Перший і досі наймолодший “губернатор” Закарпаття називав себе президентом Русинії
Напевно однією з найбільш суперечливих, та водночас і найзагадковіших політичних постатей Закарпаття, був Григорій Жаткович, перший губернатор «Підкарпатської Русі». Хоча Григорій і народився на території сучасної Закарпатської області ( с. Голубине, сьогодні це Свалявський район ), проте школу йому довелося закінчувати уже в США в містечку Пітсбург, адже переїхав до заокеанських країв у п’ятирічному віці, пізніше був Пенсільванський університет та здобуття ступеню доктора права.
Повернемося до загального тла, адже розвал Австро-Угорщини та утворення на її уламках нових держав було вельми цікавим процесом і Григорій відіграв у цьому процесі значну роль. За входження до складу Чехословаччини висловилися Американська Угро-Русинська Народна Рада, яка знаходилася на території США. Вона була одним з найвпливовіших емігрантських утворень, що репрезентували ПР (тут і далі — Підкарпатська Русь). Пізніше її рішення підтримала Центральна Руська Народна Рада в Ужгороді. Проте питання, які обговорювалися перед цим рішенням Американської Угро-Русинської ради, викликають чимало запитань. Зібравшись 23 липня 1918 р. в Гомстеді ухвалили резолюцію яка пердбачала:
1) Якщо будуть збережені старі кордони то, русини, як «найвідданіший народ» заслуговують щоб Угорщина надала їм автономію;
2) Якщо будуть нові кордони то вони повинні узгоджуватись з усіма
народами, а відтак угро-русини можуть приєднатись ні до кого іншого, як
до своїх братів по крові мові і вірі галицьких та буковинських русинів;
3) Та якщо ми будемо поділені внаслідок чужоземних зазіхань українців та
старорусів (галицьких русофілів) «Народна рада» вимагатиме автономії
для угро-русів щоб вони могли зберегти свій національний характер.
Фактично в цьому протоколі простежується, які сили за ним стояли, а саме проугорське духовенство, яке мало сильні позиції, адже логічною виглядає тільки вимога надання автономії, чи то в складі Угорщини, чи якогось іншого державного утворення, яке постане на теренах колишньої Австро-Угорщини. Бачимо, що третій пункт іде у розріз із другим, адже з двох сил, що мали хоч якусь потугу серед місцевого населення в Галичині, відкидаються обидві. Тобто якщо виконати другий пункт, то обов’язковому виконанню повинен підлягати і третій.
Цей протокол і було прикріплено до меморандуму та було передано 23 вересня 1918 р. президентові В. Вілсонові, який відхилив перші два пункти як такі, що не відповідають угодам між союзниками, та пообіцяв, що прикладе всіх зусиль, щоб виконати третій. А самі русини були прийняті до «Середньоєвропейської унії народів», головою якої в Філадельфії був тоді Т. Г. Масарик. Пізніше рада прийняла рішення про входження території Підкарптської Русі до складу Чехословаччини.
Звичайно на таке рішення вплинули два політичні діячі, а саме Т. Г. Масарик - майбутній президент Чехословаччини, та Г. Жаткович - майбутній перший “губернатор” Підкарпатської Русі. Зіграв свою роль і президент США який був, очевидно, знайомий з Жатковичем, адже він здобув ступінь з права, саме в той час коли В. Вілсон був Президентом Прінстонського університету.
Для стабілізації ситуації після буремних подій Угорської Радянської Республіки, 6 червня 1919 р. указом генерала Едмунда Еннока на території ПР була проголошена військова диктатура. Румунські окупаційні війська, які перебували в східній частині краю, були виведені тільки в червні 1920 р.. Проте Еннок уже 18 листопада 1919 р. поширив військову диктатуру на східну частину ПР, яка протрималася до 1923 р. Вже майже одразу в роки військової диктатури почалась підготовка для переходу до цивільної влади. Так, в серпні 1919 р. міністр внутрішніх справ призначив управителя Яна Брейху і Дирикторію з п’яти членів. Очолив її уже згаданий Г. Жаткович, один з діячів американської еміграції, а членами Директорії стали: Юлій Бращайко, Августин Волошин, Юлій Гаджега, Еміль Торонський та Євген Пуза. Через затягування скасування військового стану чехословацькою владою між нею та директорією почалися конфлікти.
Перший конфлікт завершився тим, що Г. Жаткович, будучи незадоволеним тільки дорадчими функціями Директорії, подав у відставку у лютому 1920 р. Проте Прага пішла в цьому конфлікті на поступки, оскільки ситуація з місцевими елітами була ще надто невизначена, та й в меморандумі про Підкарпатську Русь передбачалось, що згодом Директорія повинна перебрати управління цивільними справами.
