Якою була війна на Закарпатті (ФОТОРЕПОРТАЖ)

Мюнхенська змова 30 вересня 1938 р. зачепила корінні інтереси всіх народів Чехословаччини, в тому числі й закарпатців. Ці події вкрай загострили чесько-українські суперечності, призвели, зокрема, 13—14 березня 1939 р. до військових сутичок між карпатськими січовиками і чеським військом у Хусті, що зробило неможливим військове співробітництво збройних сил ЧСР і молодої армії Карпатської України. А вже наступного дня Закарпаття повернулося під владу Угорщини.

Однак чехословацький президент в еміґрації Едвард Бенеш 22 вересня 1939 р. в Лондоні зустрівся з послом СРСР у Великобританії І.Майським. У ході цієї зустрічі вперше у чехословацько-радянських офіційних відносинах було порушено питання про післявоєнну долю Підкарпатської Русі — Карпатської України, причому Е.Бенеш допускав тільки два можливих варіанти вирішення цієї проблеми: цей край повинен залишитися складовою частиною Чехословацької республіки або, якщо СРСР стане сусідом Чехословаччини і буде претендувати на нього, він може відійти до СРСР, але ні в якому разі не до Угорщини й не до Польщі.

(Міклош Горті, регент Угорського королівства, в місті Чоп у березні 1939 року. Фото Вільяма Вендівера, кореспондента журналу «LIFE»)

(Світлини з альбому «Ceskoslovenska armada na hrade Palanok» («Чехословацька армія в замку Паланок»). Фотограф: Miroslav Hubalek)

Бенеш ще тоді відчував, що СРСР переможе в цій війні, але не думав, що той таки СРСР чхати хотів на домовленості з чеським президентом в екзині.

Ставка Верховного головнокомандування Радянської армії для здійснення Карпато-Ужгородської операції створила спеціальне військове формування - 4-й Український фронт, до складу якого ввійшла 1-ша гвардійська армія генерал-лейтенанта Гречко А.А., 18-та армія генерал-лейтенанта Журавльова Е.П., 8-ма повітряна армія генерал-лейтенанта Жданова В.Н., 17-й окремий гвардійський стрілецький корпус та інші придані частини і з'єднання. Командуючим військами 4-го Українського фронту був призначений генерал-полковник Петров І.Ю.

(Угорські війська в Хусті після боїв з січовиками та захоплення міста. У штурмі міста взяли участь 24-й угорський батальйон прикордонників і 12-й самокатний батальйон на танкетках «Carro» CV3/33 італійського виробництва. 16-18 березня, 1939 року)

До штурму карпатських перевалів готувався і 1-й Чехословацький армійський корпус, сформований в СРСР, який спочатку в основному складався з воїнів-закарпатців, які в 1939-1941 pp. нелегально перейшли кордон з окупованого Угорщиною краю в Радянський Союз. За останніми даними із Закарпаття до СРСР з величезним ризиком емігрувало понад 5,5 тисяч чоловік, з яких 73% складали русини-українці, 22-євреї, 4 - угорці, решту - словаки, чехи, німці, румуни, поляки.

В кінці 1942 й на початку 1943pp. до міста Бузулук Оренбургської області, де формувався 1-й Чехословацький армійський корпус, прибуло 2700 наших земляків.

(Німецька протитанкова гармата Pak 43 калібру 88 мм на теперішній Театральній площі в Ужгороді. 1944 рік)

У зв'язку з початком Словацького національного повстання наприкінці серпня 1944 р. корпус з Буковини, де він готувався до боїв за Карпати, а його воїни-закарпатці до визволення рідного краю, раптово був перекинутий в південно-східну Польщу для участі в штурмі Дуклянського перевалу. Скоріше за все, радянське командування з певних політичних причин і відповідних міркувань навмисне усунуло можливість зустрічі фронтовиків-закарпатців зі своїми земляками, бо розповіді про умови перебування в СРСР могли би негативно вплинути на хід подій, пов'язаних з подальшою долею Закарпаття. На жаль, в ході тяжких кровопролитних боїв на Дуклі, що тривали майже три місяці, корпус був знекровлений, втративши 6770 воїнів - вбитими і пораненими.

Тим часом війська 4-го Українського фронту розгорнули Карпато-Ужгородську операцію і до середини жовтня, подолавши передгір'я, вийшли на Карпатські гірські перевали, а згодом вийшли в район південно-західніше Ужгорода.

