Яким має бути статус Мукачівської греко-католицької єпархії
Відповідно до «AnnuarioPontificcio» (2008) в сучасному світі налічується 21 Східна Католицька Церква, що підпадає під «CodexCanonumEcclesiarumOrientalium». Одна з них – це Митрополича Церква suiiuris з офіційною назвою «Русинська Візантійська Католицька Церква» (бл. 650 тис. вірників станом на 2008 р.), до якої сьогодні належать: Мукачівська греко-католицька єпархія (374 тис.) в Україні, Апостольський екзархат у Чеській республіці (177 704) та Митрополича Архієпархія в Пітсбурзі (США) (до 100 тис. вірників). Остання експертами все частіше окреслюється як самостійна партикулярна Церква.
Як ми повідомляли, декан історичного факультету УжНУ Володимир Фенич написав для нашого сайту статтю про Мукачівську греко-католицьку єпархію, яка має в Україні особливий статус. У трьох попередніх частинах матеріалу читайте про "Легендарні витоки Мукачівської греко-католицької єпархії", " Життя Мукачівської греко-католицької єпархії з 1771 р", а також і сторію єпархії від 1937 року. Сьогодні публікуємо останню, висновкову частину статті.
На щастя (для МГКЄ, звісно) погляди якобінських нащадків адміністративного підпорядкування МГКЄ як частини «Русинської Візантійської Католицької Церкви» УГКЦ не співпали (принаймні, поки що) з позицією її нового глави. У своєму інтерв’ю з нагоди перших «сто днів на престолі» архієрейського служіння у Христовому Винограднику 18 липня 2011 р., на питання редактора «Патріярхату» Анатолія Бабинського, «Як розвиватиметься наша співпраця із Мукачівською єпархією? Якими можуть бути форми розвитку подальшого нашого співіснування в межах одної держави? Скажімо, на Закарпатті нещодавно було засновано спілку, яка прагне якимось чином популяризувати ідею того, що в межах Української держави повинна існувати одна Греко-Католицька Церква. Вони не намагаються діяти агресивно, а займаються просвітницькою діяльністю. Ми знаємо також, що Мукачівська єпархія має свої цікаві традиції, якими вони можуть збагатити УГКЦ, а УГКЦ може чимось збагатити їх. Але ці стосунки поки що такі, що людям дивно спостерігати їх. Як Ви бачите цю ситуацію тепер і на майбутнє?», Блаженніший Святослав Шевчук відповів:
«– Я б хотів це питання перевести з ідеологічного ключа в суто церковну площину. На сьогодні ми намагаємося плекати дуже конструктивні контакти з владикою Міланом, правлячим архиєреєм Мукачівської єпархії, а відтак долучатися на всіх рівнях до співпраці з єпархією. Зі свого боку, владика Мілан є учасником усіх Синодів єпископів Києво-Галицької митрополії і активно обговорює питання душпастирського характеру разом із нами, мало того – він бере участь у їхньому втіленні. Десь таким чином синхронізується життя наших єпархій.
Зі свого боку, ми намагаємося брати участь у житті Мукачівської єпархії. От недавно святкували ювілей приїзду блаженного Папи Івана Павла ІІ в Україну. І хоча я не зміг поїхати на Закарпаття того дня, коли відбувалося святкування 10-ліття беатифікації блаженного священномученика Теодора (Ромжі), єпископа Мукачівського, тому що в нас були дуже важливі заходи у Львові, але від нашого імені там брав участь Архиєпископ Львівський, який є другою найбільш поважною особою в нашій Церкві на теренах України.
Отож, ми намагаємося плекати цей зв’язок між УГКЦ та Мукачівською єпархією і його розвивати. Очевидно, що сам розвиток нашої Церкви з часом приведе до поглиблення нашої єдності. Завжди за єдністю де-факто приходить єдність де-юре. І це для нас найважливіше. Я думаю, що в тому напрямку нам потрібно й надалі рухатися» (підкреслено мною – В.Ф.).
