image

Історія металургії Закарпаття: Дзвони кафедрального собору були вилиті на фабриці "Акорд" в Ужгороді

Закарпаття було металургійним краєм. тут видобували руду і виробляли металеві вироби

Минуле нашого краю нерозривно пов’язане з ранньозалізною добою, коли на території сучасного Закарпаття розпочали добувати залізо. Археологічні й інші джерела інформації засвідчують, що серед бронзових виробів, які були знайдені шляхом розкопок, є предмети, виготовлені з заліза. Вони датуються ХІ—Х ст. до н. е.

З приходом кельтів на Закарпаття в останній чверті першого тисячоліття до н. е. металурги краю швидко засвоїли поширений у Європі сиродутний спосіб добування заліза. Для цього вони споруджували кам’яні чи глинобитні печі-горни. У печі послідовними шарами закладали руду й деревне вугілля. Сюди через глиняні трубки-сопла з допомогою ковальських міхів подавали вологе повітря. Таким методом у горнах температуру можна було довести до 900—1000 градусів, що було достатньо для отримання заліза.

Про це свідчать віднайдені археологами виробничі майданчики з залишками горна, шлаків та шматків заліза. До прикладу, на території нинішньої Іршави під час розкопок були знайдені предмети залізного віку (ХІ—VІ ст. до н. е.), залізоплавильний сурм і кілька «козлів» — відходів виробництва у вигляді залізного шлаку.

Untitled-1 copy

А в селі Мідяниця Іршавського району було поселення мідно-бронзового віку з металургійним центром. На схилах Новоклинівської гори (с. Нове Клинове), околицях сіл Хижа, Дяково та Бобове Виноградівського району знайдені ранньозалізний металургійний центр. Такі центри з залишками шлаків заліза знайдено й у селах Пацканьово, Ярок Ужгородського району, одне поселення ранньозалізного віку в селах Кальник і Медведівці Мукачівського району. Зібраний підйомний матеріал VІ—ІV ст. до н. е.

Як свідчать археологічні матеріали, ковальські майстерні повністю задовольняли потреби краю та сусідів у металевих виробах. Це — коси, серпи, лопати, сокири, ножиці, шила, ножі-сікачі, садові ножі, сокири-колуни, долота, свердла, клини, широколезі сокири, чекани, зброя і кінське спорядження, а також інструменти для ковалів і металургів.

Untitled-4 copy

Отже, металургія відіграла революційну роль у виробничій сфері, яка в подальшому поступово виділяється в самостійну галузь виробництва, а метал стає каталізатором суспільного життя.

Після татарського нашестя 1241—1242 років у краї починається відродження ремесел і торгівлі. Втім було воно повільним і тривалим. Попри те, в умовах кризи феодалізму і зародження капіталістичних відносин серед галузей економіки, де відбувалися значні зміни, слід назвати поширену в Закарпатті залізоробну промисловість. Якщо в період феодалізму видобуток руди і металообробка носили примітивний характер, то протягом кінця ХVІІІ- першої половини ХІХ ст. вдосконалювалася технологія виробничих процесів, будувалися нові печі, впроваджувалися нові молоти, водяні колеса, нові форми для відливання залізних предметів, нові інструменти для оброблення металу.

Граф Шенборн лише в одному 1813 році на переобладнання залізорудних підприємств витратив 3 700 форинтів (то були великі кошти). А вже в 1840-х роках такі витрати становили понад 15 тисяч щорічно.

Того часу в чотирьох комітатах краю діяли 16 металургійних та металообробних заводів. Із них п’ять — належали державі, п’ять — власникам латифундій графам Старої, Боткаї, три — графу Шенборну. Власниками інших трьох заводів були капіталісти Фальвін, Бетлер і Четнекі. В другій половині ХІХ ст. вони переросли в капіталістичні підприємства.

Названі вище підприємства виробляли чавун і залізо, виготовляли сільськогосподарське знаряддя, різні залізні вироби, предмети домашнього вжитку. Збут готової продукції відбувався на внутрішньому ринку та ринках країн Європи.

