image

Підкарпатська Русь в часи Другої світової війни (1939-1945)

 

Пізно ввечері дня 18 березня 1939 р. угорські війська зайняли всю територію Подкарпатської Русі (Карпатської України) і вийшли на карпатські переходи, де урочисто зустрілись із польськими прикордонниками. 

Угорські військові с.Середнє 1939

На фото: Угорські військові в с.Середнє 1939

Досягли вони цього з боями з чеськими військами (співвідношення було 10:1 на користь угорських військ), що прикривали евакуацію чеської адміністрації і сімей військових. Слід підкреслити, що ніякої військової операції з угорського боку не треба було проводити, ЧСР перестала існувати 14 березня і чеські війська організовано покидали край. Але угорським генералам хотілось демонструвати "героїчне визволення Felvidék´у" (північних областей країни).

Такі дії угорських військових дали можливість колишнім радянським і сьогоднішнім українським історикам називати весь період 1939-1944 рр. "угорсько-фашистською окупацією" Подкарпатської Русі. З великою натяжкою можна вживати термін "окупація", але тільки для перших 4-х місяців, коли було створено тимчасове військове управління (військову адміністрацію) Карпатської території (по-угорськи Kárpátalja terület, скорочено Kárpátalja), яку очолював генерал Бейла Новакович. Перші два тижні його управління були позначені вакханалією знущання і вбивств членів "Карпатскої Січі" і української інтелігенції, яких вбивали на місці без суду і слідства. Головну роль в цьому грали т.зв. "дикі мадяри", місцеві ультранаціоналісти і кримінальні елементи.

 

В кінці березня угорські власті ввели на Подкарпатській Русі перші обмеження, направлені проти євреїв: 36% єврейських ремісників були позбавлені ліцензій, а для тих, яким ліцензії залишили, підвищили податок на 60%.

Євреї мали бути поступово звільнені з державної служби і з важливих посад у фірмах. Регент Горті в червні 1939 зробив політичний жест, який повинен був заспокоїти подкарпатських автономістів - дав кооптувати до угорського парламенту 15 представників Карпатської території на чолі з А.Бродієм, який створив там декоративний "Угро-Руський клуб", завданням якого було лобіювати проблему русинської автономії, проте залишився чисто декоративним. Дня 22 червня угорський парламент прийняв закон № 4 про возз’єднання Карпатської території з угорською державою. На приєднаній території було створено цивільне управління – урядова інституція регента-комісара з резиденцією в Ужгороді. Територія Подкарпатської Русі, приєднана до Угорщини в 1938 р. згідно рішення Віденського арбітражу від 2.11.1938 р., була окремою жупою. Регент-комісар мав повноваження  головного жупана та головного керівника відділу шкільної інспекції. У регента-комісара був головний радник (канонік А.Ільницький), який був одночасно його заступником. Радник очолював 8-членну ініціативну та дорадчу комісію, яку призначав прем’єр. На Карпатській території були створені три адміністративні одиниці-експозитури (Ужська, Березька, Марамороська) на чолі з піджупанами та їх заступниками, які займали посади жупних нотаріусів. Резиденції жуп знаходились в Ужгороді, Мукачеві та Хусті. Державними мовами на Карпатській території були угорська та угро-руська (русинська).

На всю територію краю поширювались закони, які діяли на той час в Угорщині. Угорські власті всіляко підкреслювали, що мова йде не про "завоювання", але "визволення" історичної території Угорського королівства. Отже жителі краю, якщо вони не противились новим властям, мали одинакові права з жителями всієї тодішньої Угорщини. На жаль, і один обов’язок - служити в угорській армії і йти на фронт. Цей момент чомусь ігнорує сучасна демократична Угорщина, яка декілька років тому сплатила відшкодування закарпатським угорським і німецьким сім’ям, члени яких загинули під час війни та при депортації НКВД після війни, але про русинів якось "забула".

    Фальшивими є також терміни "фашистський" і "диктаторський" режим адмірала-регента М.Горті. Ні тим, ні другим в дійсності він не був. В міжвоєнний період в Європі була ціла низка режимів, що демократією не відзначались, фашистські (Італія, Німеччина), диктаторські (Португалія, Греція), монархічно-диктаторські (Югославія, Албанія, Румунія), авторитарні (Польща, Угорщина, Австрія). Режим, встановлений в Угорщині адміралом Горті і його прибічниками після поразки комуністичної диктатури, був авторитарним, королівством без короля. Сам регент не обирався.  Він зберігав  парламентську систему з досить широкою шкалою партій, в тому числі лівих, соціал-демократичною і партією дрібних сільських господарів. Такий розклад політичних сил неможливий у фашистських режимах, де є тільки одна партія, один вождь, який зманіпулює талановитою демагогією основні маси, найменший опір ліквідує силою озброєних фанатів з рядів цієї ж "партії". Як правило, "вождь" походить із низів. Таких реалій не знав режим Горті. Сам він був аристократ, який з погордою відносився до угорських фашистів, що походили з соціального дна ("партія" схрещених стріл Салаші) і тримав їх у вۥязницях. Це підкреслив у своїх спогадах визначний знавець русинської культури Є.Нєдзельський, який був увۥязнений по наклепу на нього С.Фенцика. Він писав, що в будапештській вۥязниці побачив тільки фашистів і комуністів. З вۥязниці його визволила жінка премۥєра Телекі.

