймав вовка в капкан і якщо й випустить, то тільки в тому разі, якщо підпиляє йому зуби й зробить його небезпечним. Захід хоче просто загнати Росію у необхідність виконання певних правил. Захід на прикладі України дав зрозуміти Росії, що переділ територій у сучасному світі може виявитися дуже великою проблемою. Сьогодні Захід старається не дозволити Путіну легко вийти з цієї авантюри, а вийти в таких кондиціях, які не дозволять йому в майбутньому чинити якийсь новий Донбас. Захід якомога швидше бажає розв’язати українську кризу.
Миротворчість у Мінську є політичним капіталом Заходу, а відновлення відносин з Москвою – це вигода для західноєвропейської економіки. Санкції мають на меті так вплинути на Росію, щоб вона погодилася на відновлення міжнародного східного кордону України (410 км в межах Донецької та Луганської областей) – саме міжнародного кордону, а не лінії зіткнення станом на вересень 2014 р. – шляхом Мінського процесу. Останній дає одну величезну перевагу – фіксує згоду Росії із тим, що кінцевою метою є відновлення територіальної цілісності України на Сході Європи. Європа єдина в тому, що санкції залишатимуться в дії – аж поки Мінськ буде повністю виконаний, а це означає відновлення повного контролю українською владою східного кордону.
Брехлива російська оповідка полягає в тому, що в Україні громадянська війна, в якій Росія участі не бере (що просто неправда), і що саме Україна відповідальна за проблеми з імплементацією Мінська (що також неправда). Мінськ – це дуже складний і недосконалий набір заходів. Але він, загалом, передбачає три речі: перший – це безпека, другий – це відновлення східного міжнародного кордону України, третій – певні політичні заходи, що ведуть до виборів на Донбасі. У Мінському процесі головним питання завжди є одне: що може вплинути на Росію, щоб змусити її перестати стріляти, вивести озброєння і живу силу з Донбасу, відновити українсько-російський державний кордон? А Росія намагається тиснути на наших керманичів через Мінський процес, вимагаючи визнання фактично автономії Донбасу та включення його представників до української системи влади. Поки що Київ опирається та намагається переконати Захід, що цей шлях хибний. Але гру ще не закінчено. У питанні виконання Мінських домовленостей нас чекають нові демарші, переговори, компроміси. Україні потрібно запастися терпінням і зміцнювати оборону. Як тут не згадати, що Мінськ-1 був підписаний після Іловайська, а Мінськ-2 – після Дебальцевого.
Що для України означає виконання Мінських домовленостей? Для нас це означає виконати мінські угоди в тому вигляді, як вони прописані і так, як їх тлумачить Росія. На законодавчому рівні амністувати бойовиків, ввести відповідні території без фільтрації, люстрації і перевірки в правове і політичне поле України і взяти на себе відповідальність за їхнє соціально-економічне становище. При цьому зберігши можливість для Росії контролювати цей процес і постійно його корегувати – на дипломатичному і фактичному рівнях. При цьому Україні треба буде забути про Крим. Це означає здатися. А що означатиме не здаватися Україні? Не здаватися означає не прийняти відповідальності за Донбас доти, доки на цій території реально не буде відновлено український суверенітет. Плюс – заручитися гарантіями Заходу щодо отримання компенсацій від Росії. Чому? В Україні конфлікт був спровокований зовнішнім втручанням. Тому про основу для довготривалого конфлікту навряд чи йдеться. Нам треба самостійно відстоювати свої інтереси. Наш внутрішньоукраїнський патріотизм збалансовує тиск наших західних партнерів і дозволяє нам зберігати баланс. Тобто, чинити спротив, заявляти про національні інтереси, з чимось не погоджуватися. Нашим планом мусить стати розбудова національної, соціально-справедливої, незалежної, суверенної, правової держави з усіма надійними та функціональними суспільними інститутами.
ВИСНОВКИ
1. Україну геополітично розглядали, розглядають і будуть розглядати як «міст» між Росією та Європою. І все російське, добре і недобре, а останнього в Росії значно більше, має вільно рухатися в цьому просторі.
2. Через окупацію Криму та агресію РФ на сході України більшість населення України відчуває абсолютну необхідність якнайбільшої ізоляції від Росії, оскільки ця країна страшна не лише агресивними методами реалізації своїх інтересів, але й великою ймовірністю неконтрольованих внутрішніх конфліктів.
3. Варіант, до якого зараз запізніло схиляється українська громадська думка – вступ в НАТО – нереальний, враховуючи те, що членом НАТО не може стати країна, яка перебуває в конфлікті з іншими країнами, та допоки є окупація РФ Криму.
4. У теперішньому і в майбутньому для України в центрі уваги усього українського суспільства та державного механізму має бути реалізація двох найголовніших умов збереження України як держави – це гарантія безпеки і самодостатність України у реалізації своїх інтересів в усіх сферах суспільного життя.
5. Для громадян України членство в ЄС привабливе демократичними цінностями, повагою до прав людини, котре поступово реалізується й при асоціативному членстві. Проте зупинка України на Угоді про асоціацію (2014) – це шлях в нікуди.
6. В умовах важко очікуваної подальшої політичної консолідації ЄС, перспектива повноцінного членства України є не найкращим, але й не найгіршим варіантом.
Федір Брецко, вчитель історії та правознавства Ужгородської класичної гімназії для Prozak.info
Читайте також: