Як Мукачівська єпархія набула оригінального статусу
Ще менше перспектив для церковного об’єднання МГКЄ з Галицькою греко-католицькою архієпархією зосталося після розпаду Австро-Угорщини, коли обидві церковні провінції, як і колись в домодерну епоху (до 1772 р.), знову опинилися в складі різних держав – Польщі і Чехословаччини. Втім, якщо галицькі греко-католики зберігали історичну пам'ять про перебування свого краю в складі Польщі (Речі Посполитої) від середини XIV ст. до 1772 р., то греко-католики Мукачівської церковної провінції (власне як і Пряшівської також) жодного досвіду проживання в новоутвореній Чехословацькій республіці 1918 р. мати не могли.
Статтю про історію Мукачівської греко-католицької єпархії для нашого сайту написав декан історичного факультету Володимир Фенич. Раніше ми публікували першу частину - " Легендарні витоки Мукачівської греко-католицької єпархії" і другу - " Життя Мукачівської греко-католицької єпархії з 1771 р". Сьогодні читайте про історію єпархії від 1937 року.
Свою колишню країну – Угорське королівство св. Іштвана, вони втратили, але як виявилося лише на короткий міжвоєнний період (1919–1939), а відтак втратили назавжди восени 1944 р., коли опинилися на цілих наступних чотири десятиліття в радянсько-українському атеїстично-язичницькому комуністичному пеклі.
Напружені відносини між Прагою, керівництвом МГКЄ і Святою Столицею тривали не лише через проблему атеїстичної конфесійної політики президента «без віри» Т. Ґ. Масарика, зміненої лише у 1928 р. після підписання «Modusvivendi» з Римським Престолом. Не меншою мірою проблема полягала також у політичній лояльності більшості греко-католицького кліру Мукачівської та Пряшівської єпархій новій чехословацькій владі, ієрархи яких – єпископи Антоній Папп і Стефан Новак, продовжували залишатися під юрисдикцією Архієпископа Естерґома, примаса Католицької Церкви Угорщини, якому їхні єпархії підлягали як своєму митрополитові ще від умов канонічної булли 1771 р. Тривале проживання в угорській культурно-політичній дійсності, за якої греко-католицький клір перетворився у справжній стан honoritates, дало свої результати: більшість духовенства обох єпархій в Чехословаччині були угрофілами. Ангажування з угорським чи пізніше з словацьким націоналізмами коштуватиме Мукачівській і Пряшівській греко-католицьким єпархіям державної ліквідації радянським комуністичним режимом у 1949 та у 1950 рр.
А тим часом, 2 вересня 1937 р., не очікувано для багатьох сторін навіть в кафедральних містах Ужгороді чи Пряшеві, папа Римський Пій ХІ буллою «AdEcclesiasticiRegiminisincrementum» надав Мукачівській і Пряшівській греко-католицьким єпархіям новий статус. Цим excatedraprooficcio документом, крім іншого, стверджено: «…Також єпархії Неосолієнська (Бансько-Бистрицька), Нітрянська, Мукачівська і Пряшівська суфраганії відокремлюються зі своїми єпископами від митрополичої влади Естерґомської архієпархії, утворюючи окрему церковну провінцію, і кожна безпосередньо підпорядковується Апостольському Престолу. Після того, як це вдасться повністю здійснити, Апостольський Престол в Республіці Чехословаччині встановлює дві нові митрополичі кафедри, одну латинського обряду для Словаччини, і одну східного обряду для Карпатського регіону.
Встановлюємо остаточно, щоб всі парафії та інші церковні установи, що відносяться до візантійського обряду, розташовані на території Чехословаччини, у відповідності з правилами, визначеними Священною Конгрегацією, були відокремлені від інших єпархій і приєднані до Русинської Мукачівської єпархії» (підкреслено мною – В.Ф.).
Незважаючи, таким чином, на увесь драматизм ситуації, що настав в історії місцевої ГКЦ в період з 1939 до 1989 р., з офіційної точки зору Святої Столиці на Підкарпатті/Закарпатті існувала підпорядкована її безпосередній юрисдикції Русинська Мукачівська єпархія. В той час, коли Унійна Церква якнайбільше потерпала в катакомбах комуністично-радянської дійсності, вчення про «місцеві Церкви» («Ecclеsiaelocales») в католицькому богослов’ї істотно змінилося, причому не на користь прихильників ексклюзивістських методів вирішення церковних проблем.