Угорські вояки під час підняття прапору, Мукачівський замок, 1939

На фото: Угорські військові під час підняття прапору, Мукачівський замок, 1939 
 

17 липня генерал Новакович передав владу на Карпатській території першому регенту-комісару барону Жигмонду Перені.

    Деякий час в угорських політичних колах дискутувалося питання про автономію краю у формі воєводства. Це була ідея премۥєра П.Телекі, видатного спеціаліста в області геополітики. Він вважав автономію дієвими ліками не лише для населення Подкарпатської Русі, "зараженого" чехословацьким лібералізмом, але і приманкою для жителів румунського Семиграддя (Трансільванії), де значну кількість населення складали угорці. Проте порозуміння в цьому питанні у колег-політиків премۥєру знайти не вдалось. Проект перекладався з одного кабінету до іншого, від премۥєра до регента, від регента до парламенту та так і залишився на папері, заблокований націоналістами і генералами. Подкарпатська Русь залишилась безіменною Kárpátaljai terület (Карпатська територія), скорочено Kárpátalja.

    Після окупації Польщі Німеччиною та Радянським Союзом у вересні 1939 р., Карпатська територія раптом опинилась в безпосередньому сусідстві з СРСР. Русинська молодь, що сформувалась в демократичній системі ЧСР, не хотіла ототожнювати себе з режимом Горті, і з встановленням восени 1939 р. кордонів СРСР на гребенях Карпат, повіривши брехливій комуністичній пропаганді про рай для простих людей в більшовицькій державі, почала масово тікати на "батьківщину всіх трудящих", де відразу ж попадала в лабети НКВД. Потім слідував суд «за порушення державного кордону» та наступний етап, депортація в сталінські табори ГУЛАГ за Полярним колом. Доля втікачів була трагічна, вижила з них ледве третина, і то завдяки тому, що її витягла з таборів аж в 1942-1943 рр. чехословацька дипломатія, яка всіляко сприяла звільненню своїх співгромадян з більшовицького пекла. Звільнені русини ставали вояками Першого чехословацького військового корпусу, який було сформовано на території СРСР в Бузулуку.   

В кінці лютого 1940 р. угорському уряду був поданий проект автономії Карпатської території.

Проти автономії негайно виступили військові, націоналісти та подкарпатські угорські політики. В квітні проект автономії був обговорений в парламенті, а в липні проект закону Про карпатське самоврядне воєводство був представлений регенту М.Горті. Регент передав проект закону про подкарпатську автономію знову до парламенту для обговорення. Але депутати уже збирались на літні канікули, і проект закону про автономію уже більше ніколи не обговорювався, оскільки в серпні 1940 р. прем’єр П.Телекі під тиском військових відкликав цей проект і відмовився від подальших спроб його відстоювати.     

    Але все-таки автономія здійснювалась в культурній сфері, і як це не дивно звучить, при підтримці центральної влади. В квітні 1940 р. в Сваляві було створено «Союз угро-русских писателей» (голова М.Попович, заступник- Е.Балецький, секретар І.Керча). В Ужгороді  відновлено «Союз подкарпатських художников», який продовжив традиції «Общества деятелей изобразительных искусств на Подкарпатской Руси» при формуванні подкарпаторусинської національної художньої школи. Свою діяльність розпочав і Угро-руський театр (директор М.Лугош, драматургія В.Грабар, декорації Ф.Манайло). Всім подкарпатським студентам, яких безжалісно вигнали з вузів чеські власті після розпаду ЧСР, була дана можливість студіювати в угорських вузах за державну стипендію.

    Комісар барон Перені восени 1940 р. був відкликаний з посади,  оскільки займався тільки адмініструванням. На його місце був призначений близький співпрацівник регента Горті М.Козма. Це був діяч широкого кругозору, край і настрої його жителів добре знав, бо його дитинство і юність пройшли в селі Турۥї Ремети, де його батько генерал Ф.Козма був директором кінного заводу. На великому зібранні русинської інтелігенції 15 вересня 1940 р. Козма заявив про нездійсненність територіальної автономії, «тому що в русинському суспільстві немає середнього класу, який міг би автономію здійснити». Замість автономії М.Козма  запропонував форму і шлях прискореного формування "угро-русинського народу", відмінного від інших східнословۥянських народів. Обіцяв найширшу підтримку культурному розвитку, русинському шкільництву, видавничій діяльності, кодифікації угро-русинської літературної мови. Він запевнив, що за короткий час здійснить те, чого Чехословаччині не вдалось зробити за 20 років. В січні 1941 р. в Ужгороді було створено "Подкарпатськоє Общество Наук" (Kárpátoljai Tudománzos Társaság), власне русинська Академія, задачею якої було «принести користь у справі формування особливої національної ідентичності русинів». ПОН розвинуло велику видавничу діяльність. При його сприянні вийшла друком «Грамматика руського языка» (І.Гарайда, 1941), яка була хорошою базою для кодифікації русинської мови, та «Загальна библиография Подкарпатя» (1944). В краї почали виходити півтори десятка газет і журналів, солідний науковий збірник Зоря-Hajnal, матеріали якого не втратили своєї наукової цінності і сьогодні, була укладена русинська наукова бібліографія.  