Крім металургійних і металоробних заводів у краї успішно діяли підприємства з видобутку залізної руди, що були представлені кількома десятками рудників і шахт. У 60-х роках ХІХ ст. таких нараховувалося 31. Зокрема в Марамороському комітаті — 14, Угочанському — 6, Березькому — 7, Ужанському — 5. Загальна експлуатаційна їх площа становила 213 га. Водночас із видобутком 7092 центнерів залізної руди ними в 1867 році видобуто 56 центнерів свинцю, 774 — міді, 681 — фунт срібла і 21,76 — фунта золота.

З огляду на історичне минуле слід ознайомити краян із містами й селами, де в різні часи були залізоробні підприємства, які від самого початку своєї діяльності слугували їх розвитку. Зокрема село Лисичово Іршавського району, що відоме з початку ХV ст. і нині славиться тим, що ще в середині ХVІІІ ст. тут заснували державний залізообробний завод, який випалював чавун із місцевої руди. В 1984 році, до прикладу, виплавив 577 тонн. Тут працювало 260 робітників. Свого часу виготовляв добротні огорожі мешканцям навколишніх сіл та сільськогосподарський реманент. У чехословацький період виробництво стало занепадати. З 1934 року працював лише ковальський цех.

У документах фонду Р-14 Державного архіву Закарпатської області (ДАЗО) знаходимо, що на початку 1945 року кузню перетворили в Лисичівський ковальський завод «Сила». Того ж року виробив (подаємо мовою оригіналу): мотики — 3317 штук, кирки — 225, підкови — 2000, рискачі — 100, рафи — 95, лопати — 480, чекани — 340, сокири — 280, иртувки — 127, підкови — 2570, коси — 872 на суму 7,612,22 тис. крб. У 1960-х виробництво передали до Іршавського промкомбінату, а наприкінці 1960-х узагалі закрили. Але 1971 року цех відновили і надали статус пам’ятки промархітектури і реставрували як кузню-музей. Нині «Гамора» — єдина діюча водяна кузня в Україні, яка має статус історичної пам’ятки, і чи не єдина в Європі, що вже понад 300 років дзвенить потужним молотом. А ще щорічно тут проводиться фестиваль ковальського мистецтва та народних промислів «Гамора».

kuznja gamora 07

Мешканці сіл Підгірне, Чорний Потік, Ільниця Іршавського району на початку ХІХ ст. добувають залізну руду, з якої випалюють залізо та виробляють із нього залізні вироби. А в селі Довге того ж району угорська фірма «Гамора» 1830 року відкрила чавунно-ливарний завод, на якому 1854 року запрацювала перша в Закарпатті домна, яка працювала на місцевій руді сіл Довге, Білки, Лисичова та міста Хуст. Завод виробляв пічки, чавунні плити й різний інвентар. Згодом німецький підприємець Галмор встановив на заводі мартен, на якому випуск металу збільшився до 14 тисяч центнерів щорічно. 1900 року на заводі вже працювали 300 робітників. Але у зв’язку з будівництвом тут лісопильного заводу металургійне виробництво перенесли до Шелестова.

Відродження села Білки, що на Іршавщині, відбувається, коли на початку ХІХ ст. Саме тоді тут відкрили рудник із видобутку залізної руди і створили чавунно-ливарне підприємство, на якому плавили залізо з руди власного видобутку. Крім того працював металообробний цех, де виготовляли сільськогосподарський інвентар. При ньому працював коваль, аби підкувати коней, лагодити вози, правити знаряддя праці тощо.

Селище міського типу Дубове Рахівського району, що за 37 км від райцентру, відоме з першої половини ХVІ ст. Тут 1782 року заснували металообробну мануфактуру, але існувала вона лише 5 років. 1787 року виробництво перенесли до Кобилецької Поляни, але 1841 року підприємство відновили і продовжили виробляти лопати, мотики, коси, серпи, сокири, деталі для плугів і возів, огорож і ліжок.

Наприкінці ХVІІІ ст. у селі Косівська Поляна Рахівського району, що відоме з середини ХVІІ ст., його мешканці наприкінці ХVІІІ ст. почали добувати залізну руду, на якій працював місцевий чавунно-ливарний завод.

