image

Життя Мукачівської греко-католицької єпархії з 1771 р.

 

Життя Мукачівської греко-католицької єпархії у 1771-1937 роках було досить насиченим. У цей час єпископом стає  Андрій Бачинський, а також обговорюється проект піднесення МГКЄ до рівня митрополії. 

Про становлення Мукачівської греко-католицької єпархії для нашого сайту написав декан історичного факультету Володимир Фенич. У першій частині статті йшлося про заснування єпархії. Сьогодні публікуємо наступну частину унікальної історії. 

Існуючі до 1771 р. множинні відмінності в еклезіальних, етнічних та регіональних ідентичностях між Галицькою та Мукачівською церковними провінціями ще більше поглибилися із входженням їх до складу однієї держави – імперії Габсбургів. Галицькі уніати (від 1774 р. «офіційно» греко-католики) продовжували жити в австрійській частині монархії Габсбургів (Ціслейтанії) за приписами Замостьського синоду 1720 р., тоді як мукачівські греко-католики (а також румуни з єпархії Фоґораш та серби, хорвати і русини з єпархії Крижевців) продовжували жити в угорській частині монархії Габсбургів (Транслейтанії) за приписами Віденського синоду 1773 р. Варто наголосити, що ці відмінності інституціоналізувалися якраз тоді, коли на владичому престолі МГКЄ перебував син галичанина за походженням єпископ Андрій Бачинський, – один із реальних, як здавалося якийсь час (1770–1790-х), претендентів на відновлену/засновану в недалекому майбутньому Галицьку митрополію. Та коли ж її було канонічно засновано/створено (1807–1808) про жодне об’єднання (тим більше приєднання) МГКЄ з Галицькою митрополією вже не йшлося.

2

Навпаки, в близькому оточенні владики Бачинського та серед урядовців Угорської намісницької канцелярії в Пожоні (Братиславі) на початку ХІХ ст. жваво обговорювався проект піднесення МГКЄ до рівня митрополії, котра б складалася з трьох єпархій: Пряшівської, Мукачівської та Марамурешської. Але замість цього світські і церковні кола Угорщини пішли шляхом адміністративного дроблення МГКЄ начебто за регіонально-етнічним принципом, в результаті чого виникли самостійні єпархії: Пряшівська (1818), Велико-Варадська (1823) і Гайду-Дорозька (1912). Проте після того, як в 1839 р. в Російській імперії було ліквідовано Холмську греко-католицьку єпархію, яка до того часу належала юрисдикції Львівського архієпископа і входила до складу Галицької митрополії, у Святій Столиці вперше визріла ідея створити окремий патріархат для греко-католиків австрійської  монархії. 

Після того, як 27 квітня 1843 р. питання Руської Унійної Церкви у присутності папи Римського Григорія XVI та кардиналів було піднято на генеральній сесії Конгрегації надзвичайних церковних справ для піднесення престижу греко-католиків монархії Габсбургів, Римський Престол через свого державного секретаря, кардинала Луїджі Ламбрускіні звернувся до Віденського двору з пропозицією іменувати для них спільного верховного єрарха з титулом патріарха. Невдовзі через дипломатичні канали меморіал папи потрапив до апостольського нунція у Відні Людвіка Алтері та імператорського канцлера Климента Лотара Меттерніха.

Проект передбачав піднести митрополичу гідність галицького архієрея до рівня примаса або, як випливало із оригінала тексту документа, – «Константинопольсько-Рутенського патріарха», що відповідало б, на думку римських богословів, більше традиції східних націй. Йому мали бути підпорядковані всі рутени не лише в Галичині, але й Угорщині, та навіть Трансільванії і Хорватії. Якщо ж Угорщина не погодиться на таку пропозицію, то, на думку римських богословів, належить надати обом церковним провінціям двох примасів: одного для греко-католиків Галичини, іншого для греко-католиків Угорщини. З дипломатичної переписки між офіційними особами Відня та Риму стає зрозумілим, що проект кардинала Ламбрускіні дістав підтримку з боку канцлера Меттерніха.

