Про історичні причини виокремлення русинів

На електронну скриньку Prozak.info надійшов переклад статті, у якій йдеться про етнографічні відмінності південнокарпатських русинів. 

Перша слов’янська держава Велика Моравія припинила своє існування на початку 10 ст., в чому немалу роль відіграли племена угрів, які осіли в Тисо-Дунайській низовині в кінці 9 - на початку 10 ст.  Звідси їх військові дружини здійснювали розбійницькі походи проти карпатської Білої Хорватії, Італії, Німецької імперії. Однак в другій половині 10 ст. вони потерпіли дві нищівні поразки – в 955 р. на річці Лех в Німечинні від військ німецького короля Оттона I та чеського князя Болеслава I, а в 970 р. війська Візантії перемогли об‘єднані військові дружини угрів та київського князя Святослава біля Адріанополя.

Ці битви не тільки вгамували загарбницькі апетити угрів, вони мали вирішальне значення для історії народів Центральної Європи, в першу чергу слов’ян та русинів в тому числі. В цей період починають формуватися ранньо-середньовічні слов’янські держави в Центральній та Східній Європі (Чехія, Польща, а пізніше і Київська Русь). 

Географічні умови (гірські хребти,  долини рік, розділені ними, замкнуті гірські котловини) сприяли утворенню та консервації етнографічних відмінностей окремих груп в цьому слов’янському, русинському масиві. На цій лінії контактів  вони передавали свій культурний досвід, а також активно сприймали досвід сусідів, що сприяло утворенню особливої культурної моделі. З іншого боку, русини, жителі рівнини та передгір’я, постійно контактували з сусідніми народами: на сході з українцями, на півночі та заході з західнослов’янськими народами, поляками та словаками, на південному заході з народом угро-фінської групи, мадярами, на півдні зі східними романцями, румунами.

Контактна межа між русинами та сусідніми народами ніколи не була стабільною (за винятком румун). Мадяри, поляки, словаки та українці були та є по відношенню до русинів народами в кількісному відношенні домінантними, а в певні періоди і народами державоутворюючими, що представляло і сьогодні представляє асимілятивну основу не на користь русинів. В результаті цього територія розселення русинів мала і має постійну тенденцію до зменшення. Своєрідними анклавами являються також  русинські поселення у Воєводині та Сремі (Сербія та Чорногорія, Хорватія), які появились в результаті переселення русинів в 18 ст. з території сучасної Східної Словаччини, північно-східної Угорщини та Подкарпаття (Закарпатської області України).

Самоназва карпатського слов’янського автохтонного населення – русини або руснаки на всій території проживання та в окремих регіонах – подкарпатські русини, лемки, гуцули. Перші етнографічні описи карпатських русинів окремих регіонів відносяться до першої половини 19 ст. В кінці 19 ст. в етнографічній науці була розроблена схема розподілу карпатських русинів на Лемків, Бойків та Гуцулів. Ця схема виникла в середовищі галицько-української інтелігенції, була закріплена етнографами радянської України з кон’юнктурних вимог радянської влади після 1945 р., коли весь карпатський регіон з його слов’янським населенням стає частиною Радянського Союзу.

Це етнографічне членування було некритично сприйнято також етнографами сусідніх країн. Однак, якщо терміни «Лемко», «Бойко», «Гуцул» були поширені на північних та східних схилах Карпат, тобто в гірських районах Галичини та Буковини, то карпатські русини південних схилів Карпат, передгір’я та Потиської рівнини таких термінів в якості самоназв не знали. Більше того, термін «гуцул» вважали для себя образливим. В якості самоназви вони вживали виключно «русин», «руснак».

Кардинальною помилкою майже всіх етнографів, а також лінгвістів, було повне виключення з їх спостережень та вивчення, а відповідно і зі схем членування етнографічних груп, найбільшої з них, Долинян, тобто русинів Потисянської рівнини та передгір’я. Це можемо пояснити переважанням у етнографів другої половини 19, а ще в більшій мірі першої половини 20 ст. зацікавленості до груп населення з патріархальною культурою чи значними її залишками, які вважались в народовецькому дусі єдиними носіями «справжньої народної культури». Культура русинів-долинян таких очевидних патріархальних рис уже в кінці 19 ст. не мала. Крім мови, вони в побутовій культурі нічим не відрізнялись від своїх сусідів: мадярів, словаків, німців, румунів. До того ж в лексиці долинян, як і жителів південного передгір’я, були й інші поняття, терміни, визначення взаємної відмінності. Всі жителі гір для них - «верховинці». Так само, як рівнинне русинське населення для жителів гір, «верховинців», являється «долинянами», «долишнянами».