Кобилецька Поляна — селище міського типу з 1411 року, а відоме з 1406-го. Назва — від гори Кобили, де вона розташована. Тут державна віденська казначейська придворна казна 1770 року створила металургійний і металообробний Кобилецько-Полянський завод «Інтернаціонал». Його заснуванню сприяло видобування залізної руди в околицях Квасової Поляни, Мензула, Бедевлі, Барлабаше і Прислопа. Завод спеціалізувався на виготовленні реманенту для солотвинських солекопалень та підприємств лісопереробної промисловості. Крім того виробляв мотики, лопати, серпи, коси, пили, сокири, цвяхи, ланцюги та якорі для плаваючих засобів. 1776 року введено в дію високу домну продуктивністю 1540 кг сталі. На початку ХІХ ст. завод щорічно виробляв 200—300 тонн заліза.

У другій половині ХІХ ст. на заводі відбулося вдосконалення та розширення самого виробництва. Після цього в 1875 році було виплавлено 4173 ц чавуну, а вже в 1875-му 8 тис. ц. Того ж року вартість продукції становила 175 060 форинтів. Вироби заводу в 1873 році експонувалися на світовій виставці у Відні, де здобули добру славу, за що завод нагородили медаллю.

У 1908—1912 роках завод був повністю модернізований на основі досягнень тогочасного металургійного і металообробного виробництва. Після входження Підкарпатської Русі до складу Чехословаччини завод продовжував виробляти налагоджений раніше асортимент виробів. Того часу стала до ладу вузькоколійна залізниця, яка з’єднала завод із державною лісовою дорогою «Кобилецька Поляна—Тересва». Обсяг річного виробництва металургійного, залізоробного і деревообробних цехів заводу ХІХ— поч. ХХ ст. становив 705 вагонів.

У документах фонду Р-14 (ДАЗО) знаходимо, що в червні 1945 року Народна рада (НРЗУ) Закарпатської України завод націоналізувала і вже під назвою Кобилецько-Полянський ливарно-механічний завод «Інтернаціонал» він одержав від держави допомогу устаткуванням і фінансами. У 1959—1960 роках здійснена велика реконструкція, а випуск продукції зріс майже вдесятеро. 1964 року його реорганізували у Закарпатський арматурний завод, який почав випускати різноманітну трубопровідну арматуру і товари побутового призначення. А на замовлення Угорщини на заводі виготовляли велику партію винних пресів. Продукцію заводу експортували до 30 країн світу. Кількість працівників зростає до 1100 осіб. Прикро констатувати, але 2010 року підприємство збанкрутіло і було ліквідоване. Так закінчилася 240-річна історія заводу.

Село Ділове Рахівського району, що за 20 км від райцентру, відоме з кінця ХІV ст., на його околицях, де красиво дзюрчить водою водоспад Білий, у ХVІІІ ст. добували залізну руду, яку возили в Кобилецьку Поляну на металургійний завод. Тут досі збереглися залізорудні штольні, вирубані в скелях гори Довгарунь.

У селищі міського типу Тересві Тячівського району, що за 10 км від районного центру в 1970-х роках створили ремонтно-механічний завод, що мав ливарний і ковальський цехи з металообробки, які забезпечували металевими виробами власне виробництво та замовлення інших підприємств й організацій.

Верхня Визниця — село Мукачівського району, що на лівому березі р. Визниці за 15 км від районного центру. Тут 1642 року з місцевої залізної руди почали виплавляти залізо. Крім того добували золото і срібло.

Село Бистриця (до 1946 р. Рапідь) Мукачівського району відоме з 1278 року. Тут із 1642-го існували залізоплавильні горни. Але, на жаль, невідомий подальший рух їхнього плавлення.

Селище міського типу Кольчино, що на Мукачівщині, за 345 років існування тут металургійно-металообробного виробництва відоме не тільки в нашому краї і теренах колишнього Радянського Союзу, а й в країнах Європи. Цього року найстарішому Фредішово-Шелестівському металургійному і металообробному заводу виновниться 345 років.

