image

Духнович був українським чи русинським будителем?

Закарпаття гордиться Олександром Духновичем. Пам'ятник йому в Ужгороді стоїть перед обласним драмтеатром. А от історики і досі ведуть спори -- був він українським чи русинським будителем. 

24 квітня буде чергова річниця від дня народження Олександра Духновича й історик Дмитро Поп написав для нашого видання матеріал, який проливає світло не лише на особливість творчої діяльності Духновича, але й драматизм спору навколо його національної приналежності.

Друкуємо без скорочень. 

Перше і головне: українська історія не знає своїх, українських Будителів! Навіть Тараса Шевченка, який закликав «…добре вигострить сокиру, та й заходиться вже будить…хиренну волю…» яку, за словами поета, цар Микола приспав, ніхто Будителем не називає. Якщо ж ужгородським та пряшівським «знатокам», які Духновича величають «українським Будителем», цього замало, наведемо інший аргумент – слова самого Духновича, який голосно заявив на цілий світ:

                                            Я Русинъ былъ, есмь и буду

                                            Я родился Русином…

Однак не слід думати, що русинський Будитель вже з малих літ був «щирим» русином. Для цього йому знадобилось пройти досить складний життєвий шлях, який не завжди був усіяний ружами. І під впливом різних обставин, в першу чергу політичного характеру, поступово міняти свої погляди та ідейні уподобання. А в кінці кінців і національну самосвідомість в цілому (підкреслюємо: не національність, а лише національну самосвідомість).

Народився Духнович в селі Топля в Східній Словаччині 24.4.1803 р. В той час Словаччина, як і Подкарпатська Русь, входила до складу Угорського королівства. Не дивно, що вчився Духнович в мадярській школі. Було це в Ужгороді. І хоча хлопчина погано володів угорською мовою, бо ріс в русинському селі, угорське середовище так захопило допитливого юнака, що світогляд його в цей період був сфокусований лише на Угорщині.

Він сам признавав, що в той час мислив за формулою «Extra Hungaria non est vita» («Немає світу поза Угорщиною»). Мадяронство так захопило Духновича, що на якийсь час він забуває про своє русинство, русофільство, стає «мадяром». По-мадярськи пише вірші, веде свою кореспонденцію, щоденник…Так тривало аж до 1824 р., коли  повертається в Ужгородську духовну семінарію, де русинське  середовище похитнуло в ньому це мадяронство.

Однак слід визнати, що саме через мадяронство Духнович познайомився з європейською культурою, літературою, з демократичними ідеями, які інспірували угорську «весну народів» - революцію 1848-1849 рр. Вождь революції, Лайош Кошут, був революціонер-радикал, який боровся за свободу свого народу, але  через свободу кожного індивідууму окремо. Він не міг порозуміти тих представників малих народів монархії Габзбургів, які говорили і відстоювали свободу народу в цілому, не згадуючи про свободу індивідууму, тобто кожної окремої особи. А Кошут відстоював думку, що коли буде вільний кожен громадянин (індивідуум), то буде вільний і народ в цілому.

Однак незважаючи на те, що апологет мадярської революції і передова русинська інтелігенція по-різному дивились на проблему свободи цілого народу, це не завадило русинській інтелігенції симпатизувати мадярам. То ж і не дивно, що і Духнович ніколи не засуджував ні Кошута, ні мадярський народ, ні його культуру. Вважав їх частиною себе самого. Він перейняв з мадярського все прогресивне, хороше, яке стало частиною його русинської будительської політики.