Увесь час, коли межа в Карпатах мала не лише географічне, але й адміністративне та державне значення кордону, церковне життя греко-католиків по обидва боки лісисто-полонистого плесо розвивалося відмінними шляхами. Припущення видатного австрійського богослова та церковного історика Ернеста Крістофера Суттнера, мовляв «лише після приєднання Закарпаття до України в складі СРСР стало можливим зближення Мукачівської єпархії та Галицької митрополії» (1945), важко збагнути, і не тільки тому, що саме в цей час «комуністичний режим вчинив спробу взагалі знищити церковну ідентичність греко-католиків» як таку, вчинивши насильну державну ліквідацію ГКЦ в Радянській Україні впродовж 1945–1949 рр. спочатку в Галичині, а відтак і в Закарпатті.
Незважаючи на ті часті зміни адміністративних і державних кордонів у Центрально-Східній Європі, котрі безпосередньо торкнулися канонічної території МГКЄ починаючи від 2 листопада 1938 р. (Віденського арбітражу) й до 29 червня 1945 р. (радянсько-чехословацького договору по анексії Закарпатської України), цей статус, коли вже церковні структури ГКЦ в СРСР будуть офіційно знищені, Другий Ватиканський собор означить не інакше як «Еcclesiasuiiuris» (Церква свого права). Щоправда належить визнати, що до цього визнання східних католиків Престол св. Петра йшов доволі довго.
Спочатку віками зневажаючи католицькість окремих східних християн, а ще століттями ставлячи з’єднаних з Римом уніатів нижче за «praestantiarituslatini» (1744), Свята Столиця (папа Пій ІХ) лише в 1862 р. створить в межах Конгрегації «dePropagandeFide» декастерію з назвою «Конгрегація поширення віри до справ східного обряду» (pronegotiisritusorientalis). Відтак папа Лев ХІІІ в incipit-і свого відомого листа від 30 листопада 1894 р. нарешті визнає східні спільноти «Церквами», розпочавши його словами «Orientaliе dignitasEcclesiarum» – «Гідність Східних Церков», а його наступник, папа Бенедикт XV своїм Апостольським листом «DeiProvidentis» від 1 травня 1917 р. перетворить декастерію PropagandaFide в «SacraCongregacioproEcclesiaOrientali» (Святу Конгрегацію Східних Церков).
Однак, до Другого Ватиканського собору в діловій (офіційній) та побутовій (розмовній) мові римських богословів східні християнські спільноти й надалі окреслюватимуться звичним терміном «riti, ritus» («обряди»), хоч час від часу і відчуватимуть конечну потребу глибшого його розуміння в рамцях Єдиної, Святої, Апостольської, Соборної Католицької Церкви, про що чи не найвиразніше висловився у 1927 р. о. Кирило Королевський.
Нарешті Догматична Конституція про Церкву «Lumengentium» («Світло народів»), затверджена на Другому Ватиканському Соборі 21 листопада 1964 р., викладаючи нову доктрину про єпископат, стверджує, що єпископи є «видимим началом і основою єдності своїх помісних Церков, що сформульовані на взір вселенської Церкви, в яких і з яких існує одна католицька Церква» (23). Це твердження разом зі змістом цілого параграфу дозволить пізніше дати окреслення єпархії в декреті ChristusDoninus (Христос Господь) (Декрет про пастирський уряд єпископів у Церкві від 28 жовтня 1965 р.), як «частини Божого народу, яку доручено єпископові в управу за допомогою пресвітерату так, що […] становить окрему Церкву, в якій справді є і діє одна, свята, католицька й апостольська Церква Христова»: єпископи у своїх Церквах є заступниками і послами Христа. Єпископи, хоч у своєму служінні підпорядковані римському папі, «керують довіреними їм Церквами як Христові намісники і посли».