На цих, воістину, християнських словах Верховного архієпископа УГКЦ пропоную і завершити свій скромний нарис. Гадаю я вірно зрозумів Блаженнішого Святослава Шевчука про приходження єдності де-юре після того, як ця єдність двох рівноправних «Церков свого права» у Христовому Винограднику існуватиме де-факто – без ідеології, «єпархії Маргітича» та войовничої Спілки названої його іменем. В протилежному випадку доведеться скасовувати рішення Святої Столиці щодо «Русинської Мукачівської Церкви» (1937, 1993) та кардинально міняти богословське розуміння природи «Ecclesiasuiiuris», закріпленого конституціями і декретами Другого Ватиканського собору (1964) та «Кодексом канонів Східних Церков» (1991), розробленого в його дусі. А це вже не належить до компетенції Української чи Русинської партикулярних «Церков свого права», а тим більше не залежить від невтомних «будівничих» української нації (=Церкви), котрі не покладаючи рук агресивно продовжують проштовхувати волюнтаристське підпорядкування МГКЄ юрисдикції главі УГКЦ.
В даному контексті мені згадався випадок із покупкою в о. Михайла Димида його книжки «Єпископ Київської Церкви (1589–1891) (Львів, 2000)», що стався навесні 2007 р. На моє запитання, скільки вона коштує, отримав зустрічне і цілком не очікуване для мене запитання: «А Ви з якої, перепрошую, єпархії будете?». Коли я відповів, що маю честь бути з Мукачівської єпархії, що не належить УГКЦ, то придбав книгу зовсім не по тій ціні, яка була простим олівцем на ній виписана. До різниці в ціні за книгу для «своїх» і «чужих», як «чужинець» я віднісся з іронічним розумінням. Подібна, зверхня поведінка сивочолого галицького єрея, доктора канонічного права Українського Католицького Університету, власне як і все те, що походило офіційно чи підкилимно від Львова чи Риму з вуст князів Церкви щодо канонічно-юридичного статусу МГКЄ, мало чим відрізняється від відомих всьому світові взаємин між «старшим» (російським) і «молодшим» (українським) «братом». Чим подібні стосунки скінчаться нині, або завтра – відомо одному Богові.
В умовах відсутності канонічних приписів Святої Столиці, котрі б неухильно гарантували збереження недоторканним усієї повноти status quo МГКЄ як окремої «митрополичої Церкви свого права» під зверхністю Верховного архієрея УГКЦ, але жодним чином не походили чи нав’язувалися власне архієреями самої УГКЦ, а тим більше ігнорували ідентичністю цінностей самої МГКЄ, питання церковного об’єднання двох самостійних Ecclesiasuiiuris доцільно відкласти до кращих часів, коли на те буде воля Божа, а не волюнтаризм профанних «будівничих» української нації з обох боків Карпат. Для них, спадкоємців якобінського мислення, «понад усе» зводиться до поклоніння видимому ідолу звіра в образі Нації / Держави, а не невидимому, всюдисущому Святому Духові, а прославу Ісуса Христа у щоденних вітаннях між собою, навіть священнослужителями, і навіть у храмах, замінено, услід за язичницькими вигуками комуністів – «Слава КПРС» та нацистів – «Хайль Гітлер», на – «Слава Україні», «Слава Нації» чи «Героям Слава».
Відсутність інклюзивного способу мислення в середовищі української греко-католицької спільноти по обидва боки Карпат більше насторожує, аніж спонукає до діалогу і пошуків спільних цінностей. Поки що з табору «національних будівельників» лунають неприйнятні у цивілізованій демократичній європейській державі образливі епітети на адресу моментального статусу «Церкви свого права» МГКЄ, помножені чисельними вузькоеклезіяльними галицькими проектами інтеграції МГКЄ до складу УГКЦ. Я ж пропоную подискутувати на цю тему, але з іншої перспективи, коли в офіційній назві УГКЦ прикметник «Український» буде замінено на «Греко-Католицька Церкви України», а її глава матиме титул не «Верховний Архієпископ Києво-Галицький», а «Патріарх Київський та всієї України». Інший, менш імовірний і привабливий для дискусії варіант – «Католицька Церква України» з митрополитами та архієпископами для вірників грецького і латинського обрядів на чолі з Примасом-кардиналом. Подібний досвід колись переживали греко-католики і латинники у Польщі та в Угорщині.