Іван Гарайда

            

Часопис

      

Іван Гарайда, голова         Обкладинка

Подкарпатского                  часопису  П О Н

Общества Наук.                “ЗОРЯ-HAJNАL”, 1942 

Своєї вершини досягла Подкарпатська художня школа. Талановиті молоді художники мали можливість студіювати в Італії, і це в часи війни! Можливість публікації мали літератори всіх напрямів, русинофіли, русофіли, українофіли. Недарма навіть ті, які не симпатизували з режимом Горті (Ф.Потушняк, Ю.Станинець і ін.), згадували цей час, як період відродження русинської культури. Проте це відродження було дуже коротким, всього чотири роки, та і то воєнні.

    В квітні 1941 р. регент Горті своїм декретом ліквідував юрисдикцію сербського православного патріархату над русинською православною церквою. Її адміністратором був призначений російський емігрант Михаил Попов. Одночасно влада ухвалила фінансування православної Духовної академії Дебреценського університету і православної теологічної школи в Будапешті. На противагу діям влади, єпископ А.Стойка ініціював створення Товариства греко-католицької молоді, завданням якого було протистояти місійній діяльності православної церкви. Влада не втручалась у суперечку двох церков Карпатської території.  

Греко-католицький

Греко-католицький

єпископ А.Стойка

Влада намагалась вирішувати і соціальні проблеми, зокрема на селі. Влітку тисячам заробітчан, головним чином з Верховини, була дана можливість працювати на зборі урожаю в центральній Угорщині, які привозили додому до 300 вагонів зерна. Проте це була слабка зарплата за ліквідовані результати чехословацької аграрної реформи в краї.

    Після переломних подій у березні 1939 р. здавалось, що проблема  Подкарпатської Русі зникла і з європейської карти, і з газетних повідомлень. В дійсності вона перейшла до кабінетів дипломатів і політиків. В першу чергу її оживила чехословацька еміграція. Екс-президент Е.Бенеш використав факт окупації чеських земель Німеччиною та збройне захоплення Угорщиною Подкарпатської Русі, як аргумент порушення рішень Мюнхенської конференції Гітлером і Віденського арбітражу Угорщиною і проголосив їх недійсними. Влітку 1939 р., перебуваючи в США, Е.Бенеш заявив, що Подкарпатська Русь  є складовою частиною Чехословаччини.  Проте в той час, коли Європа і світ ішли до війни, ніхто на це не звернув увагу. Та ще на заяву екс-політика, що тотально скрахував. В серпні цього ж року Бенеш висловився уже альтернативно: «Подкарпатську Русь вимагаємо для республіки, якщо не буде по сусідству Росії». А якщо буде? Плани Бенеша стосовно Подкарпатської Русі стали ясними після початку війни і поділу Польщі між Німеччиною і СРСР. В розмові з послом СРСР у Лондоні І.Майським у вересні 1939 р.,  який заявив, що приєднанням  Галичини до Радянського Союзу Москва остаточно вирішила українське питання (що могло означати, що немає претензій стосовно Подкарпатської Русі), Е.Бенеш запопадливо заявив, що Подкарпатську Русь вважає чехословацькою територією, однак якщо  СРСР стане сусідом ЧСР і буде мати претензії стосовно території Подкарпатської Русі, «ми проти цього нічого не будемо мати». Таку заяву можна було б кваліфікувати, як торгівлю територією держави, як державну зраду. Причиною цього було те, що екс-президент у цей час був цілком ізольованим, європейські політики відносились до нього з презирством, хоча самі його довели до капітуляції у 1938 р. Тому він хотів будь-якою ціною звернути на себе увагу ... Сталіна! Запропонував  фактично хабара за рахунок русинського краю.

    Актуалізувала проблему Подкарпатської Русі також  словацька дипломатія.  Як відомо, Словаччина проголосила незалежність 14.03.1939 р., але вже через десять днів її втратила, підписавши  тзв. "Охоронний договір" з Німеччиною, що робив з неї німецького сателіта. З дозволу Берліна, Словаччина встановила дипломатичні відносини з СРСР, її керівники надіялись, що це буде хоч якась противага політиці Німеччини в питанні повного контролю над Словаччиною. Колишній посол ЧСР у Москві З.Фірлінгер відмічав, що встановивши дипломатичні відносини із Словаччиною, СРСР одержав вигідний плацдарм для поширення свого впливу за Карпатами. В перспективі СРСР, підкреслив він, планує витіснити Німеччину із Центральної Європи і встановити над нею свій протекторат. На жаль, таке реалістичне бачення ситуації покинуло Фірлінгера з подальшим розвитком подій. Ставши знов послом ЧСР в Москві з 1941 р. він став послідовно відстоювати ідею передачі Подкарпатської Русі СРСР. Народний комісар закордонних справ СРСР В.М.Молотов у своїй знаменній промові 31.08.1939 р. на засіданні Верховної Ради заявив, що СРСР  не потерпить  рішення проблем Центральної Європи без його активної участі. Ці слова вітали у Братіславі.   

