image

Поп: чому русини – народ, а Кобаль сумнівний історик

Інтерв’ю з істориком Василем Кобалем в двох частинах ( «Чому закарпатці не окремий народ, а Лаборець, Корятович і будителі – не герої» та « Про історичний парадокс Карпатської України, назви закарпатців і життя до І Світової війни») викликали значний резонанс серед наших читачів.  

Історик Дмитро Поп не задоволений аргументами Кобаля і спростовує деякі його твердження. Подаємо без скорочення та правок відповідь історика Дмитра Попа на першу частину інтерв’ю Василя Кобаля.

 

Ужгородські антирусини, коли їм взагалі вже нема про що говорити, повертаються до заяложеної теми заселення нашого краю, але діють вони по принципу «чув грім, але не знає, де він», намагаючись таким чином забаламутити голову читача. Недавно на цю  давно вже нецікаву тему дав велике інтерв’ю заввідділом археології обласного краєзнавчого музею пан Кобаль, назвавши його вельми претензійно: «Чому закарпатці не окремий народ, а Лаборець, Корятович і будителі – не герої».

Перша нісенітниця, яку також історик видає за дійсність – це закарпатський народ. Нагадаємо пану історику, що термін «закарпатець» появився десь в 50-х рр., після того, як з волі великого грішника Сталіна зник з етнічної мапи русинський народ, а з політичної - назва краю Подкарпатська Русь.

Змінити назву можна одним розчерком пера, але щоб змінити національну самосвідомість, потрібні століття. І це ще не факт, що так воно станеться навіть за століття. Тому жителі нашого краю, підсвідомо противлячись нововведенням,  і придумали самоназву – закарпатець.

Далі – більше. Пан Кобаль хоче бути оригінальним саме в питанні заселення нашого краю, однак він надто запізнився – теорія заселення краю під Карпатами в 13 ст. східнослов’янським населенням далеко не нова, і не належить вона пану Кобалю, її давно вже намагаються втовкмачити в голови нашому народу антирусини всіх мастей. Їх активно підтримують і деякі угорські історики, але вони стверджують, що першими заселили наш край не східні слов’яни, а прийшлі племена угрів. Але тут і пана Кобаля, і угорських істориків-націоналістів підводить…угорський літописець Анонім своїм твором «Gesta Hungarorum» («Діяння угрів»), який пише, що коли угри напали на Ужгород, словянський князь Лаборець не захищав свою фортецю Унґ, а покинув її і тікав від угрів на захід, однак угри його зловили на березі річки у Східній Словаччині і там повісили. З того часу ця річки ніби й називається Лаборець.

Якщо пан Кобаль говорить, що князь Лаборець не герой, ми з ним згідні, але ми віддаємо належне угорському літописцю, який спростовує твердження і угорських деяких істориків, і пана Кобаля про пізнє заселення нашого краю східними слов’янами, бо літописець говорить про Лаборця-князя, який жив у 9 ст. Саме в цьому полягає величезне значення рицарського роману угорського літописця Аноніма.

Стосовно подільського князя Теодора Коріатовича (саме так європейські історики називають цього князя, а не Федор Корятович), у його героїзації русини не мають ніяких заслуг, це все сталося з подачі українських істориків, які дуже вже хочуть мати багато українських князів саме в нашому краї. Але ж Коріатович, говорячи сучасною мовою, був простий біженець, якому вдалося втекти з вільнюської в’язниці, куди його запроторив великий князь литовський Вітовт, недалекий родич Коріатовича за те, що останній намагався заволодіти його землями. Як кажуть, жадоба фраєра згубила.

