Три жінки володаря Ужгородського замку Міклоша Берчені

 

Відвідувачі Ужгородського замку, безумовно, звертають увагу на погруддя графської сім’ї у внутрішньому дворі – Міклоша Берчені й Крістіни Чакі. Екскурсоводи нерідко розповідають історію палкого кохання цих відомих осіб. Однак мало хто знає, що Міклош Берчені кохав не лише одну Крістіну. Крім неї, життя графа було пов’язано ще з двома жінками, які теж були його дружинами. 

Міклош Берчені володів Ужгородським замком протягом 13 років і залишив помітний слід в історії міста й, звичайно, самого замку. Найменш відомою частиною біографії Берчені є його подружнє життя. Про сім’ю відомого графа нам розповів історик і краєзнавець Йосип Кобаль.

- Коли Міклош Берчені женився вперше і хто була його обраниця?

- Першою дружиною була представниця знаменитого роду Другетів – Крістіна. На час одруження з Міклошем Крістіна була вдовою графа Павла Форгача, від якого мала сина Павла. Цікаво, що свого часу Крістіна Другет була бранкою Ілони Зріні в Мукачівському замку.

У 1691 році  помирає останній представник чоловічої лінії графського роду Другетів – Валентин Другет. Він був католицьким єпископом і, безумовно, не мав дітей. Після його смерті постало питання спадку Ужгородського замку й Ужанської домінії, а також інших володінь цієї родини. В Угорщині уся земля, згідно з законом, належала королю. І коли родина вимирала по чоловічій лінії, то всі її маєтності автоматично переходили у власність короля, який потім для представників жіночої лінії виділяв 1/4 спадку.

Однак у випадку з Другетами, зважаючи на їхню особливу роль в історії Угорщини, ситуація склалася дещо інша. Ще в 1650-х роках австрійський імператор уклав угоду з представниками роду Другетів, згідно з якою після вимирання чоловічої лінії маєтності могла успадкувати жінка.

Завдяки активності Міклоша Берчені австрійський імператор Леопольд І у 1692 році офіційно передав йому Ужанську домінію з Ужгородським замком за 175 тисяч рейнських форинтів. Крім цього, Міклош  став ще й наджупаном Ужанського комітату. Дещо раніше той же Леопольд видав диплом, яким дарував Берчені графський титул.

- Що сталося з Крістіною Другет? Чому Берчені вдруге женися?

- У 1691 році Крістіна Другет померла під час родів, але дочка – Жужанна вижила. Крістіну поховали у родинному склепі Другетів, який знаходиться у сучасному словацькому місті Трнаві. Таким чином Міклош Берчені у 25 років став вдівцем, й повинен був опікуватися трьома дітьми: Сином Крістіни від першого шлюбу – Павлом і двома власними дітьми – Ласло і Жужанною.

Через деякий час, у 1695 році він женився вдруге – на вдові, доньці державного судді Угорщини – Крістіні Чакі. До того часу вона вже двічі побувала у шлюбі, й була старша за Мілоша на 11 років.

Крістіна, незважаючи на свій вік, все ж залишалася привабливою жінкою. Крім цього, була дуже освічена, вміла не тільки читати і писати, але й любила мистецтво, зокрема, музику, театр. Вона проживала у Задунав’ї і її молодий чоловік добився від властей, щоб йому дозволили пройти через усю Угорщину з власним військовим супроводом, музикою і привести свою наречену в Ужгородський замок.

Останній епізод прибуття Берчені й Чакі в тодішній Ужгород добре описаний. Вони їхали дорогою через Верхнє Німецьке сучасною вулицею Собранецькою. Тут біля так званої каплиці всю цю строкату ходу зустріли представники ужанського дворянства із прапорами комітату Унг у повному озброєнні, пишному вбранні. Звідси під постріли процесія гармат прийшла у самий замок, де відбулися гучні гуляння, зокрема, і в «квітковому саду» на сучасній вулиці Капітульній. До речі, у 1692 році, колив Ужгородському замку відбулася інавгурація Міклоша Берчені на наджупана комітату, ужанські дворяни так само зустрічали його перед містом з прапорами, зокрема, і комітатським синьо-жовтим прапором.