Саме «долиняни» населяють територію Потисянської рівнини та передгір’я. І саме вони являються основними носіями русинської самобутності. На цій  території археологами зафіксовані стародавні поселення слов’ян. У той же час саме ця частина русинського населення, а вона являється основною, уже в 9-10 стст. н.е. в силу географічних, а також політичних умов, поступово включається в систему відносин та культурних впливів народів Центральної Європи та конкретно Дунайського басейну.

З розпадом Білої Хорватії (7-9 стст.) політичний центр східних слов’ян концентрується на балтійсько-дніпровській осі (Новгород-Київ), слов’ян центральноєвропейських - в басейні ріки Морава та в південному передгір’ї Західних Карпат, а південних слов’ян - на відвойованій ними від Візантійської імперії території на південь від Дунаю.

Вторгнення аварів в Центральну Європу, їх грабіжницькі набіги в кінцевому рахунку прискорюють утворення держави південних слов’ян (7 ст.), які прийняли в своє середовище тюркське плем’я або племінне об’єднання, болгар, як організаторів оборони проти аварів. Одночасно авари затримали майже на два століття державний розвиток дунайсько-карпатських слов’ян. Лише після розпаду Аварського каганату під спільними ударами імператора Франків Карла Великого та слов’янських дружин на початку 9 ст. утворюється наступна слов’янська держава, Велика Моравія. Слов’яни Потисянської рівнини та передгір, предки русинів-долинян, опинились в контактній зоні культурних впливів та політичних інтересів двох слов’янських держав, Болгарського царства та Великої Моравії. Можливо, в цей час вони були християнізовані візантійськими місіями.

Після падіння Великої Моравії під ударами мадярських племен (906 р.), русини-долиняни перші серед карпатських слов’ян підпадають під владу мадярських князів (з початку 11 ст. королів). З кінця 11 ст. територія, де проживали русини-долиняни, стає інтегральною частиною Угорського королівства, яке просуває свої кордони до Водороздільного Карпатського хребта і в політичному та культурному відношенні остаточно відділяє південнокарпатських русинів від східнослов’янського масиву, який об’єднала Київська Русь.

У період існування Угорської середньовічної держави (10 – середина 16 ст.), приходить в упадок навіть зв’язок православних русинів-долинян з Київським православним центром на конфесійному рівні. Їх слабка ще церковна система орієнтується на територіально близьке їй балканське православ’я. Лише західна частина русинів (нинішня Східна Словаччина) підтримує зв’язок з географічно близьким їй центром в Пшемишлі. В результаті русини-долиняни уже на етапі раннього середньовіччя в культурному, політичному та економічному відношенні віддаляються не лише від головного східнослов’янського центра, Києва, але і від свого найближчого східного сусіда, Галицько-Волинського князівства. Зв’язки між Угорською Руссю та Галицькою Руссю в політичному відношенні були спорадичними, в культурному майже ніякими. Кожна з них, недивлячись на споріднену самоназву жителів, русини, жила своїм духовним, політичним та економічним життям.

Відмінність політичних інститутів та історико-культурних процесів, які проходили в Київськой Русі в цілому, Галицько-Волинському князівстві та Угорському королівстві, стали вагомим фактором автономності розвитку південнокарпатських русинів (долинян) та галицьких русинів (пізніше українців). Система політичної та культурної єдності Карпато-Дунайського ареалу знайшла своє продовження аж до 20 ст. в монархії Габзбургів. У часі цей процес продовжувався безперервно майже тисячу років та сприяв кристалізації  у народів цього ареалу – мадярів, словаків, русинів, хорватів, румунів, німців, словенців, сербів та частини євреїв – загальної культурної моделі, загального центральноєвропейського менталітету. Саме менталітет, як сукупність культурних рис, історичного досвіду, норм поведінки в сімейному та господарському житті та співіснуввання різних етнічних та конфесійних груп, та ще мова різко відрізняють русина-долинянина від українця Галичини, та ще більше від жителів Придніпровської України.

Представники вульгарно-марксистської та української націоналістичної історичної науки та етнографії придумували «факти» «національної боротьби» русинів Угорської Русі в періоди (14-16 стст.), для яких застосування понять «нація», «національний» являється абсурдом. При цьому були та залишаються глухими до очевидних проявів позитивного відношення русинів-долинян до Угорського королівства як держави, яку вони вважали своєю батьківщиною в широкому розумінні цього слова аж до революції 1848-1849. Відомо, що русини-долиняни масово вступали в армію куруців в антигабзбурзьких війнах 17-18 стст. і від останнього їх керівника Ференца ІІ Ракоци заслужили визнання як gens fidelissima (найвідданіший народ).