В квітні 1940 р. Гітлер розгорнув широкомасшабні військові дії на Заході.

Це намагалось використати словацьке керівництво і розпочало при допомозі СРСР широку кампанію за повернення території, що перейшла до Угорщини згідно Віденського арбітражу. Навмисно поширювались чутки, що СРСР планує перейти Карпати і окупувати Подкарпатську Русь, всіляко переконували посла СРСР, що саме тепер найвигідніший момент для окупації "Карпатської Русі" Москвою. Але Москва не реагувала на цю агітацію. Для неї важливішим було питання балтійських республік, Бесарабії і Буковини, яке поки-що залишалось невирішеним. До того ж у Москві розуміли, що в даний момент паном Центральної Європи є Гітлер. Молотов підкреслював, що приєднання Буковини, принаймні її північної частини, буде останньою частиною цілісної території України. На запит словацького посла в Будапешті про долю Подкарпатської Русі, посол СРСР відповів, що цей край ніколи не належав ні до Росії, ні до СРСР, і в цьому питанні Москва не буде нічого міняти. Занепокоєння проявляла і угорська дипломатія.

На її запит представник Генерального штабу СРСР А.Герасимов заявив при передачі угорським представникам прапорів угорської революційної армії 1848-1849, яка капітулювала перед російськими військами біля Вілагоша у 1849 р., що "Угорщина може не боятись, що СРСР  вимагатиме хоч клаптик русинської території, а це з двох важливих причин: це порушило б сьогоднішні природні кордони СРСР, що було б абсолютно зайвим; двістімільйонна Росія не потребує якихось русинів." В розпал війни на Заході, після поразки Франції в червні 1940 р., Англія визнала владу  і президента ЧСР в еміграції Е.Бенеша, проте без визначення кордонів ЧСР. Майбутнє Подкарпатської Русі залишалось невідомим. До створеного тимчасового парламенту був введений також представник Подкарпатської Русі П.Цібере. Дещо прояснилась ситуація після нападу Німеччини на СРСР. Коли Гітлер напав на Радянський Союз, Угорщина, як союзник Німеччини, оголосило СРСР війну. Русини були мобілізовані в угорську армію і направлені на східний фронт.   

Війна відкрила найтрагічнішу сторінку в житті єврейської общини Подкарпатської Русі. В липні 1941 р. угорська влада депортувала близько 15 000 т.зв. людей без громадянства – переселенців з Галичини та Польщі. Ця група була відвезена німцями на східну Україну та знищена біля міста Камۥянець-Подольськ.

    В  липні 1941 була підписана угода про відновлення дипломатичних відносин між СРСР і ЧСР.

Цікавий факт: Москва першою визнала відновлення ЧСР у кордонах 1937 р. При цьому Е.Бенеш знов проголосив: Подкарпатська Русь може належати тільки нам (ЧСР -Д.П.), або Росії. Хочапитання Подкарпатської Русініхто не піднімав. У вересні 1941 була підписана ще одна угода: про формування військової частини ЧСР на території СРСР з набором до неї громадян ЧСР, що знаходились на території СРСР. Вірніше, вони знаходились в таборах ГУЛАГу. Були це русини-перебіжчики. Їх визволенням зайнялась військова місія ЧСР, якій всіляко клали перепони органи СРСР і ... чехословацькі комуністи, бо русини, на їх думку, були заражені фашизмом і антикомунізмом! Тільки гостра потреба СРСР в солдатах і настирливість військової місії ЧСР, допомогла визволити русинів із сталінських таборів, хоча це визволення затяглось майже на два роки. Уже при формуванні військової частини в 1942-1943 рр. була відмічена українська агітація серед русинів, яку найактивніше вели  Русин В. та І.Туряниця, з чого чехословацька інформативна служба зробила висновок, що йдеться про план приєднання Подкарпатської Русі до СРСР.

    У лютому 1942 р., після раптової смерті М.Козми, регентом-комісаром Карпатської території був призначений Вілмош Пал Томчаній. Угорська адміністрація під його керівництвом посилила переслідування «нелояльних» громадян на Подкарпатській Русі. В липня 1943 р. в палаці Ковнер в Мукачеві, резиденції угорської контррозвідки, відбувались судові процеси над великою групою подкарпатських українських націоналістів. Єдиною встановленою «антидержавною» акцією українських націоналістів було підняття жовто-блакитного прапора над руїнами Хустського замку (!) у березні 1942 року. Всього було засуджено 123 особи. Міністр збройних сил Хорватії С.Кватернік заступився за них і просив угорського міністра оборони, свого однокурсника по австрійській імператорській військовій академії генерала Ф.Сомбатгеї, помилувати їх. До прохання Кватерніка угорська влада прислухалась, і невдовзі всі засуджені були звільнені (в міжвійськовий період українські націоналісти активно співробітничали з хорватськими націоналістами-усташами, оскільки саме усташі в цей час управляли державою).

 

Русини

Русини з села Страбичова, мобілізовані в угорську армію, в окупованій Україні, 1943 р. Зліва направо: Іваньо Йосиф, Бобуський Андрій, Варга Іштванта Поп Іван. Влітку 1944 р., колиїхнявійськова частина при відходіугорських військ вглибинуУгорщини дислокувалась в селі Косонь на Карпатській території (Подкарпатскій Русі), вони з мовчазної згоди рядових сослуживців-угорців покинули частину. 

