Про "хворобу душі" окремих закарпатських істориків

Дмитро Поп надіслав нашому виданню своє бачення про історичні викривлення в працях деяких істориків щодо України та Закарпаття. 

Друкуємо без змін.

Діагноз української історичної науки: хвороба душі.

Такий висновок зробив житель Братіслави, заступник голови Товариства русинської інтелігенції Словаччини (Združenie rusínskej inteligencie na Slovensku)   пан Янко Ліпінський після того, як в мукачівському сумнозвісному кінотеатрі «Перемога» побачив на найвиднішому місці в галереї образів «воз’єднувачів» русинського краю з СРСР Івана Туряницю, дезертира чехословацької армії та колаборанта, сажотруса по спеціальності. А пізніше на набережній Ужа в Ужгороді побачив скульптуру «батька» Волошина, який в правій руці тримає якусь книгу, а лівою когось ніби благословить. На запитання, як українська історія може шанувати двох антагоністів, з яких один (колаборант Туряниця) до певної міри винен у смерті другого (Героя України Августина Волошина), не отримавши відповіді, зробив влучне заключення: «Це хвороба душі». Душі українських істориків, які перетворили науку історію у заробітчанство в угоду временщикам-можновладцям, крадіям та корупціонерам.

Українські заробітчани від історичної науки манипулюють історичними фактами без найменшого докору совісті, якої у них, правда, катма. То ж і не дивно, що часто-густо в книгах з історії України зустрічається кричущийалогізм історичних тверджень.

Візьмемо для прикладу дату 22 січня, до якої українські історики щоразу пишуть нові і нові патріотичні статті про міфічну соборність, про «злуку» українських земель, в той час, коли подібної акції ніколи не було. Їхній пафос вщент розбив талановитий і чесний історик та журналіст Данило Яневський, Dr.Sc., який написав свою докторську дисертацію саме на цю тему, спростувавши всі міфи, пов’язані з днем 22 січня. Якось з ним намагався дискутувати депутат ВР Тарас Стецьків, однак після того, як д-р Яневський сказав, що він на історичні теми з невігласами дискутувати не збирається, монолог продовжував сам історик, який розповів, в яких світових архівах працював над темою дисертації та чому 22 січня 1919 р. в принципі не могло бути злуки українських земель.

Справа в тому, що в основі т.зв. «злуки» лежало нібито бажання очільників ЗУНР (Західно-Українська Народна Республіка) «злучити» свої землі з іншою частиною України. Але ж сама ЗУНР була самопроголошеною, ніким не визнаною, нелегітимною, щось на зразок «Гуцульської Республіки» в Ясіня. Данило Яневський говорить, що про подібну «злуку» на початку 1919 р. не могло бути й мови, оскільки ЗУНР знаходилась на території Польщі, то ж як могла польська територія бути «злучена» з Україною? До того ж не ясно, з якою Україною могла бути ця «злука», бо на той час існували дві України – більшовицька Українська РСР із столицею в Харкові та УЦР в Києві, дітище Австрії та Німеччини, як стверджують П. та С.Годьмаші в своїй книзі «История Республики Подкарпатская Русь». То ж і не дивно, що д-р Яневський в даному випадку легко довів «хворобу душі» українських істориків. 

Але давайте спробуємо розставити всі крапки над «і» хоча б у нашій новітній історії. Для цього повернемось у рік 1918. Розпад Австро-Угорщини в кінці жовтня 1918 р. пришвидшив розвиток подій на Подкарпатській Русі – на русинському політичному фронті почався справжній «броунівський рух» по створенню Народних Рад. На території від Попраду і до Ясіня появляється цілий ряд т.зв. «народних рад» найрізноманітної політичної орієнтації.

8 листопада 1918 р. в Ясінях на зборах селян з навколишніх гуцульських сіл була створена «самооборона» та обрана «Гуцульська народна рада», котра проголосила про створення т.зв. Гуцульської республіки з центром в Ясіня.