Чому Коріатович появився саме в нашому краї? У нього були певні стосунки з угорським королем, якого князь просив воювати за його інтереси з литовським князем, однак отримав відмову, а натомість король передав йому в ленне (тимчасове) користування частину Мукачівської і Маковицької (Східна Словаччина) доміній. Чому дехто з істориків намагається приписати заслугу в будівництві Мукачівської фортеці саме Коріатовичу, нам достеменно невідомо. Відомо лише те, що місцем свого житла Коріатович обрав Замкову гору біля Мукачева, де на найвищій її частині за його наказом було збудовано житло для його родини та челяді. Сьогодні ця частина замку називається Верхній замок. Там дійсно збереглась вежа часів Коріатовича. Хто задумав увіковічити біглого князя в бронзовій статуї як засновника замку, той допустився історичної помилки, оскільки Коріатович фізично не міг збудувати більше того, що було збудовано в часі його перебування в нашому краї, оскільки приїхав князь в край під Карпати вже людиною похилого віку, а пробув тут близько 16 років.  Фортеця ж на Замковій горі в Мукачеві будувалась протягом століть в основному представниками угорського магнатського роду Ракоці.

Ми погоджуємось з паном археологом в тому, що не відповідає дійсності і твердження деяких істориків про те, що Коріатович побудував монастир св. Миколая в Росвигові недалеко Мукачева. Комплекс монастиря будувався набагато пізніше. Серйозні дослідники історії монастиря допускають, що князь міг матеріально допомогти прийшлим монахам, які обрали місце для майбутнього монастиря на правому березі річки Латориці в Росвигові і звели тут капличку та житлове приміщення. Але до монастирського комплексу Коріатович немає ніякого відношення. Так само, як і донька київського князя Анастасія, якій приписують покровительство монахам, які ніби-то збудували на Чернечій горі ще в 11 ст. печерний монастир, чого в наших краях ніколи не було, оскільки це східнослов’янський звичай. Тут ми з паном Кобалем згідні.

Не згідні ми в іншому – в трактуванні ролі русинських Будителів в історії нашого народу. Саме завдяки їм наш народ усвідомив, що він саме народ, а не людська маса. Хоча пан Кобаль цього не визнає, бо стверджує, що русини – це ті ж українці. Якими критеріями пан Кобаль оперує – не зовсім ясно. Мовою? Д-р філології з США Елена Будовская, яка займається мовами малих народів, говорить стосовно мов так: «Якщо двоє людей говорять кожен на своїй рідній мові і один одного не розуміє, вони розмовляють на різних мовах». Для українця, навіть з Галичини, наш язык здається іноземним.

Однак і в питанні мови пан Кобаль не є оригінальним – цей тезис національної приналежності побутував в Німеччині в часи Гітлера. Однак не мова є визначальним критерієм народу чи нації, а менталітет, який у нас ну зовсім вже не східнослов’янський. Правда, і не західнослов’янський. Він є НАШ, русинський, який в часи тоталітаризму був трохи зіпсований.

Говорячи про наших Будителів, пан Кобаль закидає їм прихильність до Росії, інакше кажучи русофільство. Однак і тут пан історик потрапив пальцем в небо, бо наші русинські діячі проігнорували навіть Перший Слов’янський з’їзд, який     відбувся в Празі 2-12 червня 1848 р., і де поклоніння перед Росією було справді великим. Правда, лише до пори до часу, поки діячі слов’янських народів не побачили, яку мету переслідує царська Росія в своїй зовнішньополітичній діяльності.

Між іншим, все, що робила царська Росія за межами країни, робилось і робиться колоніальними методами, від яких цивілізований світ вже давно відмовився. Так що закидати русинським Будителям русофільство – це не що інше, як показати свою історичну необізнаність. Що аж ніяк не личить людині, яка займає посаду завідуючого археологічним відділом обласного музею і прокламує себе істориком. А.Духнович сказав голосно на цілий світ: Я Русин былъ, есмъ и буду, Я родился Русином…Чіткіше про свою національну приналежність не скажеш.

А те, що і І. Раковський, і А.Духнович не розібралися в мовному питанні, віддаючи перевагу російській мові, а не своїй рідній (хоча А.Духнович писав і на русинському языку), це аж ніяк не є свідченням їхнього якогось русофільства. Пан Кобаль стверджує, що русини, які ідентифікують себе русинами, роблять це на основі фальшивих документів. Ми повинні розчарувати пана історика: стаття Конституції України надає право кожному індивідууму-громадянину України самому визначати свою національність (!), без підказок з боку горе-істориків чи інших також вчених і без жодних документів. Це право самої людини. Тому ніде в світі, крім України, вчені не визначають людині національність, бо посягати на права людини в світі заборонено!