    В серпні 1943 р. радянська контррозвідка направила на Подкарпатську Русь парашутний десант, який очолював комуніст Ф.Потокі. Ця розвідувальна група повинна була відстежувати пересування військ противника та хід будівництва захисної лінії в Карпатах (т.зв. «лінія Арпада»). Конспірація групи була настільки неграмотною, що уже в січні 1944 р. угорська контррозвідка арештувала всіх членів групи та майже 300 чоловік, які їм допомагали. У квітні 1944 р. військовий трибунал, який відбувся в Мараморош-Сиготі, засудив 33 особи на смерть, інші були засуджені до довічного ув’язнення або на довгі роки концентраційних таборів.

    А в Москві уже в грудні 1943 р. у присутності Е.Бенеша та Сталіна, була підписана союзницька угода між ЧСР і СРСР. При цьому Бенеш знов вентилював питання майбутнього Подкарпатської Русі, при тому знову у його двоякій формі - край може належати ЧСР або Росії. Сталін заперечив: Ми визнали домюнхенські кордони ЧСР і цим назавжди вирішено її долю. Це був брехливий, але характерний для російської дипломатії цинізм. В дійсності все було інакше: уже в березні 1944 р., коли вже було ясно, що СРСР буде вирішальним переможцем у війні, в Москві готувалась нова карта Центральної Європи. В цьому документі вже чітко було сказано, що Подкарпатська Русь буде приєднана до СРСР, а ЧСР одержить територіальне відшкодування за рахунок німецької Сілезії. Секретна служба СРСР зробила так, щоб про це дізнався і Е.Бенеш (треба ж підготувати президента!). В розмові із своїм британським біографом Маккензі Бенеш заявив, що майбутнє Подкарпатської Русі бачить в її приєднанні до СРСР, "бажаємо тільки з моральної сторони, щоб нас про це спитали". Цим Бенеш підтвердив, що він "нічого не забув, але і нічому не навчився", не зрозумів суті диктаторів 20 ст., бо вони беруть те, що їм хочеться, ні на кого не оглядаючись.  Сталін не допустив, щоб 1-й чехословацький корпус, сформований в СРСР, в якому воювали 3177 русинів і русинок, прийняв участь у визволенні Подкарпатської Русі. Радянське командування свідомо включило чехословацький корпус у погано підготовлену операцію на Дуклі, де більшість учасників операції загинула і вже не могла розповісти дома про свої муки в сталінському ГУЛАГу. Без них легше було розгорнути на Подкарпатській Русі "рух" за "возз’єднання".

    А на Карпатській території з наближенням фронту теж відбувались певні події: ту фактично було відновлено військовий режим. Цивільний регент-комісар В.П.Томчаній у березні 1944 р. був відкликаний. Регент Горті призначив на його місце генерал-майора Ондраша Вінце. Однак це призначення уже не грало жодної ролі – у березні 1944 р. Угорщина була окупована німецькими військами. 19 березня 1944 р. в Будапешті було створено штаб по підготовці депортації євреїв, який очолив Адольф Айхманн. Карпатська територія при цьому була визначена як Депортаційна зона № 1. З території Подкарпатської Русі було депортовано в конц.табір Освєнцім 76 271 подкарпатського єврея, з яких загинуло 76 620 чол.

 

Кількість жертв голокосту на Подкарпатській Русі склало 104 177 чол.

    В кінці жовтня російські війська просувалися далі на захід в південну Польщу та східну частину Угорщини. Німецьким та угорським частинам, які знаходились на Подкарпатській Русі, загрожувало оточення, тому на початку жовтня вони почали швидко відступати. Адміністративна система карпатської території в результаті цього повністю розпалась, урядники табунами тікали в центральну Угорщину. Угорське інтермеццо на Подкарпатській Русі закінчилось.

    Проблема Подкарпатської Русі під час другої світової війни була складовою частиною планів чехословацького закордонного опору в рамках післявоєнного облаштування республіки в її попередніх кордонах. Про Подкарпатську Русь час від часу згадує головний представник опору екс-президент Е.Бенеш уже в 1939 р. як про територію, яка буде зв’язувати Чехословаччину та Радянський Союз як її складова частина. Але вже тоді Бенеш як дипломат припустився одної з своїх доленосних помилок. А під час перших контактів з радянськими дипломатами в нових, військових умовах, запропонував готову оплату – частину території, тільки б він у Москві у Сталіна був на хорошому рахунку. На подальший розвиток подій радикально вплинув напад на СРСР Німеччини 22 червня 1941 р. та напад Японії на США 7 грудня 1941 р. Під час подальших перемовин з радянськими дипломатами Е.Бенеш підкреслював, що після війни в Центральній Європі вирішальну роль буде відігравати Росія, з якою у Чехословаччини буде спільний кордон. Стосовно післявоєнної долі Подкарпатської Русі Е.Бенеш на цей раз розмірковував альтернативно в тому сенсі, що Подкарпатська Русь може належати лише Чехословаччині або Росії. У вересні 1941 р. в Москві було підписано спеціальну чехословацько-радянську військову конвенцію про формування на території СРСР чехословацьких військових підрозділів.