Мабуть, десь глибоко в душі Духнович розумів, що своєю теорією Кошут випередив не лише передову інтелігенцію народів Центральної Європи - своїх сучасників, але і свій час, що підтвердилось на практиці в 1945 р., коли була порушена Центральна Європа (географічно охоплює територію від південних схилів Карпат на сході аж до західного кордону Швейцарії на заході, та від північних польських кордонів до Сербії на Балканах), яка до того часу була на диво гармонійна в такій багатонаціональній державі, як Австро-Угорщина, аж до 1918 р. В цій дуалістичній імперії в цілому панувала між народами толерантність та гарний сплав мультикультур, користь від чого була для культури кожного народу монархії величезна. Бо різні культури тут не перетворювались в одну псевдокультуру, але розумно позичаючи від сусідів все найцікавіше та хороше, вони лише збагачувались та успішно розвивались, мирно існуючи в єдиному політичному просторі.

Це була та єдність у різноманітності, що завжди є найбільш результативною. Недарма багато дослідників вважають, що Австро-Угорщина була в якійсь мірі прообразом сьогоднішньої об’єднаної Європи, знищена безглуздою світовою війною, розв’язаною і програною бундючними берлінськими і віденьськими генералами. В 1945 р. вся ця гармонія була порушена Москвою, знищена, а разом з нею була знищена і вся Центральна Європа, ядром якої була Австро-Угорщина з її ідеальним мультикультурним влаштуванням та чотирма великими культурними центрами – Віднем, Прагою, Будапештом та Львовом, в останньому, як відомо, довгий час в процентному відношенні, як свідчить статистика, домінували два народи – поляки та євреї. Однак міжетнічна толерантність і тут була на належному рівні, про що свідчать назви вулиць, які збереглись у Львові по сьогоднішній день – Вірменська, Єврейська, Руська (русинська – авт.).

Стосовно назви  вулиці Руської, нам дала вичерпне пояснення власниця невеликого парфумерного бовтика під назвою «Русинка», який знаходиться саме на вулиці Руській. На наше запитання, чому вона назвала бовтик «Русинкою», ми почули аргументовану відповідь: «Бо ми знаходимось на вулиці Руській». А на наше наступне запитання, чому вулиця називається Руською, ми почули надзвичайно приємну для нас відповідь: «Бо тут жили русини». А на третє наше запитання, куди русини поділись зараз, ми почули від галичанки просто шокуючу відповідь: «А нікуди не поділись, вони і зараз живуть на цій вулиці». От вам і відповідь на теорію українських націоналістів про казкове перевтілення русинів в українців, якого, як виявляється, в природі ніколи не було.

Мабуть, це добре розуміли члени львівської Головної руської ради, які в газеті «Зоря Галицька» опублікували в номері за 15 травня 1846 р. «Відозву до руського народу», яка звучить так:

«Ми, русини галицькі, належимо до великого руського народу…Той народ був колись самотній…мав свою літературну мову, своїх власних князів…Через несприятливі умови та різні політичні нещастя розпався поволі наш великий народ, стратив свою самостійність…Такі нещастя склонили з часом багатьох можних панів відступитися від руського обряду батьків своїх, а з ними виректися мови руської і відцуратися від свого народу; але та зміна обряду не могла перемінити національності…».

Це говорили не подкарпатські русини, це говорили галичани, потомки яких зараз гаряче доказують, що формування нації може відбутись майже миттєво. Що заперечує сама історія – наприклад, у Франції вперше поняття «нація» в його політичному значенні появилось лише в ході Великої Французької революції (1789), коли виникла необхідність сформувати певну спільноту замість втраченого «підданства французької корони» чи «англійської корони». Але ж формування Французької держави почалось ще в 13 ст., тобто формування французької нації зайняло майже 5 (!) століть.

А деякі наші співвітчизники в питанні формування нації, зараз хочуть бути «впереди планеты всей», бо їм так хочеться. «Так хочеться» буває лише в російських казках, де лінивий і голодний із-за своїх лінощів Ванька-дурачок лежить на печі і хоче, щоб все було «по щучьему велению, по моему хотению». Історія, в т.ч. і кожен народ, проходить в своєму розвитку певні етапи, так вже природа влаштована. З плином часу ці етапи дещо прискорюються, згадаймо існування СРСР, де т.зв. «комунізм» проіснував 70 років, а вже в інших європейських країнах лише біля 40 (правда, цей антиприродний державний лад хотів би зараз реанімувати біснуватий Путлер).