Ідея створення самооборони-Гуцульської республіки виникла в принципі стихійно як протидія банді розбійників, яка тероризувала жителів Гуцульщини. Активним членом цієї банди був і Василь Клочурак із Ясіня, якого згодом піймали та засудили на 15 років в’язниці. Але якою ж примхливою буває іноді доля – гуцульську самооборону, або як її називають деякі наші «історики» Гуцульську Республіку, очолив поручик австрійської армії Степан (Штеня) Клочурак, рідний брат засудженого розбійника. Розуміючи анекдотичність свого становища, вожді «республіки» направили ходоків до Коломиї, де просили приєднати їх до ЗУНР. Однак слід відмітити, що делегати від ГНР перевищили свої повноваження, бо почали виступати від імені всіх жителів русинського краю, а таких повноважень жителі краю членам гуцульської делегації не давали. Та оскільки положення самої ЗУНР було нестабільним, коломийські «республіканці» від ходоків - русинських гуцулів просто відмахнулись. То ж і не дивно, що після включення Подкарпаторусинського краю до складу ЧСР, «Гуцульська республіка» просто розпалась.

У 2008 р. гуцули з Ясіня згадали про ГНР і задумали відмітити 90-річний ювілей. Але часи були вже інші, українські, де природнє бажання показати свій менталітет, свою національну своєрідність, яка яскраво виділяється на фоні невиразного загалу, вважається сепаратизмом, то ж у відповідних кабінетах «там, нагорі», вирішили, що нема чого гуцулам святкувати те, чого насправді не було. Думаєте, цього разу хтось з українських істориків згадав про ГНР і написав хоч маленьку статейку? Та де там – українські історики дуже дбають про свій зад, вони тихенько сидять на теплому містечку аж до того моменту, поки хтось з верхівки не скаже «фас». А отримавши «сигнал», український історик із шкіри вилізе, щоб якнайчорніше зобразити подію чи окрему особу, які неугодні временщикам-можновладцям, казнокрадам та корупціонерам, щоб потім, уже при іншому можновладцю, обливати брудом попереднього. Тому і не святкували гуцули ювілей своєї «республіки», і нащадки їх поки-що святкувати не будуть, бо так хочеться «там, наверху», хоча живуть гуцули в Україні незалежній, самостійній, де начебто є і свобода слова. Хіба це не «хвороба душі»?    

Подібною «хворобою» ще й нині, після 24-х років самостійної України та відносної свободи слова, хворіє і значна частина ужгородських істориків, які, маючи великі амбіції та бажання отримати вчені титули, але не маючи для цього відповідної клепки в голові, безупинно видумують нові й нові міфи про бажання жителів краю також «злучитися», а пізніше вже «возз’єднатися», чекаючи «сонце свободи» зі сходу, як сказав один ужгородський борзописець, Царствіє йому небесне. Не перестають ці «історики» казкувати і про «українські державницькі змагання» в русинському краї, які, за їхніми словами, були найуспішніші при створенні в малому периферійному Хусті т.зв. Карпатської України.

Що вже писано-переписано про цю «державу», скільки кандидатських та навіть докторських дисертацій написано, за які їх авторам-казкарям Україна досить добре платить з наших з вами податків. Навіть не хочеться цих авторів називати брехунами, бо вони не брешуть, вони казки видумують, як от: «хоробрі січовики майже два тижні чинили опір озброєним до зубів угорським воякам». Так пише один із докторів Карпатської України, який навіть не спромігся почитати мемуари учасників тих подій, які згадують, що березень 1939 року був дуже сніжний та холодний. Чи можна собі уявити, щоб вояки, які ховались по лісах та горах, будучи без провіанту, весь час на холоді і в глибокому снігу, могли чинити «героїчний спротив» добре озброєній та вишколеній армії цілих два тижні! Історії ж відомо, що угорське військо перейшло Тису біля Королева 15 березня, а вже 18-го  (всього за три (!) дні) було на Верецькому переході, де угорці передали полякам полонених січовиків, бо ті були польськими громадянами. Тут же, на переході, але вже на польській стороні, поляки цих січовиків і розстріляли. Українські ж історики стверджують, що розстріляли січовиків угорські вояки. Тобто знову наяву «хвороба душі». Бо не угорці розстрілювали полонених січовиків на Верецькому переході, а поляки розстрілювали польських громадян за порушення ними польських законів!