Ця конвенція дозволила чехословацькій військовій місії в СРСР вимагати від радянських властей звільнення ув’язнених русинів з концтаборів та їх зарахування до складу чехословацьких військових підрозділів. В листопаді 1942 р. Президія Верховної Ради СРСР на кінець схвалила декрет «про амністію біженців з Угорщини, карпаторосів, українців та словаків, які до поділу Чехословаччини були її громадянами». Русини, звільнені з таборів, направлялись в чехословацький військовий підрозділ, який формувався в Бузулуку. Уже в березні 1943 р. в якості вояків 1-го чехословацького батальйону прийняли участь в першому бою біля українського містечка Соколово на Харківщині. Воювали з німецьким військом, яке прямувало на Харків. В новоствореному резервному полку в Бузулуку русини становили 90% особового складу. Саме на них за підказки радянського НКВД направили свою увагу чс. комуністи і розв’язали «українську» агітацію. Це зразу замітив начальник військової місії п-к Г.Піка і звернув увагу чс. еміграційної влади в Лондоні на те, що «в питанні Подкарпатської Русі спостерігаються певні тенденції…, можливі претензії на включення Подкарпатської Русі до складу радянської України».

Після перемоги під Сталінградом Москва у співпраці з КПЧ розпочала підготовку анексії Подкарпатської Русі. На початку вересня 1943 р. в Москві була створена «Комісія з питань мирних догорів та післявоєнного облаштування», яку очолив заступник народного комісара закордонних справ Максим Литвинов. Дня 9 вересня 1943 р. Литвинов у переліку питань, які слід буде вирішувати з окремими європейськими країнами, у пункті «Чехословаччина» називає Подкарпатиську Русь. 12 грудня 1943 р. у Москві в присутності Е.Бенеша було підписано Чехословацько-радянський договір про дружбу, взаємодопомогу та повоєнне співробітництво. Під час переговорів в Москві президент Е.Бенеш прямо-таки запропонував Подкарпатську Русь Радянському Союзу, однак Сталін його пропозицію ще не прийняв. Голова московської Комісії з питань мирних договорів та повоєнного облаштування М.Литвинов 9 березня 1944 р. конкретизував у своєму аналізі, який стосувався повоєнної долі Німеччини, і проблему Подкарпатської Русі: якщо Чехословаччина буде готова віддати Подкарпатську Україну СРСР, це можна було б компенсувати певною частиною Верхньої Сілезії.

    В кінці червня 1944 р. було завершено формування Першого чс.армійського корпусу в СРСР. Корпус нараховував понад 16 000 вояків, з них 3 177 були русини. Чс. військова місія звернулась до командування Червоної Армії з проханням, щоб підрозділи були включені в число тих частин, які братимуть участь в операціях, направлених на Ужоцький перехід в Карпатах. Однак радянське командування не спішило виконувати прохання чс.місії, особливо в питанні звільнення Подкарпатської Русі. Перший чс. армійський корпус в СРСР був включений в рамках 38-ї армії Першого Українського фронту в карпатсько-дукельську операцію, яка радянським командуванням було досить дивно, якщо не навмисно, погано підготовлена. Невдала операція забрала 60 000 життів радянських воїнів та 2 389 чс., в більшості русинів та волинських чехів. Це надзвичайно годилось радянським секретним службам які не хотіли допустити, щоб вояки русинського походження з чс. корпусу, колишні в’язні ГУЛАГу, потрапили як визволителі в свій рідний край.

    Дня 4 жовтня 1944 р. почалась карпатсько-ужгородська операція 4-го Українського фронту. Радянська армія менше, ніж за 10 днів, зайняла Подкарпатську Русь. Чс. урядова делегація, яку очолював Ф.Нємец, приїхала 27 жовтня на Подкарпатську Русь до Хусту, бо так рішило радянське командування, яке визначило це містечко, як резиденцію для чс. урядового делегата. Чс. делегації надали в розпорядження для проведення роботи менше 1/3 території, в більшості своїй гірську південно-східну частину краю, яка до того ж не мала жодного зв’язку із Словаччиною. Однак і на цій території Ф.Нємец не отримав повної влади, оскільки повсюди фактично управляли радянські «комендатури». Поряд з проблемами, які мав міністр Нємец та його делегація, московське керівництво КПЧ безпосередньо сприяло веденню в краї прорадянської агітації. На його, або точніше сказано, на виконання інструкції НКВД, генерал Людвик Свобода направив на Подкарпатську Русь 36 вибраних «освітніх» офіцерів на чолі з сумнозвісним майором Райцином, щоб вони тут агітували проти Е.Бенеша та Чехословаччини. Дня 12 листопада 1944 р. в містах і селах Подкарпатської Русі відбувались громадські сходи, які були організовані т.зв. «народними комітетами», контрольованими комуністами.