Скасувавши посаду управителя, чехословацька влада призначила Г. Жатковича першим губернатором провінції. Він прийняв цю посаду і негайно почав підготовку до виборів у Сойм у березні 1921 р., а також виборювання «автономії у найширшому значенні цього слова». Крім того, він намагався якомога далі на захід відсунути кордони провінції. Сам Жаткович в офіційних паперах називав себе президентом Русинії.
Прага не надто довіряла місцевим елітам краю, тому було введено посаду віце-губернатора. Спочатку, як свідчать листи Г. Жатковича до еміграції, він не виявляв занепокоєння щодо нововведеної посади, на яку був призначений Петер Еренфельд. Згодом, після того, як на домагання в питаннях автономії Г. Жатковича Прага нічим не відповідала, це вилилося в і ще один конфлікт, після якого молодий, тоді ще 25-ти літній, губернатор подав у відставку та повернувся до Америки. Так закінчилася досить коротка, але яскрава кар’єра першого та наймолодшого по цей день “губернатора” Закарпаття.
Цікаво, що в своєму експозе, яке було написане уже в США, Г. Жаткович вказує дещо інші пункти Гомстедської декларації, ніж вони були насправді. А саме:
1)Надання незалежності підкарпатським русинам. А якщо це не можливо -то…
2) об’єднання зі своїми братами в Галичині та Буковині. А якщо це не буде можливим…
3) отримання автономії
Це нас наштовхує на роздуми, ким себе вважав Г. Жаткович, і до якої нації себе відносив? Надання незалежності, видається досить конкретним посилом, і для діячів русинофільської орієнтації цілком вагомим доказом для того щоб стверджувати, що він був русинофілом. Та розширивши обрій це все здається не таким уже й простим.
Саме за час короткого урядування Г. Жатковича заклалася тенденція зближення владних кіл із народовцями. Це можна простежити зі щоденної газети «Русин», яка була офіційним органом губернатора (редактором якої був його брат Теофіл). У ній ми бачимо, що Жатковичі робили кроки, які вели до зближення з народовцями, зокрема активно співпрацювали з «Просвітою».
Попри те, що Г. Жаткович завжди вживав назву «русин», для означення місцевого населення, з їх русинофільською орієнтацією можна погодитись тільки у випадку, якщо під русинофільством розуміється лише політичний національний проект. У процесі аналізу урядового видання «Русин» проглядається певне відношення себе до якоїсь більшої етнічної спільноти. В одній із статей цієї газети подається цифра в 45 млн. русинів, до якої Жатковичі відносять і себе. Тут, скоріш за все, йдеться про українців, адже поглянувши на те, що деякі українофільські кола вже в 30-х рр.. подавали цифру в 50 млн., можна припустити, що йдеться саме про них, адже російський проект на той час включав в себе значно більшу цифру.
Вже в Америці Г. Жаткович пише своє експозе язичієм з багатьма місцевими елементами (однак латинецею використовуючи чеську граматику). В ньому він не говорить прямо про свою національну орієнтацію.
Після повернення Г. Жатковича до Америки його погляди теж дещо змінювались - від різко античехословацьких на проросійські. В 1930-х роках він стверджував, що русини є частиною великої російської цивілізації. Вже під час Другої світової війни, він змінив свої погляди на прочехословацькі, відстоюючи тезу приєднання Закарпаття до складу оновленої республіки. Хоча це, напевно, було пов’язано з його різко антибільшовицькою політикою, яку він провадив, перебуваючи ще в кріслі губернатора.
Цікавим моментом є те, що простежується чітка орфографічна різниця між «русским» і «руським»,а в найпершому номері газети «Русин» обстоюється правильність назви народу «русин». При цьому можна припустити, що критикується назва «українець».
Про відкриття театру «Просвіти» дається таке повідомлення: «Для нас русинов котры перейшли чужу школу, котры изказыли свій язык чужими словами. Руській театр будет такожде и школою». Тут можемо побачити впливи на губернатора українофільської, а в більшій мірі узагальнюючої народовської орієнтації підкарпатських діячів культури.
Тож, якщо підвести підсумок, то хочеться сказати, що Жатковичі, безперечно, вважали русинів за Карпатами єдиним цілим в етнічному плані, та, попри все, не сприймали нової назви народу «українець» хоч і підтримували народовців.
Тарас Гайдук для ProZak.info