Єпархіальні спільноти, тобто частини Божого народу, зібрані у Святому Дусі єпископом (при співпраці священиків) через проповідування Слова і здійснення Євхаристії («perEvangeliumetEucharistiaminSpirituSancto»), є Церквами партикулярними, і в кожній з них «є і діє одна, свята, католицька й апостольська Церква Христова»; вони сформовані «на взір Церкви вселенської»; у них існує і з них складається «одна Католицька Церква»: єпархія є не «частиною» Католицької Церкви, але – за умови, що її єпископ перебуває в сопричасті з римським папою, – є єдиною Католицькою Церквою; так само також кілька єпархій є єдиною Католицькою Церквою.
Деталізує вчення про «місцеві Церкви» («Ecclеsiaelocales») «Декрет про Східні Католицькі Церкви» («OrientaliumEcclesiarum») від 21 листопада 1964 р. Католицька Церква, як стверджується в декреті, складається з вірних, органічно об’єднаних у Святому Дусі тією самою вірою, таїнствами й урядом; ці вірні, об’єднуючись у різні групи, зв’язані єрархією, творять партикулярні Церкви («particularesEcclesiasseuritus»). У цілому документі східні спільноти завжди названо «particularesEcclesiasseuritus». Ті «партикулярні Церкви», «як Сходу, так і Заходу», хоч частково й відрізняються між собою «так званими обрядами, тобто літургією, церковним правопорядком та духовною спадщиною», все рівно є «Церквами свого права» («Ecclesiasuiiuris»).
Отож, Другий Ватиканський Собор називає Східні Церкви як «місцевими» («localis»), так і «партикулярними». Згідно з «Кодексом канонів Східних Церков» («CodexCanonumEcclesiarumOrientalium»), проголошеного папою Іваном Павлом ІІ Апостольською конституцією SacriCanones 18 жовтня 1990 р., що набув сили закону 1 жовтня 1991 р., визначаються чотири рівні (статуси) автономності «місцевих» / «партикулярних Церков»: 1) Патріарші Церкви, які управляються Синодом єпископів даної Церкви (таких сьогодні є шість); 2) Верховні Архієпископські Церкви (таких на нині є дві, одна з яких Українська Греко-Католицька Церква з понад 5 млн. вірниками); 3) Митрополичі Церкви suiiuris (таких сьогодні є чотири, однією з яких є Русинська Візантійська Католицька Церква з понад 650 тис. вірниками) і 4) інші Церкви suiiuris (таких нині є дев’ять).
Крім того, канонічно-правовий статус МГКЄ, котра на рубежі 1980–1990-х рр. переживала глибоку внутрішню кризу, Свята Столиця вирішила в особливий спосіб. Як випливає із тексту листа Конгрегації для Східних Церков за № 160/80 від 8 січня 1993 р. Апостольському нунцію в Україні архієпископові Антоніо Франко було рекомендовано: а) «поки що зберігати «statusquo» Мукачівської Єпархії, тобто, щоб вона зберегла свій стан, як Єпархія підлегла Апостольському Престолу»; б) «Єпископові Іванові Семедієві завдання номінувати обох Єпископів Помічників Синкелами або Єпископськими Вікаріями – одного для кожної етнічної групи Єпархії», а саме «Єпископа Йосифа Головача номінувати як Синкела для вірних русинського походження», а «Єпископа Івана Маргітича – Синкела для вірних українського походження»; в) «Владика Іван Маргітич, як Синкел вірних українського походження в тій Єпархії, міг би також брати участь у Синоді Українських Єпископів як спостерігач без права голосування, бодай до того часу, коли всі справи будуть остаточно вияснені»; «було б похвально створення таких органів, які б помогли Єпископові Ординарієві в проводі Єпархії, згідно з приписами канонів 235–278 Кодексу Канонів Східних Церков. Такі органи повинні бути складені з священиків з обидвох походжень (русинського й українського походження)»; г) «З іншого боку, є бажано, щоб було якнайскоріше створено, за приписами канону 322 Кодексу Канонів Східних Церков, так званий «ConventusHierarcharumCatolicorum» цілої території Української Республіки, в якому три вищезгадані Єпископи мають безперечно брати участь» (підкреслено мною – В.Ф.).