Але це був розпад, а не формування, а руйнація завжди проходить швидше творення (виняток складає наш край, де створене за 20 «чехословацьких» років,  поки-що не повністю зруйновано за останні 75 – якщо не брати до уваги свідомо збаламучену новими державами національну самосвідомість русинів, бо пам'ять зруйнувати  важко).

Парадоксально, але факт – теорію збереження Австрійської імперії розробили і настирливо пропонували її здійснення політичні лідери малих народів, чехів – Франтішек Палацький, і русинів – Адольф Добрянський. В своїх політичних поглядах вони випередили всіх політиків регіону, бо ще в середині XIX ст. порозуміли, що загрожує малим народам і в цілому регіону. Ф.Палацький підкреслював, що народи Центральної Європи знаходяться не між Карпатами і Альпами, але між Німеччиною і Росією. Обидві ці держави, на його раціональну думку, поперемінно хочуть і можуть покласти свою важку долоню на наш регіон. Тому нашому регіону і його малим народам, стверджував Ф.Палацький, потрібна свого роду захисна парасоля, якою і має бути реформована монархія Габсбургів.

Цю ж думку підтримував і наш будитель Адольф Добрянський, який у своїх проектах облаштування Центральної Європи пішов ще далі. Як відомо, він розробив детальний проект федералізації Австрійської монархії, знову ж таки випередивши на багато десятиліть майбутніх політологів. Далі – більше: свої проекти Добрянський не писав для шухляди, але добився аудієнції у найвищих керівників держави – у самого імператора, прем’єра і міністрів. До речі, імператор приймав А.Добрянського, як представника русинського народу, тобто в його особі визнав і русинський народ. І це було, панове, в 1849 році! Добрянський не був політичним егоїстом, бо добивався від Відня створення з Угорської Русі, Східної Галичини та Буковини окремої коронної «Руської (русинської) землі» під скіпетром імператора і короля Франца-Йосифа I.

Бачачи настирливість русинського політика і не бажаючи ніяких адміністративних змін в імперії, Франц-Йосиф I пішов на певні поступки – «реорганізував» Угорське королівство, від якого були відділені Хорватія, Словенія та Трансільванія, а інші землі були розділені на 5 військових округів, складених з декількох цивільних округів. У північно-східній частині королівства було створено Кошицький округ, до складу якого входили три цивільні округи, одним з яких був Ужгородський, який включав в себе комітати Унґ, Береґ, Уґоча та Мараморош (неофіційно округ називався Руським). Головним адміністратором округу був призначений барон фон Віллетц, а його першим референтом та керівником канцелярії – А.Добрянський.

Зразу після призначення, 15 листопада, А. Добрянський приїхав до Ужгороду і взявся за здійснення «корисних для русинів заходів». А.Добрянський був сповнений бажання втілити в життя свої автономістські русинські ідеї. Він шукав освічених русинів, і в рамках своєї компетенції влаштовував їх на різні державні посади. Головним шкільним куратором був призначений Віктор Добрянський (брат Адольфа), який зразу спробував завести в школах русинську мову. Крім того, він отримав дозвіл на організацію в Ужгороді русинської гімназії. А у Пряшеві А.Духнович добився вивчення русинської (руської) мови, власне підкарпатського варіанта русинської мови, в гімназії.

Однак як виявилось згодом, цими дозволами Відень хотів трохи вгамувати пристрасті русинів, бо після поразки угорської революції все повернулось «на круги своя» - дня 28 березня 1850 року Ужгородський округ припиняє своє існування. Русинська інтелігенція розцінила цей крок віденського уряду як «катастрофу в Ужгороді». Це була справді катастрофа для національного русинського руху, для національного відродження підкарпатських русинів. В широкому масштабі це принесло шкоду не лише одному русинському народу, а всім народам Центральної Європи і найбільше самій Австрійській монархії, яка так і не стала парасолею для регіону, і в 1918 р. з 57-мільйонної великої держави, стала заштатною 6-мільйонною республікою. Викликає не лише подив, але відразу твердження деяких сьогоднішніх українських істориків, які наважаються писати про А.Добрянського, як провінціального, але чомусь українського політика. Від такого твердження наш великий Будитель і геніальний політолог, мабуть, в могилі перевернувся. Мир його праху і спокій від українських «вчених»!