Інший ужгородський «історик» робить просто фантастичний висновок стосовно січовиків. Він пише: «…не лише майже вся Європа, але навіть комуністичний Радянський Союз і той зблизився з фашистами. А ось у Карпатській Україні знайшлись єдині на той час в Європі люди, які не підкорились вимогам Гітлера і його союзника Угорщини, й зробили військовий спротив, хоча і зазнали поразки». Та хіба діти, яких дорослі дядьки виманили на поле біля Рокосова і де вони майже всі загинули, могли чинити спротив озброєному війську, пане історику? Не так давно один із учасників того побоїща, якому лише дивом вдалося з того пекла втекти, згадував, як їх, гімназистів, гнали дорослі дядьки вперед проти озброєних угорських вояків, а якщо хтось захотів би втекти, позаду них ішов із зарядженим револьвером січовик, який попередив, що кожного, хто задумає тікати, на місці застрелить. Ці спогади були надруковані в нашій обласній пресі, але ж ужгородські історики лише пишуть, пишуть, пишуть, а читати нічого не читають, мабуть їм ніколи. Повторення однієї й тієї ж брехні давно стало стилем багатьох українських істориків. А може хто й повірить, а вищий начальник замітить! Отака вона, «хвороба душі». Правда, [тут панове українські історики «пальму першості» не здобудуть, бо «філософію брехні» задовго до них розробив  і активно практикував відомий «д-р пропаганди» Йозеф Геббельс.

Професійними істориками і юристами написана ціла низка серйозних праць, в яких давно розвінчана кочівна казка-небилиця про т.зв. Карпатську Україну. Із загальноприйнятої юридичної точки зору ця «держава» не існувала (а іншої точки зору просто немає), то і не могла бути «внеском» у визвольні змагання українського народу. Т.зв. Карпатська Україна була всього лише епізодом чехословацької кризи 1938-1939 рр., до української історії цей епізод не мав жодного відношення…  

Деякі ужгородські історики, які смакують лише алогізм історичних тверджень, співають коломийки про бажання русинів «злучитися»-«возз’єднатися» з СРСР-УРСР, але співають якось вибірково, соромлячись, а може і не знаючи нічого про Закарпатську Україну, яка з усіх названих «республік» проіснувала найдовше – майже рік (мабуть, цих «істориків» вчили такі ж «професори», як вони, а самостійно вчитися вони не вміють і не хочуть, важкувато це для їхньої голови). Дуже милий цим «історикам» сталінський міф про «возз’єднання Закарпаття з радянською Україною» на основі «вільного волевиявлення всього руського (українського) населення Закарпаття», як писав свого часу, навіть не вникаючи в те, що пише, один з таких «вчених». Цю його каламуть легко спростовує професор Іван Поп, Dr.Sc., який пише: «Для русинської, чеської, російської, американської історіографії, для всіх істориків-професіоналів це була банальна анексія, проведена секретними службами СРСР з наказу самого Сталіна під керівництвом його найближчого довіреного, політ-генерала Льва Мехліса». Далі професор І.Поп говорить, що «возз’єднання» відбулось «не на основі горезвісного папірця, мукачівського «маніфесту», а на основі рішення московської тайної «Комиссии по проблемам мирных переговоров и послевоенного устройства». Ця комісія на своєму засіданні 9 березня 1944 р. прийняла рішення про «Уступку Подкарпатской Украины Чехословакией Советскому Союзу, компенсированную частью территории германской Нижней Силезии». Цей документ, який має для русинів кардинальне значення, опублікували нещодавно російські історики.

Між іншим, американський професор В.Маркусь, який вважається головним спеціалістом з цього питання з числа українських істориків, також говорить у своїй книзі «Приєднання Закарпатської України до радянської України.1944-1945» (Київ, 1992) про окупацію краю Червоною Армією і анексію, а не про «возз’єднання»…