Всюди обговорювали питання приєднання до СРСР і схвалювались по цьому питанню резолюції. За лаштунками цього «руху» стояли радянські агенти (в т.ч. чехословацькі громадяни) і їхній командир, генерал-полковник Лев Мехліс, довірена особа Сталіна. В Мукачеві 19 листопада 1944 р. відбулась конференція комуністів Закарпатської України, на якій було оголошено про заснування Комуністичної партії Закарпатської України (КПЗУ). Своєю головною метою комуністи оголосили бій за «вирішення основного завдання – об’єднання з радянською Україною». Першим секретарем КПЗУ було обрано агента НКВД І.Туряницю. 26 листопада відбувся перший (і останній!) зۥїзд Народних комітетів уже Закарпатської України. Зۥїзд був результатом важкої «роботи» політорганів 4-го Українського фронту, головного комісара Л.Мехліса, його замісників полковника Л.Брежнєва, полковника І.Тюльпанова, партизанського командира О.Тканка та майора НКВД Левка. З Києва приїхало командос на чолі з А.Чеканюком, членом ЦК КПУ. Учасники зۥїзду прийняли (одноголосно!) – наперед приготовлений у Москві – Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною. Спроба деяких делегатів піддати сумніву право 600 делегатів вирішувати долю мільйону жителів краю був негайно приглушений офіцерами НКВД. В маніфесті було використано поняття «возз’єднання», для чого не було жодної підстави. Подкарпатська Русь за всю свою багатовікову історію ніколи не була в жодному об’єднанні ні з Росією, ні з Україною, то ж ніколи з ними і не могла роз’єднуватись. То ж у 1944 р. ніякого «возз’єднання» в принципі не могло бути, це була банальна і груба анексія Радянським Союзом території свого союзника. Якщо дехто з істориків твердить, що це була об’єктивно історична необхідність, чи навіть справедливість, а покійний Троян колись прирівняв цей фарс до сонця свободи для нашого краю, яке зійшло на сході (хоча на заході сонце ніколи не сходить), то це «сонце», на жаль, відкинуло русинів на 150 років назад від цивілізаційного світу, у якому вони знаходились 20 років, будучи складовою частиною демократичної Чехословаччини.

Цікава деталь: майже всі українські історики твердять, що приєднання у 1939 р. Галичини до Радянського Союзу було захопленням українських земель, хоча Галичина на той час українською не була, а захоплення Москвою нашого краю чомусь називають об’єктивністю. Пора б уже намілитись відійти від подвійних стандартів. 

    На зۥїзді т.зв. народних комітетів була обрана т.зв. Народна рада на чолі з І.Туряницею, яка одночасно була і законодавчим, і виконавчим органом «держави», названої Закарпатська Україна. Ця лялькова маленька державка, створена Москвою, повинна була бути якимось бампером між урядом СРСР та чс.урядом в Лондоні. Додатково була організована між жителями Подкарпатської Русі підписна акція. Дня 1 грудня 1944 р. Туряниця особисто передав від імені Народної ради міністру Ф.Нємцю рішення зۥїзду про вихід Подкарпатської Русі із складу Чехословаччини та ультиматум, щоб чс. делегація на протязі 3-х днів покинула край. 5 грудня 1944 р. т.зв. Народна рада прийняла рішення стосовно припинення всіх контактів з чс. урядовою делегацією та командуванням звільненої території. Одночасно направила лист президенту Е.Бенешу з інформацією про маніфест, прийнятий т.зв. зۥїздом Народних комітетів 26 листопада і висловила сподівання, що президент визнає його легітимність. Однак президент Е.Бенеш на той час відмовився визнати легітимність мукачівського зۥїзду. На протязі 4-х років війни він добивався визнання домюнхенських кордонів Чехословаччини, а вже напередодні визволення республіки йому слід було відмовитись від цього принципу? Так розпадалась вся його концепція стосовно повоєнного облаштування Центральної Європи. Однак незважаючи на це, його впевненість у Сталіна все ще залишалась непохитною.

Stalin

Дії радянської влади на Подкарпатській Русі він пояснював тиском на Сталіна українських націоналістів! Абсолютно наївно вважав, що головні труднощі викликані місцевими органами, які діяли без врахування справжніх інтересів СРСР та Чехословаччини. Він сподівався, що Чехословаччина та СРСР домовляться стосовно Подкарпатської Русі шляхом прямих та доброзичливих перемовин, оскільки, на його думку, ні в якому разі не треба допустити прецеденту, який дав би можливість будь-кому розчленувати чс. територію. Міністр Нємец, перебуваючи в Хусті і бачачи поведінку радянських органів стосовно чс. делегації визнав, що його перебування на Подкарпатській Русі є безперспективним, тому 8 грудня 1944 р. вилетів до Москви. Так закінчилась спроба поновити чс. управління на Подкарпатській Русі. Московське керівництво КПЧ набагато раніше від міністра Нємца та чехословацького уряду порозуміло, що для Москви річ анексії русинського краю є уже вирішеною. Поряд з допомогою в проведенні анти чехословацької пропаганди на Подкарпатській Русі, 21 грудня 1944 р. головний чехословацький комуніст К.Готвальд виступив з вимогою, щоб Чехословаччина негайно і без подальших переговорів віддало «Закарпатську Україну» Радянському Союзу. В цьому питанні комуністів підтримали і члени Словацької Народної ради, які проголосили, що «Закарпатська Україна є історичною проблемою об’єднання всіх українців». Словаки, за винятком комуністів, насправді боялись, щоб Сталін не поширив свої «претензії» і на Словаччину. В проблему особисто втрутився сам радянський вождь Сталін. 23 січня 1945 р. він направив Е.Бенешу попереджувальний лист, в якому висловив «здивування над спотвореним розумінням чс. владою та президентом позиції СРСР у питанні Закарпатської України». Сталін повторив відому тезу своїх дипломатів, що СРСР не міг забороняти місцевим жителям висловлювати свою «народну волю». Одночасно він нагадав Е.Бенешу про його готовність віддати Подкарпатську Русь СРСР, яка була сказана безпосередньо йому, Сталіну. Бенеш відповів на лист Сталіна через тиждень. Він пропонував варіант, прийнятний на його погляд: вирішити справу після закінчення війни домовленістю між двома країнами, щойно буде забезпечено поновлення домюнхенських кордонів Чехословаччини з Німеччиною, Польщею та Угорщиною.