У листі ж до єрархії УГКЦ від 15 січня 1993 р. Апостольський нунцій А. Франко наголосив, що Конгрегація для Східних Церков «в особливий спосіб звертає увагу на обов’язок не висвячувати на священиків таких кандидатів, які не є під Вашою юрисдикцією, не отримавши приписаного листа рекомендації від Єпископа Ординарія або від Настоятеля кандидата. Також потрібно пригадати, що не дозволено посилати священиків на священнослужіння в інших Єпархіях без дозволу місцевого Єпископа Ординарія, ботільки Єпископ Ординарій має юрисдикцію на території своєї Єпархії» (підкреслено мною – В.Ф.).
4 лютого 1993 р. лист Конгрегації разом з листом А. Франко надійшов усім трьом єпископам МГКЄ. Апостольський нунцій нагадав про основні етапи вирішення конфліктної ситуації довкола питання юрисдикції та національної ідентичності греко-католицьких вірників і духовенства МГКЄ починаючи від серпня 1992 р., жовтневу візитацію Апостольського нунція в Москві Франческо Коласуоно до МГКЄ, його зустріч у Львові з кардиналом Мирославом-Іваном Любачівським та іншими галицькими єпископами 27 жовтня 1992 р., обговорення інформації Коласуоно на зборах Конгрегації для Східних Церков в Римі 25 листопада 1992 р. та прийняття рішення/відповіді Конгрегації за підписом її префекта кардинала Акіле Сілвестріні 8 січня 1993 р., з якою нунцій ознайомив владик Семедія, Маргітича та Головача 4 лютого 1993 р.
Від себе особисто Антоніо Франко лише роз’яснив, що: а) під теперішнім юридичним станом «statusquo» МГКЄ слід розуміти такий юридичний стан, за яким вона не підпорядковується Львівській архієпархії, ані якійсь іншій митрополії за межами України, а поки що залишається підпорядкованою тільки Апостольському Престолові, як це було визначено ще в 1937 р.; б) Апостольський Престол бере до уваги, «що Закарпаття – це частина території незалежної України» і «що частина греко-католиків Мукачівської єпархії є по національності українцями, а інша частина вірних не має української ідентичності», тому й пропонує номінувати єпископа Івана Маргітича – «Синкелом для вірних українського походження», а єпископа Йосифа Головача – «Синкелом для вірних, які не мають українську ідентичність», запрошуючи до участі в спільній роботі єпархіальних органів «священиків української національності та священиків, які не вважають себе українцями»; в) зі створенням Зборів Єпископів цілої України усім буде очевидно, «що греко-католицька Церква в Галичині, греко-католицька Церква в Закарпатті, римо-католицька Церква – всі разом створюютькатолицьку Церкву в Україні[підкреслено мною – В.Ф.], щоб дати духовно-релігійну обслугу усім вірним, які живуть на території України, та щоб сприяти єдності й співпраці між усіма Пастирями й усіма вірними України»; г) «Треба розуміти потребу відновити єдність Єпархії навкруги Єпископа Ординарія, який уникаючи всяку сторонність і свідомий про потреби всіх вірних цілої Єпархії, за допомогою своїх обох Помічників, запевнить найкраще душпастирське служіння для вірних українського походження і для вірних, які не мають української ідентичності, згідно з їхніми традиціями» і д) звертаючись до мукачівських єпископів, нунцій наголосив: «Це є Бажання Святішого Отця, отже повинне бути прийняте з вірою. Серед сьогоднішніх обставин, Ви маєте тільки один спосіб правильно співпрацювати для духовного добра усіх греко-католицьких вірних з Закарпаття й для добра цілої України: зобов’язуватись працювати духом віри, молитвою і працею сповняти волю Божу висловлену Апостольським Престолом» (підкреслено мною – В.Ф.).