Вельми примітно, що навіть перший русинський будитель Александер Духнович визнавав, що в своїй молодості (30-40-і роки 19 ст.) керувався принципом «extra Hungaria non est vitae» («за межами Угорщини нема ніякого життя»). Розходження з Угорською державою настає з появою націоналізмів у другій половині 19 ст. При цьому як націоналізмів домінантних в монархії Габзбургів народів, мадярів та австрійських німців, так і націоналізмів недержавних народів, в тому числі і русинів. Поява та ріст русинського націоналізму як реакції на націоналізм домінантних народів в Угорській Русі саме в середовищі русинів-долинян, вело, хоча і повільно, до зміцнення усвідомлення власної їх історичної традиції, власної подкарпаторусинської ідентичності, її відмінності від ідентичності галицьких русинів (українців).

Така відмінність, як об’єктивний фактор, існує уже в середині 19 ст. Цього не розумів на початку своєї політичної діяльності навіть найвідоміший русинський політичний діяч Адольф Добрянський. Він розробив проект об’єднання русинів Галичини, Буковини та Угорської Русі в одній провінції монархії Габзбургів (1848), не усвідомлюючи того, що такої спільності уже в той час не було. Як виявилось, мовна та конфесійна близькість уже не могли переважити відмінність між співтовариствами, які століттями розвивались в абсолютно різних політичних, культурних та геополітичних сферах. Поява та розвиток українського національного руху у другій половині 19 ст., українського націоналізму, відповідно і української самосвідомості у східних слов’ян Галичини та Придніпров’я, відмова їх від свого загального «руського» минулого з росіянами та білорусами, що представляє європейський феномен, лише зміцнили різницю між усіма русинами в Подкарпатскій Русі та їх східними сусідами. Політичні та історичні умови, в яких розвивались русини Угорської Русі та українці Галичини і Придніпров’я, стали набагато більш значущі, аніж бар’єри географічні, втіленням яких являються гірські хребти Карпат.

Таким чином, етнографічні відмінності південнокарпатських русинів, головним чином долинян, від галицьких українців на схід від Водороздільного Карпатського хребта, в 19 ст. трансформувались у відмінності національні. Виразом та матеріалізацією цієї подкарпаторусинської ідентичності стає їх стремління до досягнення політичної автономії, що стало константою їхньої політичної думки та політичного життя за останні 150 років («Руський округ» 1849-1850, «Руська крайина» 1918-1919, Подкарпатська Русь 1919-1938, «Карпатська Україна» 1938-1939, «Закарпатська Україна» 1944-1945, результати референдуму 1991 та проблема «самоуправління»).

Вельми характерним є факт, що і територія цих автономних утворень має постійний характер, включає історичні жупи (комітати) Унґ (Уж), Береґ, Уґоча, Мараморош. Аж до 1945 р. політичні лідери русинів-долинян виступали також за приєднання до цього ядра русинів північно-східної Словаччини  та район Вішеу в румунській частині Марамороша. На перший погляд проблематичною видається приналежність до цієї південнокарпатської (потисянської) спільноти русинів-долинян також русинів-лемків північних схилів Карпат (польської Лемковини). Слід врахувати, що всі русинські гілки жили та розвивались аж до 1918 р. на території однієї держави, монархії Габзбургів. Географічні умови не були перепоною для контактів між русинами-лемками та русинами південних схилів Карпат, оскільки Карпатські хребти саме в цій їх контактній частині прорізають найнижчі та неважкі для подолання перевали - Тилич, Дукля, Лупків. Природньою була і їхня політична воля в переломний для Центральної Європи момент 1918-1919 приєднатися до основної території державного утворення русинів – Подкарпатської Русі. І лише негативна реакція влади Чехословаччини та Мирної конференції в Парижі в 1919 р. змусили їх проголосити власну Лемківську республіку, яка проіснувала 16 місяців (грудень 1918 – березень 1919).

Проф. Іван Поп, Dr.Sc. (Чехія)

Переклав Д.Поп, Dr.Ph. (Ужгород)

Читайте також:  Дещо про слов'янські мови та русинський язик

 

P.S. Думки автора, наведені у статті, можуть не збігатися з думками редакції.