Якщо ж сьогоднішня демократична Німеччина, врахувавши жорстокий для неї досвід двох світових воєн, відмовилась від будь-яких експансивних планів (нещодавно в розмові з одним німцем я його спитав, чи є в сьогоднішньому їхньому суспільстві войовничі наміри, він із сміхом відповів, що нинішній німець ні за які гроші не покине кермо свого блискучого «опеля», «мерседеса» чи «BMW» і не сяде в сучасний танк!). Про це говорить представник багатої країни, життєві цінності якого зовсім інші, ніж у люмпен-пролетаря, якими робить народи Росії їхній малий фюрер, який спить і мріє як про розкол Європи, так і про те, як би пересварити всіх світових лідерів. Світові кинутий виклик – час покаже, як закінчиться ця авантюра Кремлівських яструбів.

Але повернімось в рік 1850-й. Ужгородський округ проіснував недовго, однак це все ж сприяло тому, що про русинів дізналася Європа, русинів починали признавати окремим народом, чого, по суті, і добивались русинські діячі, хоча їх політичні програми і потерпіли невдачу. Однак в цілому, як ми вже згадували вище,  це був програш всіх народів Центральної Європи.

Після поразки мадярської революції 1848-1849 рр., коли потерпіла крах і русинська політична програма, місце лідера, духовного вождя русинів, по праву зайняв А.Духнович – священик, який глибоко цікавився проблемами історії свого народу, етнографії, літератури та мови, народної освіти, педагогіки, організатор русинських товариств.

А.Духнович розробив цілу програму духовного відродження русинів в дусі аполітичного, не насильного просвітництва, оскільки добре розумів, що збройний терор по самій суті не підходить богопослушним русинам. Програма ця вимагала наявності кодифікованої літературної мови, якої на той час у русинів не було (не кодифікована русинська мова і зараз, хоча була широко розрекламована робота підготовчої групи, яку добровільно зголосився очолити русинський активіст, який, як згодом виявилось, крім бажання не мав ні сміливості вступити у спір з державними урядниками, ні сил, тому вся кодифікація так і залишилась просто рекламою).

Це вже не вперше так роблять русини – якщо словацькі лінгвісти-сучасники А.Духновича, рішуче пішли по шляху створення літературної словацької мови через кодифікацію найбільш поширених діалектів, Духнович почав розмірковувати над поняттями «русский» і «руський», що привело його до думки, що русини можуть використовувати в якості літературної мови російську. Це була його фатальна лінгвістична помилка, оскільки русинський (іноді говорять руський) і русский языки хоча і являються близькими (а з яким слов’янським русинський не є близьким!), однак вони досить далекі від ідентичності, окремі по своїй структурі та словарному складу. Але спонтанний, миттєвий розрахунок у Духновича превалював над розумінням реальної лінгвістичної ситуації і залишав його на позиціях послідовного русофільства і в питанні літературної мови.

Він намагався ділити русинську мову на «високий» та «низький штиль» - на «низькому» можна розмовляти, але писати слід на «високому». В цьому питанні він не був одинокий, інтелігенція періоду русинського відродження складалась винятково з сільських священиків, які жили своїм, досить замкнутим життям, тому й погано знали «живу» русинську мову. Вони намагалися писати на «великорусском языке», однако цей «язык» вживався ними в його подкарпаторусинському варіанті, тобто це була суміш сучасної російської мови та старослов’янської, а також місцевих русинських діалектів. Тому їх літературна мова «високого стилю» була важкувата, штучна і отримала від її критиків назву «язичіє».