Хай там як, але головне, щоб у ході дискусій на цю тему було збережено інклюзивну модель єдності в багатоманітності, а не ексклюзивну – багатоманітності в єдності. А ще було б добре правильно розставити пріоритети духовно-культурних цінностей ліліпутів-регіонів (у множині) над ідентичністю політичної нації українців-гуліверів (в однині). На завершення ж, хотів би звернутися до слів, як завжди мудрого і розсудливого «реалітетника» (реаліста), уродженця Галичини, професора Ярослава Грицака. Найперше, оскільки, на його думку, «українцями є ті, ким мали стати русини за задумом українофілів», державотворчий процес творення модерної України відбувався за політичним, а не етнічним принципом, в якому всі українські громадяни незалежно від їх етнічної (національної) ідентичності є українцями, що власне і довів своїм результатом у понад 90% грудневий референдум 1991 р.
У зв’язку з цим, треба нарешті всім усвідомити, що галицький сценарій будування чи добудовування єдиної української нації (чи/або – єдиної Української Церкви), повинен загинути як шкідливий і гальмівний в процесі модернізації України як політичної нації з великими амбіціями європейських стандартів життя. «Україна має рівно стільки націй [=Церков – В.Ф.], скільки треба. Будувати чи перебудовувати треба не націю [=Церкву – В.Ф.], а саму Україну», – пише історик. І по-друге, останні дві революції в Україні, хоч би хто і скільки заперечував, таки спонукають до зміни способу мислення власне про саму Україну та її місце у світовій історії. На думку вченого, «вони диктують потребу виходу за межі національної історії й політики ідентичностей та переходу до глобальної історії, дискусію цінностей».
Іншими словами, ми повинні визначитися із пріоритетами: що важливіше для нас – відповідь на питання «ким ми є», чи відповідь на питання «чим ми є»?! Шукаючи відповідь на перше питання, питання ідентичностей, годі заперечувати, що воно нас коли-не-будь об’єднувало, то ж і в майбутньому – навряд чи поєднає. Може хоч зараз, після того як пролилася перша кров за Україну після 1991 р. не етнічним українцем вірменом Сергієм Нігояном і взагалі не українцем – білорусом Михайлом Жизневським, настав час віддати перевагу пошукам відповіді на друге питання – питання цінностей. Ярослав Грицак пише: «Україна почне змінюватися, коли станеться парадигмальна зміна: коли у дискусіях про неї її найбільш активна і пасіонарна частина буде менш звертати уваги на ідентичності, а почне серйозно думати про цінності».
Закарпаття (= ширше-вужче в залежності від обставин – МГКЄ), котре до радянської анексії Кремлем у 1945 р. та більш ніж переконливим бажанням жити самоврядною адміністративною одиницею (76%) в складі незалежної України (92%) на грудневому референдумі 1991 р., засвідчує віковий досвід збереження цінностей «глобальної історії». І не лише від того, що ця «земля з багатьма іменами», як її назвав у 1932 р. чеський письменник і журналіст Іван Ольбрахт (справжнє ім’я і прізвище Каміл Земан), зберегла спадщину культурно-цивілізаційних впливів від місця свого розташування на пограниччі/прикордонні/фронтирі Сходу і Заходу Європи, але й від того, що в різний час перебувало в складі різних держав, найтривалішим з яких його доля поєднала з Святостефанською Угорщиною.
Тож невже для втілення чергової, імперсько-комуністичної, якобінської за своїм змістом і формою, інтеграціоністської ідеї-фікс, що знову пропонується втілити в життя за засудженим Я. Грицаком «галицьким сценарієм», сильні світу цього – князі однієї, більшої і «старшої» Церкви, готові поглинути Христових слуг іншої, меншої і «молодшої» Церкви-сестри? Як я розумію Євангельські слова-заклик «щоб усі були одно» («Utunumsint»), то вони стосуються кожного, хто прагне єдності в Христі – Христовому Винограднику, проте їх навряд чи пасує застосовувати в націоналістичному розпліднику.
Христовий Виноградник лише тоді зростатиме у Божій благодаті, коли в ньому буде не одна, а повно виноградної лози, бо лише так в ньому буде найповніше збережено Христову єдність в багатоманітності Його дітей. Усвідомлення такої дійсності вимагає від нас філософія цілого Другого Ватиканського Собору та прийнятих в його дусі конституцій щодо природи і сутності Східних Католицьких Церков, серед яких особливим даром спасіння своїх грішних стад повноцінно користуються всі Греко-Католицькі Церкви «свого права».
P.S. Зазначаємо, що думка автора у статті може не збгатися з позицією редакції.