За даними угорського історика Мереї Дюли, Фредішовський завод заснований 1672 року. Він виготовляв сільськогосподарське знаряддя праці, обладнання для домашніх господарств: січкарні, млини для переробки картоплі, вдосконалені плуги, пили для пилорам, цвяхи, кухонні плити, різні скоби, коси, серпи. До виробів художнього литва належать чавунно-декоративні печі, підсвічники, вішалки, вази з чеканкою античного стилю, шахові фігурки тощо. Крім того на заводі виготовляли зброю для повстанців Дердя Дожа (1514 р.). Тут кували мечі і списи для повстанців куруців. У 1728 році Мукачівська-Чинадіївська домінія разом із Фредішово-Шелестівським заводом перейшла у володіння графів Шенборнів. У роки занепаду в Угорщині (1738—1743) завод певний час не працював.

Лише у 1757-му, коли на підприємство були запрошені кваліфіковані металурги Спішу й Чехії, його переобладнали. В 1782 році споруджено першу доменну піч, а в 1829-му — другу. 1878 року доменні печі розібрали й перенесли в урочище с. Загаття, ближче до залізних руд. У Фредішові залишився ливарний цех, ремонтна майстерня, кузня-гамора з 14 ковальськими молотами. В 1825 році на заводі було вироблено 10,7 тис. центнерів заліза, 2 тис. ц чавунного литва та 315 тис. штук цвяхів. А вже на початку 1840-х років — 11 тисяч. чавунного литва, цвяхів — близько 2,0 мільйонів штук. Багато виробів заводу продавалося в Мукачівському і Березькому скоб’яних магазинах Шенборна. Того часу завод виробляв понад 40 видів продукції, яку реалізовували не тільки на внутрішньому ринку, а й за кордоном — Угорщині, Буковині, Галичині, Польщі, Австрії й інших країнах Європи. 1915—1917-х роках завод отримав військові замовлення і таким чином нарощував виробництво. 1928 року завод купила акціонерна фірма «Латориця», яка повністю переобладнала завод згідно з тодішнім технічним рівнем металообробної справи у Європі.

У період перебування нашого краю у складі Угорщини ливарна і металообробна галузь не отримала подальшого розвитку. Проте, дослідивши документи фонду Р-239 Держархіву області, бачимо, що в радянський період відбулися певні позитивні зрушення. Після націоналізації 1945 року завод отримав назву Фрідішовський ливарно-механічний завод ім. Кірова...

"Кіровці" допомагали відбудовувати народне господарство краю. Так, протягом 1945—1950-х років виготовили 427 саморізок, 744 винних преса, 43 тонни втулок для возів та 1081 тонни трубного литва, понад 22 300 лопат, 13 тис. підков для коней, 83 154 мотики, 82 340 сокир, 57 300 серпів, 95 600 молотків, 282 стрічкові пили, рафи на колеса, коси...

Першою сходинкою верстатобудівників став обдирочно-шліфувальний верстат моделі 3374-к, потім на чергу стали верстати моделей 3М634, 3382, 3Б634, 3Л631. З 1954 року верстати почали експортувати більш ніж у 50 країн світу, зокрема Францію, Фінляндію, Чілі, Ірак, В’єтнам, Кубу, Угорщину. 1964 рік ознаменувався випуском верстатів з алмазними колами для заточки металорізального інструмента високої точності. А 1980-го розпочали випуск принципово нової продукції — промислових верстатів (роботів) із числово-програмним управлінням.

1995 року проведено приватизацію підприємства й утворення на його базі відкритого акціонерного товариства (ВАТ) "Мукачівський верстатобудівний завод». За останні роки налагоджено випуск абразивно-обрізних, точильних, спеціальних настільно-свердлильних верстатів, дробарки та преси для виготовлення вина, коренедробилки для приготування корму для худоби.

У селі Анталовці, що на Ужгородщині поміщик Ботка в 1820 році заснував металургійну мануфактуру (у народі — Гамра), яка діяла до 1960—1970-х років. Під час Другої світової війни тут працювали і російські військовополонені. Досі збереглися закинуті шахти, де добували руду.