(Мукачівський замок у 1930-их роках.)

Ще 10 вересня 1944 р. гортіївське керівництво Угорщини дійшло до висновку про безглуздість подальшого опору Радянській армії. Після невдалої спроби переговорів про перемир'я з західними союзниками угорська делегація в кінці вересня перетнула фронт в Карпатах і прибула в Москву для переговорів про припинення військових дій.

Тим часом - 18 жовтня 1944 р. командуючий 1-ю угорською армією, яка була німцями залишена напризволяще і мала протистояти військам 4-го Українського фронту, генерал-полковник Бела Міклош разом з начальником штабу та групою офіцерів перейшов на бік Червоної Армії і закликав свої війська не чинити опору.

 (Дозвілля військовополонених росіян біля казарм в Мукачеві. 1915 рік)

На цей час війська 4-го Українського фронту оволоділи головним Карпатським хребтом, зайняли гірські перевали, звільняючи один за одним залишені противником населені пункти "на території Чехословаччини", тобто на Закарпатті, витісняючи панічно відступаючі угорські війська. Так звана "лінія Арпада" - ціла система оборонних інженерно-фортифікаційних споруд, що простяглася вздовж Карпат, передбачливо зведена гортіївськими військовими стратегами (на її спорудженні працювало мобілізоване місцеве населення), виявилась непотрібною і без боїв була залишена.

Бойові сутички між наступаючими радянськими та хаотично відступаючими угорськими військами (біля Ясіня, Підполозя, Кострино) на території власне сучасного Закарпаття носили епізодичний характер. Затяжкі бої точилися лише південно-західніше Ужгорода в районі Чопа. Військам 17-го гвардійського корпусу вистачило 7-9 днів, щоби подолати 250 км і дістатися західного кордону Закарпаття, за такий же час частини 18-ї армії подолали 100-кілометрову відстань від Ужоцького перевалу до Ужгороду.

26 жовтня 1944 р. радянські війська ввійшли в покинуте противником Мукачево, а наступного дня взяли Ужгород.

За деякими даними всього у цій війні загинуло 115 тисяч закарпатців.

 Однак зі вступом Радянської армії в жовтні 1944 р. на територію Закарпаття — СРСР почав порушувати попередні угоди з Бенешом, все активніше втручаючись у внутрішньополітичне життя визволеного краю. На зрозуміле занепокоєння й неодноразові дорікання чехословацького уряду, особисто Е.Бенеша радянській стороні, що вона порушує двосторонні й міжнародні угоди і має намір односторонньо вирішити питання про Закарпатську Україну, з Москви все впевненіше лунало у відповідь: “Народний рух на Закарпатській Україні не є випадковим явищем, він має свої національні і історичні корені, у зв’язку з чим радянський уряд не може і не хоче його іґнорувати”, “не може заборонити закарпатським українцям висловити свою волю”.

29 червня 1945 р. у Москві був підписаний чехословацько-радянський договір про Закарпатську Україну. У ньому підкреслювалося: “Закарпатська Україна (що носить згідно чехословацької конституції назву Підкарпатська Русь), яка на підставі договору від 10 вересня 1919 р., укладеного в Сен-Жермені, ввійшла як автономна одиниця в межі Чехословацької республіки, возз’єднується у згоді з бажанням, виявленим населенням Закарпатської України, і на підставі дружньої угоди обох Високих Договірних Сторін зі своєю споконвічною батьківщиною — Україною і включається до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки”.

Як тільки було укладено радянсько-чехословацький договір від 29 червня 1945 р. про передачу Закарпатської України “її споконвічній матері — Україні”, про встановлення дипломатичних стосунків між УРСР та Чехословаччиною відразу ж забули. Цікаво відзначити, що підписання цього договору взагалі відбулося без будь-якої участі українських дипломатів і представників Закарпатської України, хоча формально текст договору укладався українською, російською та словацькою мовами.

Так Закарпаття після Другої світової війни шляхом обману було окуповане Радянським Союзом. Тут почалися масові репресії етнічних угорців та німців. Дісталося і євреям та іншим національностям. Після розвалу СРСР Закарпаття автоматично перейшло до України і не змогло хоч якось самоідентифікуватися навіть після референдуму 1991 року, коли понад 70% закарпатців висловилися за автономію краю.