Легендарні витоки Мукачівської греко-католицької єпархії
«Ecclesia sui iuris»: унікальна історія та оригінальний сучасний статус Мукачівської греко-католицької єпархії.
Напевно, для багатьох закарпатців, зокрема, й тих, хто є вірниками Мукачівської греко-католицької єпархії, залишається чимало запитань щодо історії цієї церкви, яка має патріарший устрій і підкоряється не Києву, як інші церкви, а напряму Риму. Розставити крапки над "і" вирішив декан історичного факультету Володимир Фенич, який підготував для нашого сайту статтю про історію Єпархії. Пропонуємо вам першу частину матеріалу, у якій ідеться про заснування Мукачівської греко-католицької єпархії в Ужгороді.
Останнім часом на сторінках різних ЗМІ в Ужгороді та у Львові все частіше порушується питання про якийсь «неправильний» статус Мукачівської греко-католицької єпархії (МГКЄ), частенько означуваної «сепаратистським», «анахроністичним», ба навіть якимсь «історичним непорозумінням». Такий «незаконний» статус, на думку авторів, жодний з яких не є ані істориком Церкви, ані церковним істориком, є єдиною перешкодою на шляху отримання Українською Греко-Католицькою Церквою (УГКЦ) патріаршого устрою, а отже несе в собі загрозу розколу між власне УГКЦ і Римським Престолом, а самі контакти між МГКЄ з УГКЦ, у зв’язку з цим, «нагадують взаємини між Римом та Константинополем доби патріарха Фотія» (!). Та чи так воно було і є насправді, чи знову йдеться про політичну провокацію, як це вже було не раз, спробуємо відповісти в цьому есеї.
Переважно всім, перейнятим долею МГКЄ під та за Карпатами бракує елементарної фахової компетентності, не кажучи вже про відсутність глибоких знань з історії та історіографії Мукачівської і Галицької церковних провінцій. Всі їхні аргументи – винятково політично та націоналістично мотивовані, а тому жодним чином не є сумісними ані з історичною традицією, ані з канонічним устроєм сучасних партикулярних (місцевих) Східних Католицьких Церков «свого права» (Ecclesiasuiiuris), інституційованих власним Кодексом (1991) відповідно до вчення Другого Ватиканського собору (1962–1965).
Легендарні витоки (до 1771)
Історично так склалося, що про витоки Христової Церкви на теренах майбутньої МГКЄ фактично до укладення в родинній каплиці Другетів Ужгородському замку унії між частиною священиків (63) і латинським єпископом Еґеру 24 квітня 1646 р., годі щось сказати з певною достовірністю. З огляду на цілу епоху квазідокументальних свідчень, започатковану т.зв. «грамотою» подільського князя Федора Коріатовича «про заснування Мукачівського монастиря 1360 р.» (князь насправді з’явився в Угорщині лише біля 1396 р.) та цілою низкою підроблених і фальшивих грамот про інституціоналізацію ранньої історії Мукачівської монастирської церкви у XV–XVI ст., припускаю співіснування у тривалому паралельному часі двох візантійсько-християнських центрів на захід під Карпатами.
Першим із них буде Грушівський монастир св. Архангела Михаїла, вірники якого (переважно русини, волохи, серби), перебуваючи якийсь час здебільшого під болгаро-візантійським християнсько-культурним впливом могли належати юрисдикції Свято-Успенської митрополичої кафедри в Галичі, власники якого – волоські (румунські) воєводи Марамуреша Балку і Драгу на прохання угорського короля Жигмонда 14 серпня 1391 р. отримали для монастиря від Константинопольського патріарха Антонія IV право стовропигії, а його ігумен-настоятель – юрисдикцію патріаршого екзарха. Невдовзі місце Галича в наданні духовної опіки Грушеву-Марамурешу «замінить» волоський митрополит в Сочаві-Яссах.
Натомість другий центр, Свято-Миколаївський монастир на Чернечій горі біля Мукачева, вірники якого (переважно русини), перебуваючи здебільшого тривалий час під кирило-мефодіївським християнсько-культурним впливом Великої Моравії та Червоної Русі очевидно могли залежати від духовної опіки (висвячення священиків та ін.) православного єпископа Перемишля, звідки міг походити (або отримати висвячення) загадковий «пресвітер Лука», вперше згаданий під 1458 р.
Втім одностайно ствердити юрисдикційну належність чи бодай залежність цих двох центрів від Галича і/чи Перемишля (властиво – частини уявної «Київської Церкви») за відсутності прямих або непрямих писемних доказів, попри найщиріші бажання деяких сучасних дослідників-інтеграціоністів (Александер Баран, Ігор Мончак, Атанасій Пекар та їх регіональних адептів по обидва боки Карпат), завжди грішитиме не сумісною з історичною писемною традицією політичною доцільністю за принципом націоналістичних ексклюзивістів, спадкоємців якобінської ідеології – «одній державі – одна Українська Католицька Церква». В мононаціональній державі такий підхід легко застосувати, але Україна – багатонаціональна, а серед греко-католиків є чимало не українців за етнічною ідентичністю.