Перша згадка про село Тур’ї-Ремети Перечинського району датується 1451 роком. За виразом Ю. Кула, це столиця Турянської долини. Тут 1802 року казна відкрила досить потужну металургійну мануфактуру, яка виробляла пили, лопати, мотики, сокири, кайла, коси, серпи, цвяхи, ланцюги. Е. Фейніш писав: «Заслуговує на увагу встановлена на р. Тур’я залізна гамора... Відливають тут грубки, підсвічники й інші аналогічні залізні вироби. Тут був відлитий також надгробок поета Мігая Чаконі Війтийза, який стоїть у м. Дебрецен». На гаморі діяло 10 водяних коліс потужністю 83 кінські сили.

Коли переходимо браму Ужгородського замку, перше, що впадає у вічі, — кремезна постать давньогрецького героя Геракла. Ця залізна скульптура вилита в Ужгороді, стверджує історик Йосип Кобаль. Але за іншими історичними даними — у с. Тур’ї-Ремети.

Для забезпечення підприємства спеціалістами тут оселилися словаки з Мартина-Мікулаша, Австрії, Німеччини, Угорщини. Підприємство проіснувало до 1871 року, потім на його базі до 1950 року був конезавод.

На Ужгородщині в селі Малі Геївці до 1949 року успішно працювала потужна і відома в краї та за його межами фабрика дзвонів Ференца Егрі. В основному тут відливали дзвони для римо-католицьких та реформатських церков. Але виконувала замовлення й для інших церковних конфесій. До прикладу, голова церковної греко-католицької громади села Медведівці, що на Мукачивщині, Василь Савка розповідає, що великий церковний дзвін 1927 року виготовлений у Малих Геївцях. За неповними даними нині на території нашого краю збереглося 65 дзвонів Егрі (Т. Л). Того ж року радянська влада ливарню закрила, а приміщення перетворили на склад. 1956 року в греко-католицькій церкві відкрили столярну майстерню. 1989-го ця церковна громада вийшла з підпілля, пристосувавши під церкву вцілілу будівлю колишньої фабрики дзвонів і перед нею встановили дзвіницю з одним із збережених дзвонів Ференца Егрі 1939 року випуску.

Ужгородська фабрика дзвонів «Акорд» заснована в 1924 році поблизу залізничної станції акціонерним товариством «Акорд». Одним із засновників був місцевий житель приміського села Баранинців — 20-річний Ференц Ганич. Юнак засвоїв складну професію майстра ливарника дзвонів у відомого на той час Малогеєвського майстра Ференца Егрі. Нова фабрика була обладнана модерною технікою.

Untitled-5 copy

З самого початку «Акорд» став виготовляти дзвони європейської якості, які виплавляли з першокласного й чистого металу, що завозили з Англії та Америки. Сплав металу для дзвонів складався з двох основних: 77 % міді й 23 % цинку. Якість готових дзвонів затверджували фахівці з Парижа. Перші два дзвони виготовили для Колочави в квітні 1925 року. А за перші 8 місяців роботи фабрика відлила 68. За даними, які подає Тетяна Літераті в газеті «Ужгород», нині на Закарпатті збереглося близько 100 дзвонів фабрики «Акорд». Ще з півсотні дзвонять у храмах Словаччини та Угорщини. До слова, відомо, що фабрика в 1920—1930-х роках виготовила дзвони для Пряшева (Словаччина), Мукачева, Сокирниці, Дякова, Вільхівців, Ясині, Копашньова, Мокрої, Берегова, Кальника, Кузьмина, Руської Кучави, Медведівців. Ще один «акордівський» дзвін Шелестівської церкви, вилитий 1936 року, зберігається в етнографічному музеї обласного центру.

Нині, проходячи повз греко-католицький кафедральний собор, чуємо звучання його дзвонів і маємо знати, що то лунає голос іменних дзвонів «Марія», «Петро» і «Миколай», які були вилиті в Ужгородській фабриці дзвонів «Акорд».

Радянська влада 1946 року фабрику конфіскувала, робітників звільнили, а директора — власника Ференца Ганича розкуркулили й оголосили ненадійним елементом. Більше того, сім’ю Ганича вигнали з їхнього будинку, що був на території фабрики, а в приміщеннях створили машинотракторну станцію (МТС), де певний час працював Ганич...