Жодних інших настанов чи приписів Апостольський Престол у справі намагання розколоти МГКЄ так би мовити «зсередини» штучним утворенням на Закарпатті «єпархії Маргітича», для якої було незаконно висвячено 12 священиків Івано-франківським єпископом Софроном Дмитерком у 1988 р. та 7 священиків Львівським єпископом Юліаном Вороновським у 1992 р., принаймні станом на початок 1993 р., не давав. Враховуючи, таким чином, власне історичні традиції формування еклезіологічної та національної ідентичності греко-католиків МГКЄ, Апостольська Столиця з усією відповідальністю пропонує єпархіальному єпископові Іоанну Семедію призначити собі помічного єпископа Івана Маргітича синкелом для вірників української ідентичності, а помічного єпископа Йосифа Головача – синкелом для тих вірників, які не виявляють української ідентичності (русинів, угорців, румунів, словаків, ромів, росіян, чисельних білінгвів та полілінгвів). Така модель виходу із кризової ситуації, на думку Святого Престолу, не може означати розколу єпархії, позаяк, відповідно до Кодексу канонів Східних Церков, синкели обмежені лише функціями виконавчої влади (кан. 215, 245-251, 981 § 2, 1530 § 1 ККСЦ).
Після цього, 7 лютого 1993 р. єпископ-ординарій розіслав лист своїм священикам з подвійною вимогою Конгрегації для Східних Церков: «1. Потребу відновлення єдності єпархії і 2. Потребу запевнити й захищати найкращу душпастирську обслугу для обох груп вірних, з яких складається греко-католицька Церква на Закарпатті». Нарешті, 29 березня 1993 р., після кількох попередніх нарад зі священиками в Ужгороді, Мукачеві та у Виноградові, які проводив особисто Апостольський нунцій Антоніо Франко, всі троє єпископів МГКЄ підписалися під остаточним рішенням Конгрегації для Східних Церков. На якийсь час здалося, що авторитет правлячого ординарного єпископа стверджено, юридичний статус єпархії залишено в попередньому стані (1937), а інспіровані митрополитом Володимиром Стернюком та ще кількома архієреями зі Львова (Юліаном Вороновським) та Івано-Франківська (Софроном Дмитерком) розкольницькі дії владики Івана Маргітича та «його єпархії» – погамовано.
Як випливає з ряду офіційних документів Святої Столиці – починаючи ще від «Догматичної конституції про Церкву» (Lumengentium) та «Декрету про Східні Католицькі Церкви» (OrientaliumEcclesiarum), прийнятих 21 листопада 1964 р. на П’ятій Сесії Другого Ватиканського Собору, а також Титулу ІІ «Церкви suiiuris і обряди» (кк. 27-41) «Кодексу канонів Східних Церков», що набрав чинності 1 жовтня 1991 р., «Русинська Візантійська Католицька Церква», більшою частиною якої є МГКЄ, є повноправною «Церквою свого права» (Ecclesiasuiiuris) «зі своїми законами» чи «автономною» в повному розумінні канонічно-богословської думки та практики Католицької (Вселенської) Церкви після Другого Ватиканського собору. Ця аксіома не потребує ані підтвердження, ані заперечення як з боку МГКЄ, так і з боку інших греко-католицьких Церков, в т.ч. й УГКЦ.
«Тому при оновленні життя Церкви в умовах незалежності України та свободи віросповідань, – як слушно наголошує з цього приводу не раз згадуваний мною Е. Кр. Суттнер, – не варто забувати про історичні традиції Мукачівської єпархії, яка впродовж багатьох віків тісніше була пов’язана з Пряшівською та Гайдудорозькою єпархіями, аніж з Галицькою церковною провінцією». Будь-які спроби інституційної та етнічної уніфікації, як ось неканонічне висвячення «для українців Закарпаття» владики Івана Маргітича (1987) та створенням невдовзі по-суті «єпархії Маргітича», наполегливими спробами нав’язати МГКЄ «Декрет про утворення Ужгородської (або Мукачівської) Митрополії у складі Верховної Архієпископської Церкви» авторства Секретаря Конгрегації для Східних Церков, архієпископа УГКЦ Мирослава Марусина (1995), створення нетерпимих і ксенофобських за своїм духом «Комітету захисту прав закарпатських греко-католиків» (1997) та «Закарпатської греко-католицької спілки імені владики Івана Маргітича» (2011), користі жодній із церковних провінцій не принесли, тоді як шкоди завдали ще й якої.