- Молодята жили в Ужгородському замку?

- Так, з цього часу подружжя зробило Ужгородський замок своїм родинним гніздом. Його неодноразово перебудовували, вдосконалювали, аж поки він не став одним із культурних центрів тогочасної Угорщини. Завдяки Крістіні активно діяв театр, подружжя мало власного польського художника, а також музичний колектив з 8 осіб, який очолював швейцарець Емеріх Кедрон. Цей колектив був настільки успішним, що пізніше він опинився в князя Ференца Ракоці ІІ.

Крістіна дуже часто приймала у стінах замку поважних гостей, і як господиня, робила все, щоб гідно представляти свого чоловіка. Зокрема, у неї гостювала відома польська графиня Гелена Синявська, яка була коханкою князя Ференца Ракоці ІІ.

Коли почалася визвольна війна угорців проти Габсбургів у 1703 році, граф Міклош Берчені, як права рука Ференца Ракоці ІІ і його полководець, дуже часто перебував за межами Ужгорода. Крістіна нерідко залишалася сама. Інколи їй було дуже важко, наприклад, у 1710 році, коли у цій частині Угорщини лютувала епідемія чуми. Із замку вона писала листи своєму чоловіку, щоб забрав її і відвіз у безпечне місце. Річ у тім, що один замковий слуга вийшов у місто і заніс у замок одяг, який виявився зараженим. Так епідемія потрапила і в Ужгородську фортецю. Саме в цей час загинув і хорватський інженер, який керував останньою перебудовою Ужгородського замку – Стубіч.

Зрештою, Крістіні вдалося вирватися з фортеці й зустрітися з чоловіком, який тоді блукав Ужанським комітатом, намагаючись уникнути хвороби. До речі, Міклош був забобонним, і наприклад, лягав спати разом із своєю зброєю, вважаючи, що вона захистить його від епідемії. Крім того, він постійно тримав біля себе так званого провидця.

- Як Берчені й Чакі опинилися в еміграції?

- У 1711 році, після поразки визвольної війни, подружжя було вимушене тікати з Угорщини. У травні цього року австрійські війська захопили Ужгородський замок, але Міклош з Крістіною на цей час вже втекли через Верецький перевал до Польщі. Тут, до речі, трапився цікавий епізод, пов’язаний з відомим ватажком ужанських руських селян Бецою.

Беца був найзаможнішою людиною у так званій Крайні (так називали з XVI століття території сучасних Перечинського й Ваеликоберезнянського районів). Він зібрав навколо себе значний загін озброєних людей, які не тільки допомагали графу Міклошу Берчені під час повстання, але й нерідко переходили Ужоцький перевал і нападали на польські володіння в Галичині, захоплюючи там не тільки майно, гроші, а й заручників, за яких потім вимагали викуп. Поки тривала визвольна війна, Берчені був зацікавлений у послугах Беци і його малої армії, не дуже зважав на військові вилазки Беци у Польщі. Ситуація змінилася тоді, коли граф був змушений тікати з Ужгорода. І на території Польщі, в Галичині, йому потрібно було пройти через володіння польського шляхтича, на якого нападав Беца зі своїми людьми. Тоді сталася метаморфоза: Берчені написав листа своєму управителю домінії в Ужгород і вимагав, якщо потрібно, повісити цього злодія Бецу, бо інакше польський шляхтич не дозволить йому з жінкою пройти через свої володіння.

Після втечі з Угорщини Міклош Берчені з дружиною перебували на території Польщі. На відміну від Ференца Ракоці, Міклош думав прийняти запрошення Петра І і переселитися в Росію, однак Ракоці йому сказав, що це погана ідея, бо може закінчити життя в Сибіру.