Але мови українських народовців – певної частини львівської колишньої русинської інтелігенції, підкарпатські русинські інтелігенти категорично не сприймали! Краще за всіх висловився з цього приводу Духнович, який писав, звертаючись до своїх галицьких друзів, які перейшли на сторону українофілів:

«Простите, братья, не оскорбляю никого, но сказати должен я правду, что в тђх ваших украинских повђстях нђт добраго вкуса. Нынђшняя ваша белетристика уравнена только до корчмы Грицеви и Иванови, чтоб посмђялся, нареготался, але не образовался…не понимаю, яким способом так нараз измђнитися могла чиста руская мова на украиньскую, та чей Галичина не на Украинђ, в Галичинђ, насколько мнђ извне такій діалект…Задачею было б Украину пробудити, чтоб она взяла подлинную правопись, и рискую віучилася граматику…Не понимаю, говорю, якая то притягательная сила несет Галичь до Украины».

Так сталось, що в історичний період, коли чехи та словаки в Австрійській монархії, білоруси та українці в Російській імперії уже починали використовувати свої мови як літературні, русинський Будитель стояв на проросійських позиціях, засуджував українців та білорусів, як зрадників Великоросійської ідеї. Можливо, тут свою роль зіграв той факт, про який Духнович написав в своїй автобіографії і про який йому, 12-тирічному хлопчакові, розповів дід після смерті батька. Одного разу дід покликав малого внука і урочисто йому оголосив:

«Сын мой, отец твой умер, а мне уже 70 лет и я не знаю, увижу ли тебя, когда ты вернешься из училища. Поэтому я должен сообщить тебе то, что мой отец и дед завещали мне передать наследникам относительно нашего рода. Предок наш происходил из Москвы и не назывался тогда Духнович, а был из известной фамилии Черкасских. В царствование Петра Великого, во время его отсутствия из Москвы, настал бунт стрельцов, которым руководила царевна Софья. Одним из начальников-стрельцов был наш предок Черкасский. Он спасся от наказания бегством и с несколькими своими товарищами, в число которых входил Гербер и Брыла, через Польшу направился в Угрию, где поселился под Бескидом, в селе Тополе, приняв имя Духновича…».

До кінця свого життя Духнович залишався вірний заповіту діда з 1816 року. Цим можемо пояснити той факт, що в його русинських творах зустрічається немало русизмів, деякі з них без знання «русского» важко навіть порозуміти. Однак його слова

                                                Я Русинъ былъ есьмь и буду

                                                Я родился Русином…

для слов’ян не потребують перекладу і є найкращою відповіддю на питання, чий Александер Духнович Будитель – русинський чи український.

А стосовно впливу Тараса Шевченка на творчість Духновича, як це стверджує почесний академік НАН України з Пряшова Микола Мушинка, ми його повинні розчарувати: ніякого відгуку про великого українського поета в працях Духновича ми не знайшли. І навіть вірш  «Послідняя піснь», який дехто з українських літературних дослідників співставляє із «Заповітом» Шевченка, не можна вважати «впливом», подібні вірші є в багатьох поетів інших народів.    

Отже, з волі нещасної русинської долі, русинське відродження XIX ст. не принесло русинам пробудження, про яке мріяв Духнович, ліберальні щодо русинів і їх культури режими XX ст., як чехословацький (1919-1938), так угорський (1939-1944), мали життєвість надто коротку, хоч і залишили помітний слід у нашій пам’яті. Режим «советів» відкинув русинів на 150 років назад, а за минулі 24 роки принесену ним біду Україна так і не зуміла виправити.           

Дмитро Поп, Ужгород                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                         

  • Про нас

    Prozak - Інформаційний антидепресант

    Редактор сайту - Костянтин Шевченко

    Тел.: +38 095 308 8778

    Ужгород, вул. Белінського, 24

    mail.prozak@gmail.com