У тій же книжці В.Маркусь пише: «З’їзд [Народних комітетів] одностайно обрав членів Народної Ради, склад якої був запропонований одним списком. Власне, з’їзд цей нічим не відрізнявся від «народних» маніфестацій (зборів, виборів, плебісцитів), що їх від 1920-х років організували більшовики: усе було підготовлено, усе передбачено, усі вибори проходили одностайно. Радянські представники, воєнні або політичні, офіційно не брали участі у з’їзді, але вони керували машиною, стоячи за кулісами». Все це написав очевидець і учасник подій, якого важко запідозрити в прихильності до русинів, бо він говорить, що «у кінечному результаті…об’єктивно» була зроблена добра справа, об’єднані всі українські землі. Правда, В.Маркусь не говорить, що заслуга в цьому належить Сталіну. З цього приводу професор І.Поп робить таке заключення: «Все це звичайний для вас, ультрапатріотів, макіавеллізм. Якщо вам годиться, то ви готові поклонитися і пам’яті найкривавішого в історії диктатора, Сталіна, його посіпакам, Л.Мехлісу, С.Тюльпанову, Л.Брежнєву й іншим тайним агентам, бо вони, бачте, «возз’єднали»…Аморальність таких поклонів очевидна, коментарі не потрібні…».

Зразу після з’їзду, 29 листопада 1946 р., Народна Рада прийняла Декрет № 9 «Про проголошення Народним святом  день 26 листопада, в якому сказано: «З нагоди звільнення Закарпатської України Червоною Армією та проявом волі народу Закарпатської України про возз’єднання  Закарпатської України з Українською Радянською Соціалістичною Республікою, день 26 листопада проголошується Народним святом Закарпатської України». День звільнення так і залишився 26 листопада, бо так вирішили в Москві, хоча останній населений пункт нашого краю німецькі та угорські вояки покинули лише 28 листопада. І навіть тут проявилась «хвороба душі» українських істориків, бо в Україні чогось бояться змінити московську брехню.     

Про «хворобу душі» українських істориків свідчить і такий епізод з історії нашого краю:

7 грудня 1944р. в Москву прилетіла на радянському військовому літаку русинська делегація Мукачевсько-Пряшевської православної єпархії для перемовин стосовно переходу єпархії під юрисдикцію Русской Православной Церкви. Однак члени делегації повезли в Москву і документ політичного характеру – звернення, яке заперечувало доцільність приєднання Подкарпатської Русі до Радянської України. Автори звернення виступили від імені всіх жителів Подкарпатської Русі (Закарпатської України) з ідеєю включення русинського краю в якості автономної республіки до складу Російської Федерації. Однак тут члени делегації наштовхнулись на непорозуміння їх прагненню з боку кремлівських діячів. Як пишуть П. та С.Годьмаш, «Радянський Союз в цей час уже проводив ліквідацію існуючих в СРСР автономних республік і Сталін не прийняв делегацію Закарпатської України. Їй довелось задовільнитися прийомом у митрополита Алексія та Голови Ради в справах Русской Православной Церкви Московського Патріархату при уряді СРСР Г.Карпова, полковника Міністерства держбезпеки СРСР. На цих прийомах П.Лінтур заявляв: «Ми рішуче проти приєднання нашої території до Української РСР (…) і свою землю бажаємо бачити автономною в межах Радянської Росії». Тому що русини «не хочуть бути українцями, і хочуть і надалі бути руськими», тобто русинами по національності».

Однак в цьому питанні розуміння у представників радянської влади члени русинської делегації не знайшли. Вони не порозуміли, що пришите їм «українство» для радянських організаторів «возз’єднання» та «завершення об’єднання українських земель» в складі Радянської України було лише ширмою, розрахованою на реакцію міжнародної громадськості. Сталіну потрібен був воєнний плацдарм в Центральній Європі, а для його створення годилося і «українство», хоча в Галичині радянська влада це саме «українство» жорстоко придушувала всіма доступними їй способами». В Закарпатській Україні навпаки -  «українство» всіляко заохочувалось, тут знищувалось все русинське – «суд» Русина-Андрашка був судом юридичних вбивць, не доказав своїм жертвам (А.Броді, С.Фенцик та ін.) жодного злочину, крім міфічної колаборації. А якже тоді бути з А.Волошином, адже він всю війну колаборував з нацистськими окупантами в Празі, під їх крилом викладав і навіть був деканом в Українському вільному університеті (яким, правда, опікувалась нацистська Німеччина, а не Україна) і став через багато років після смерті, не будучи ніколи громадянином України, Героєм України. Але ж «історики» звання Героя України не дають. То що, «хвороба душі» в Україні стала тотальним явищем?

Дмитро Поп, Ужгород