Про пана Кобаля як історика свідчить і такий факт: в період обговорення в обласній раді обласного прапора, пан Кобаль приніс в зал засідань музейний експонат – кінську збрую-подарунок від імператриці Марії-Терезії, в якій він віднайшов синю і жовту нитки. Ці нитки там справді є, але імператриця і не думала про жовто-блакитний прапор України, вона подарувала цю збрую з жовтою та блакитною нитками не адміністративній одиниці держави, а греко-католицькій єпархії, бо жовто-блакитний колір – це церковний символ!

Імператриця Марія-Терезія подарувала збрую греко-католицькій єпархії, незалежність якої від Егерського угорського єпископату саме вона добилась у Папи Римського. На жаль, якщо імператриця добивалась єдності-незалежності єпархії, бо так було записано в Договорі Ужгородської Унії, то сьогоднішні розкольники, які всіляко намагаються схилити Ватикан до порушення Договору Унії, добиваючись її приєднання до Української греко-католицької церкви (а фактично до Галицької греко-католицької єпархії), настільки надоїли Ватикану, що владикою греко-католицької Ужгородсько-Мукачівської єпархії Ватикан призначив представника Словаччини.

Принагідно хочеться підказати преосвященному єпископу, що потрібно повернути єпархії всі картини, які були в колишній університетській бібліотеці і які належать єпархії. Зараз вони знаходяться в університетській бібліотеці, але ж вони бібліотеці не належать. Це безцінні образи єпископів, і не лише, пензля наших видатних художників Бокшая, Ерделі, Грабаря та ін. Якби про це говорив пан Кобаль, його можна було б назвати відносним патріотом краю, але його цікавлять зовсім побічні речі, на жаль.      

Пан Кобаль говорить, що русинські Будителі не герої. Ми не уявляємо, з ким із відомих пану Кобалю політиків можна було б порівняти Адольфа Добрянського, русинського політика європейського масштабу, кругозір якого виходив далеко за межі свого рідного краю, бо Добрянський розробив програму об’єднання всіх русинів Австрійської імперії в одну провінцію – і подкарпатських, і галицьких, і буковинських. Нічого подібного ніхто більше не розробив. З цією програмою А.Добрянський побував на прийомі не лише у високопоставлених віденських урядників, але навіть у самого імператора Франца Йосифа, який прийняв русинського діяча і мав з ним змістовну розмову.

Це свідчить про те, що на першому місті в імперії стояв закон і право. В зв’язку з цим згадуються слова Юрія Луценка, колишнього міністра внутрішніх справ України, який місяцями не міг потрапити на прийом до президента Ющенка. Це ж саме повторив на одному з ток-шоу і Сергій Соболєв з партії «Батьківщина», який був представником президента (Ющенка) в парламенті і який теж не міг добитись аудієнції у Ющенка, бо у президента були або Фірташ, або Льовочкін. Так хто був більший державник, президент України Ющенко чи австрійський імператор Франц Йосиф?

Не дивно, що наш край за останні 60 років (1945-2015) відкинутий в своєму розвитку не менше, як на 150 років. Тому ми б порадили і історикам, і журналістам, які люблять мусолити русинську тему, подумати над тим, як повернути унікальний край, який занепадає, на європейський шлях розвитку не згідно українських ефемерних реформ, а реформ справжніх, дієвих, результати від яких були б відчутні якщо не сьогодні, то хоча б післязавтра, бо люди вже втомилися від тих безрезультатних реформ.

Дмитро Поп, Ужгород        

  • Про нас

    Prozak - Інформаційний антидепресант

    Редактор сайту - Костянтин Шевченко

    Тел.: +38 095 308 8778

    Ужгород, вул. Белінського, 24

    mail.prozak@gmail.com