 

Обмін листами між Бенешом та Сталіном означав закінчення розмови на тему Подкарпатської Русі. Бенеш без нарікань визнав радянську анексію Подкарпатської Русі, тобто частини чехословацької території. Небачений в історії факт – переможець у війні (Росія) анексує частину території свого союзника (Чехословаччини).

Незважаючи на таке приниження та хамське відношення до Чехословаччини з боку союзника - СРСР, Е.Бенеш під час свого перебування в Москві 21-24 березня 1945 р. ще раз підтвердив, але уже в письмовій формі, свою готовність віддати Подкарпатську Русь Радянському Союзу. Чс. уряд Народного фронту в своїй програмі, проголошеній в Кошицях 5 квітня 1945 р., заявив, що потурбується про те, щоб «питання «Закарпатської України», підняте жителями цього краю, було вирішено якомога швидше». 29 червня 1945 р. був укладений договір між ЧСР та СРСР про передачу Подкарпатської Русі – Закарпатської України Радянському Союзу. Договір підписали з боку Радянського Союзу народний комісар закордонних справ В.М.Молотов, з боку ЧСР – прем’єр уряду З.Фірлінгер та державний секретар закордонних справ В.Клементіс. Для русинів ці переговори звучали точно так, як звучали і для чехів від Мюнхена 1938 до Москви 1968: «Про нас – без нас». Анексія Подкарпатської Русі, здійснена в кінці 1944 р., була накінець освячена дипломатичним документом, який часто називають «русинським Мюнхеном».

    В серпні 1945 р. президент Е.Бенеш підписав декрет № 60/1945, яким жителі Подкарпатської Русі, русини, позбавлялись чехословацького громадянства. Декрет викликав обурення в першу чергу серед вояків русинського походження з Першого чехословацького армійського корпусу. Пізніший додаток до декрету все-таки дозволяв воякам та їх родинам обирати собі чехословацьке громадянство. 22 листопада 1945 р. тимчасові Національні збори Чехословаччини під тиском Москви і при активній допомозі в першу чергу депутатів-комуністів інших «народно-фронтових» депутаті схвалили договір про передачу Подкарпатської Русі – Закарпатської України Радянському Союзу. 27 листопада 1945 р. договір ратифікувала Президія Верховної Ради СРСР.  

І.ПОП, Dr.Sc. (ЧР), Д.ПОП (Ужгород)

5 коментарів


  1. Бер 23, 2015 | 15:43

    "З території Подкарпатської Русі було депортовано в конц.табір Освєнцім 76 271 подкарпатського єврея, з яких загинуло 76 620 чол." а це як можна зрозуміти?

  2. Бер 27, 2015 | 19:57

    Вкралась помилка або опечптка. Через Кошіце вивезено було до Освєнціму 76 271 осіб, загинуло в таборі смерті 71 620. Загальна кількість жертв голокосту (шоа) з числа закарпатських євреїв 104 177 осіб. В липні 1941 р. вивезені були т.зв. "євреї без угорського громадянства", колишні імігранти з Галичини. Їм німці обіцяли, що їдуть "додому" в Україну, вивезли аж на Поділля і розстріляли біля Камянця-Подільського, інші загинули на будівництві "лінії Арпада" в Карпатах, ще якась частина загинула в "трудвих загонахах", їх викоистовували на розчищенні руїн після бомбардування Будапешту і інших промислових міст Угорщини союзницькою авіацією.

  3. Кві 14, 2015 | 20:12

    Стаття насичена фактажем, аргументами, аналізом та обєктивністю.Відчутний науковий підхід розкриття періоду. Вдячний авторові статті!


  4. Січ 29, 2016 | 17:51

    Федоре, браво!

  5. Тра 02, 2017 | 21:02

    Лучший период для Закарпатья - Советский!

Написати коментар

Loading...
  • Про нас

    Prozak - Інформаційний антидепресант

    Тел.: +38 095 308 8778

    mail.prozak@gmail.com
  • Останні Tweets

  • Фото з Галереї

    • 8
    • 5
    • 20160730_140414
    • 3
    • 7
    • IMAG5687
    • IMAG5464
    • IMAG5498
    • IMG_2095
    • 3
    • IMAG5366
    • IMG_1763
    • 13052532_758525780950616_1153731660_o
    • IMAG5232
    • 19
    • DSC_4952