Після поневірянь Ференц Ракоці ІІ й Міклош Берчені опинилися в Туреччині, де турецький султан разом із сотнями інших куруців надав їм цілу вулицю для проживання у містечку Текірдаг, або Родошто у Малій Азії.

- Крістіна Чакі поїхала до Туреччини зі своїм чоловіком?

- Так, вона прийняла долю вигнанки у чужій мусульманській країні. Парадокс, але два відомі угорській вельможі – князь Ференц Ракоці ІІ і граф Міклош Берчені, католики за віросповіданням, не знайшли прихистку у християнській Європі.  Однак заради справедливості треба сказати, що обидва вони розраховували у боротьбі проти Габбсбургів на прихильність турецького султана. У 1717 році відбувся так званий останній татарський напад на Угорщину. Але мало хто знає, що його організаторами були куруци, до яких із дозволу султана долучилися і татарські загони.

У квітні 1723 року Крістіна Чакі померла. Збереглися цікаві історичні джерела, які розповідають про останній день її життя. Цього дня слуги родини Берчені повідомили Ференца Ракоці ІІ, що графиня помирає. Князь негайно прийшов до будинку графів. Але Міклош його не зустрів. Виявилося, що він, як завжди у цей час, спав. І слуги не сміли його будити. Тож до ліжка Крістіни Чакі підійшов лише князь Ракоці, і він був останній, хто втішав графиню, тримаючи її за руку.

- Де поховали Крістіну Чакі?

- Графиню поховали в Стамбулі, у єзуїтській церкві, що знаходилася під патронатом французьких королів, біля знаменитої Ілони Зріні. До речі, коли в 1835 році відкрили гріб князя Ференца Ракоці ІІ і гріб Крістіни Чакі, то всі здивувалися, як чудово збереглася графиня – колишня господарка Ужгородського замку. Розповідали про диво, адже коли пізніше відкрили гріб Ілони Зріні, то від неї знайшли тільки один череп.

- То Міклош Берчені женився і втретє?

- Так. Він призначив за покійною дружиною відповідний траур, коли всі повинні були ходити в чорному. Однак уже через півроку неочікувано для більшості угорських колоністів Міклош женився втретє. На цей раз нареченою стала Жужанна Кевсегі – донька колишнього урядника Міклоша Берчені – Павла Кевсегі.

Жужіка народилася у 1702, або 1703 році. Її свого часу виховувала Крістіна Чакі, а коли остання разом із графом Берчені поселилися в Туреччині, Жужанна Кевсегі разом із братом Яношом теж послідували за ними. Сама Жужанна залишилася при Крістіні як її придворна дама. На час, коли Міклош Берчені одружився з нею, Жужанні було приблизно 20 років, а йому – майже 60.

Цей шлюб, однак, виявився короткотривалим. Граф Міклош Берчені у листопаді 1725 року помер. Він залишив своїй останній дружині певний спадок, а також своє прізвище, яким вона користувалася до кінця своїх днів. Через рік, у 1726 році, вона покинула Текірдаг і переселилася у Польщу, у місто Ярослав, де й померла у 1750 році.

- Чи були продовжувачі лінії Берчені?

- Від останнього шлюбу у Міклоша дітей уже не було. Чоловіча лінія графа продовжувалася його сином від Крістіни Другет Ласлом, який поселився у Франції, створив там власний гусарський полк (донині у французьких військово-повітряних силах є з’єднання літаків-винищувачів, яке носить ім’я «Гусари Берчені»). Він дослужився до звання маршала Франції. Тут женився, мав багато дітей, зокрема, кількох хлопців.

Останнім представником лінії Берчені був правнук Міклоша Берчені, якого звали Ласло, і який помер у 1835 році та був похований у сучасних Кошицях.

 

Наталія Толочко