Не менше відповідей залишили по собі і взаємини між Мукачевом і Грушевом, напруження між якими розпочалися щойно після того, як в 1491 р. монахи монастиря на Чернечій горі отримали в короля сфальшовані (очевидно ними ж самими) напередодні грамоти про підпорядкування марамурешського монастиря Святого Архангела Михаїла Мукачівському «єпископу русинів та волохів Іоанну». Тимчасово відстоявши свій status quo на суді в Лелеському конвенті (1498), Грушівський монастир піддався остаточній інкорпорації Мукачівському архімандриту-єпископу лише під тиском австрійських військ в 1551 р. після того як монастир на Чернечій горі разом з усіма його документами перед тим вщент вигорів. По тому в монахів мабуть і виник привід підробити частину фундаційних документів-грамот пов’язаних з правами і статусом свого монастиря та його архімандритами-єпископами на свою користь.
Непрямим (а може навіть ще й дуже прямим) підтвердженням залежності вже об’єднаної Мукачівсько-Грушівської монастирської Церкви від Перемишля і Сочави-Яссів в період після 1551 і до 1646 р. може слугувати той факт, що більшість її єпископів-архімандритів отримували висвячення у волоських митрополитів, а першу (невдалу) спробу проголосити церковну унію на приватних землях графів Другетів в Краснобрідському монастирі 1613–1614 рр. здійснив Перемишльський уніатський єпископ Атанасій Крупецький. Втім, фактична «залежність» так і не переросла в юридичну «належність».
Подібне зауваження стосується й щодо тотально експлуатованої тими ж дослідниками теми лінеарного впливу Берестейської церковної унії на Ужгородську. Незважаючи на те, що події в Бересті 1596 р. евентуально вплинули на поширення унійних ідей в північно-західній частині Мукачівсько-Грушівської монастирської Церкви за каденції єпископа (галичанина за походженням) Василя Тарасовича (1633–1648), все ж на відміну від берестейського церковного поєднання, унія в Ужгороді укладалася локально між 63 русинськими священиками (із усіх понад 700 в єпархії) з комітатів Земплин і Унґ на чолі з монахом ЧСВВ, сербом із комітату Саболч, Петром (Петронієм) Партенієм і місцевим латинським єпископом з Еґеру Георгієм Якушичем 24 квітня 1646 р. в родинній каплиці Ужгородського замку графів Другетів (вдова графа Іоанна Другета – Анна Якушич, доводилася рідною сестрою Еґерського єпископа). У зв’язку з цим, довший час унія розумілася в Римі як «приватна справа» католицького архієрея на підвладній його юрисдикції території згідно з не скасованими часом постановами IV Латеранського собору (1215). Невдовзі це дало привід латинським єрархам із Еґеру та Естерґому трактувати непевного в своєму канонічному становищі унійного Мукачівського владику не інакше як своїм «обрядовим вікарієм».
Аналогічні взаємини спостерігаємо між Галицькою церковною провінцією (до речі, на той час ще не унійною) та іншими релігійними центрами уявної «Київської Церкви» і розколотою Мукачівською унійною монастирською Церквою після 1646 р. Спроба підпорядкувати останню юрисдикції Київського унійного митрополита (1663) під час місії Холмського єпископа Якова Суші до Апостольської Столиці наразилася на протидію «iuspatronatus» світського володаря, котре в даному випадку щодо Мукачівського єпископа застосувала княгиня-конвертитка Софія Баторі. Разом з тим, це аж ніяк не перешкоджало навіть латинським архієреям з Еґеру чи Естерґому (часто суперників, а не союзників в боротьбі за вплив над Мукачівською Церквою) призначати на її владичий престол не лише не уніатів («схизматиків»), а то й просто сумнівного висвячення галицьких чи ще якихось інших «мандрівних єпископів» сумнівної репутації з розлогих руських теренів Речі Посполитої. Однак і на цьому етапі взаємовідносин між Мукачівською єпархією і «Київською Церквою» духовна «залежність» першої так і не вилилася в юрисдикційну «належність» останній.
Залишаючись і надалі в непевному канонічному статусі (починаючи від Йосифа Руґи де Камілліса Мукачівську єпархію в розумінні Святої Столиці очолювали номіновані нею Апостольські вікарії, а в розумінні угорських латинських архієреїв – звичайні «обрядові вікарії»), Монастирська Церква з осідком у василіанському монастирі на Чернечій горі зуміла подолати внутрішній розкол («схизму»), поширивши за допомогою австрійських військ на непокірний Марамуреш в 1718–1723 рр. «святу унію». Продовжуючи й надалі перебувати під духовно-культурним впливом Київської унійної Церкви (претенденти на Мукачівський владичий престол навіть відправлялися світською і церковною владою отримувати хіротонію до Львівських архієреїв), вікарії-архімандрити з Чернечої гори, починаючи від Михайла Мануїла Ольшавського (1743–1767) стали докладати максимум зусиль для канонічного створення Святою Столицею самостійної Мукачівської єпархії.
До цього часу Римський Престол так і не отримав жодних письмових доказів ані про заснування в 1458 чи 1491 р. Мукачівської монастирської церкви-єпархії, ані документів про укладення церковної унії в Ужгороді 24 квітня 1646 р. Тож, булла папи Климента XIV від 19 вересня 1771 р., що з’явилася на світ Божий, без перебільшення, винятково під тиском Марії Терезії та чиновників її двору, канонічно створювала/засновувала (erectione) «Мукачівську уніатську єпархію грецького обряду», євхаристійно з’єднану з Св. Престолом ще від середини XVII ст.
P.S. Зазначаємо, що думка автора у статті може не збгатися з позицією редакції.