Не простим був шлях до сучасного підприємства — Ужгородського металообробного заводу. У фонді Р-14 Державного архіву Закарпатської області знаходимо, що ще з ХІХ ст. до конфіскації Постановою НРЗУ № 2602/1945 від 3.07.1945 року працював металообробний завод «Козар Лайош ейш Фія», який до того ще називався «Козар Лайош Людвік і син». Крім того, архівні документи засвідчують, що на вулиці Капушанській, 40 (навпроти торгового центру «Вопак»), діяв верстато-будівний завод «Деметер Золтан», який виготовляв генератори, січкарки та каналізаційні люки, що мав свою ливарню. Народною радою Закарпатської України того ж року його також конфіскували і на його базі створили металообробний завод «Труд», але не надовго, адже на початку 1950-х років його в статусі ливарного цеху приєднали до металообробного заводу «Перемога», що був розташований на вул. Мукачівській, 25.

Та повернімося до заводу Козара. В архівних документах фонду Р-140 знаходимо, що після конфіскації на його базі на початку 1945 року створили металообробну промислову виробничу артіль «Перемога», яка продовжувала виробляти кухонні плити (шпаргети), цвяхи, плетені з дроту сітки для ліжок та огорожі. У другій половині 1946 року артіль перетворили в металообробний завод «Перемога», який до кінця року виробив металопродукції на 227,8 тисячі карбованців. Завдяки реконструкції приміщень та сучасному того часу технічному оснащенню, завод «Перемога» у 1955 році за новими технологіями Московського заводу газової апаратури став випускати вже удосконаленіші газові плити, а завод отримав назву «Ужгородський завод газової апаратури».

Бурхливий розвиток заводу припав на 70—80 роки ХХ ст. Тоді для забезпечення безперебійної роботи магістрального газопроводу Уренгой—Помари—Ужгород була здійснена обширна програма, за якою в Ужгороді побудували центральну базу комплексу магістральних газопроводів Західна Сибір — Західна Європа, площа виробничих потужностей складала 113 тис. 317 кв. м. У подальшому завод освоїв випуск газоперекачувальних агрегатів та частин до газових компресорних станцій. Та шкода, що колектив із 1979 року припинив виробництво газових так кухонних плит та потрібних жителям не лише Закарпаття, а й Україні.

Відтак Радянський Союз розпався, криза охопила всі сфери суспільства... У незалежній Україні відбулася приватизація. З часом почала зменшуватися й потреба в послугах заводу. Численні кризи, які відбулися в суспільстві, підкосили і «Турбогаз», — каже директор Михайло Качур. А щоб утриматися на плаву, завод налагодив випуск товарів народного споживання для облаштування міських і сільських вулиць, парків, подвір’їв. Це садово-паркові лавиці, декоративні ліхтарі, опори до годинників, металеві огорожі, каналізаційні люки, дитячі й спортивні майданчики. Крім того, завод виготовляє серійні малогабаритні гірськолижні витяги. Але це не основна продукція, а допоміжна.

Поряд з цим завод освоїв випуск крупногабаритних редукторів вагою 2,5 тонни, чавунних мелючих куль для гірничозбагачувальних комбінатів на 2,5—3,0 млн. гривень на місяць, комплектні редуктори у складі корпусу вузлів та насосами подачі мастильних матеріалів. Для цього завод відновив ливарне виробництво шляхом введення 2012 року в дію великої 6-тонної ливарної печі. Введено в експлуатацію нову виробничу лінію, що видає 250—300 тонн чавунного литва.

Юрій Туряниця, краєзнавець

0 коментарів


Написати коментар

Loading...
  • Про нас

    Prozak - Інформаційний антидепресант

    Тел.: +38 095 308 8778

    mail.prozak@gmail.com
  • Останні Tweets

  • Фото з Галереї

    • 8
    • 5
    • 20160730_140414
    • 3
    • 7
    • IMAG5687
    • IMAG5464
    • IMAG5498
    • IMG_2095
    • 3
    • IMAG5366
    • IMG_1763
    • 13052532_758525780950616_1153731660_o
    • IMAG5232
    • 19
    • DSC_4952