Як жили закарпатські гуцули на початку ХХ століття, - Андрій Ворон

"Бути пастирем овець - це гордість, це розкіш. Старший вівчар, який панує 700-800 вівцями, візьме до себе 4-6 хлопців-вівчариків, таке саме число псів-помогачів, не міняв би ся з чорногорським королем. Він є паном полонини, командатом, всемогучим", - описує життя пастухів на закарпатській Гуцульщині у 20-30-х роках ХХ століття педагог, журналіст, літератор Андрій Ворон.  

У тих, хто добре знайомий із творчістю закарпатського письменника, лауреата Шевченківської премії Мирослава Дочинця, одразу виникнуть асоціації з героєм твору про Вічника. Не маємо підстав стверджувати, чи це той самий Ворон, однак Андрій Ворон як журналіст, літератор і педагог був досить відомим на початку ХХ століття. 

Він народився 7.ХІ.1901 року у селі Чома (нині Затисівка) комітату Угоча, в Угорщині, а помер 7.ІІ.1961 року у Хусті, котрий входив на той час до СРСР. Навчався в Ужгородській учительській семінарії. Працював учителем в с. Березники Свалявського району, Мукачівській горожанській школі, Рахівській горожанській школі. Літературну діяльність розпочав у 1920 роках. Публікував статті в журналіх "Нашщ рідний край", "Дзвіночок", "Підкарпатська Русь" тощо. 

Андрій Ворон був активним учасником Карпатської України. Кілька разів був арештований угорською і радянською владою. 

Саме в журналі "Підкарпатська Русь" журналіст опублікував статтю про житття гуцулів, сконцентрувавши основну увагу на їхньому занятті - скотарстві. 

Ворон зазначає, що для землеробства в гуцулів немає природних умов, тому гуцул має лише стільки, "аби вродилося йому трохи тенгериці на кулешу і для вигодовання вепря". При цьому народ цей не є беззмельним чи малоземельним, але ці землі в них на горах, по полонинах.

Вирубка дерева - лише сезонна робота, до того ж тяжка. Гори не заліснені, вершки їхні зросли буйною смачною травою і називаються полонинами. "Сесі полонини і суть найбільшим богацтвом наших гуцулів, і сесі полонини дають і головне заняття гуцульському населенню: скотоводство", - пише Андрій Ворон. Він зазначає і про те, що ці полонини зазвичай належать депутатам, які між собою розділяють полонини за тим, який скот на них випасатимуть. Для кожної полонини назначають газду, який наглядає за пастухами, піклуєься про стадо й умови.

Андрій Ворон описує також життя на полонині, розповідає, яке воно гарне, бо худоба у безпеці, далеко не зайде, має, що пасти, а пастух зверху може за нею наглядати.

Корови виганяють після Св. Юри, вони пасуться нйближче до домівок гуцулів. Журналіст описує, як пастирки ділять молоко для сербання, а також гелетки. Коров’яче молоко з полонин забирають два-три рази на тиждень.

Не багато біди з худобою, але найбільше таланить тим, хто опікується вівцями. Вівчарики зранку доять овець, снідають кулешею зі свіжим молоком,  потім переціджують молоко і залишають частину для сербання, а іншу - клегають. Із цієї частини виходить сир. Відтак половина вівчариків йде з отарою, а половина працює з молоком. В обід і ввечері овець також доять, при цьому зімнюються пастухи й ті, хто працював з молоком. Ввечері заганяють овець до кошари, а самі йдуть спати. 

"Добрі спиться, коли спокійно на околиці", - пише Ворон. Але буває і так, що на отару нападає вуйко ведмідь чи вовчисько. Тоді гуцулам доводиться сидіти цілу ніч перед колибами і кричать, щоб відпудити ведмедя чи вовка. Іноді це не допомагає, томк звірина може з’їсти дві-три вівці. За таких умов щастям для вівчаря є хоча б вухо, яке він може показати як доказ того, що вівцю справді з’їла дика тварина, а не він продав чужим вівчарям цю вівцю. Саме вухо відіграє велику роль, бо на вусі віця позначена. Тому як покажеш вухо зі знаком - усе в порядку. Як вуха нема - за вівцю треба платити. Таке ось життя на полонині, підсумовує Андрій Ворон.

Про походження столиці закарпатської Гуцульщини - Ясіня читайте у матеріалі "Хто і коли заснував закарпатське Ясіня".

Матеріал А. Ворона надав нашому сайту історик і краєзнавець Йосип Кобаль. 

Більше за темою читайте у розділі   «Історія». 

 

ProZak.info