В основу проекту секретаря Конгрегації мабуть лягли пропозиції консультанта цієї ж структури монсеньйора Йоана Корболі-Буссі. Згідно з проектом кардинала Ламбрускіні, патріарх мав би бути призначений Св. Столицею за згодою з австрійським імператором як «Апостольським королем» з-поміж єпископів Галичини та Угорщини. Якщо проти спільного патріарха будуть церковно-політичні кола Угорщини, то проект кардинала Ламбрускіні передбачав призначення для всіх австрійських та угорських греко-католиків «Апостольського вікарія».

У свою чергу консультант Конгрегації Й. Корболі-Буссі звернув увагу на географію, чисельність та етнічний склад проектованого в майбутньому греко-католицького патріархату. Чотири греко-католицькі єпархії в Угорщині (Мукачівська, Пряшівська, Крижевацька і Велико-Варадська) та Фоґарашська в Трансільванії разом налічували 1 379 187 вірників. У двох галицьких єпархія (Львівській та Перемишльській) на той час нараховувалося 1 854 191 вірників. Разом, таким чином, у двох частинах імперії Габсбургів налічувалося 3 233 378 греко-католиків.

Етнічний склад єпархій, звертав увагу римський достойник, теж був різним: суцільно русинські галицькі єпископства різко контрастували із здебільшого русинською Мукачівською та Пряшівською єпархіями, майже суцільно румунськими єпархіями у Фоґараші і Великому Вараді (Oradea Mare) та переважно сербо-хорватській єпархії із незначним русинським вкрапленням у Крижевцях. Оскільки всі вони різнилися від галицьких греко-католиків своєю церковно-релігійною традицією та національно-культурним життям, на думку Корболі-Буссі, їх жодним чином не можна з’єднувати з Рутенським патріархатом у Львові.

Останній міг налічувати лише 2 496 719 вірників: а саме 642 582 з Мукачівської та Пряшівської єпархій в Угорщині та 1 854 191 у Львівській і Перемишській єпархіях в Австрії. З огляду на те, що ще Марія Терезія виношувала плани канонічно заснувати окрему митрополію для греко-католицьких єпархій Угорщини, угорські русини лише за умови створення для них окремої митрополії, на переконання Корболі-Буссі, можуть увійти під юрисдикцію патріарха «Греко-Руської Унійної Церкви». Однак, невдовзі активні дискусії щодо питання створення спільного патріархату для греко-католиків імперії Габсбургів були перервані революційними подіями 1848–1849 рр., під час яких, з ініціативи пряшівських русинів Угорщини на чолі з русофілом Адольфом Добрянським, спочатку (в січні 1849) ініціювалося питання об’єднання русинів угорської Русі з русинами австрійської Галичини. Коли ж стало зрозумілим, що Відень неприхильно ставиться до подібного об’єднання на кордоні з самодержавною і православною Російською імперією, краї, в якому не бракувало ані русофілів, ані прихильників «чистого руського восточного обряду», на вмовляння галицьких лідерів, в жовтні 1849 р. в другій петиції А. Добрянського і к° вже не йшлося про об’єднання з Галичиною.

3

Тим часом, 31 липня 1850 р., наляканий вимогами румунських націоналістів угорський парламент підтримав ідею заснувати окрему митрополію для румунських греко-католиків. Румунську церковну провінцію для греко-католиків Угорщини і Трансільванії невдовзі підтримав і угорський примас, естергомський архієпископ Янош Сцітовські. 12 грудня 1850 р. австрійський імператор Франц Йосиф схвалив рішення Конференції угорських католицьких єпископів від 18 листопада 1850 р. Надалі справа залишалася вже в компетенції Св. Престолу.

Нарешті, на запит Курії, 19 квітня 1851 р. Апостольський нунцій у Відні Людвік Алтіері надіслав до Риму детальний виклад стану справ Греко-Католицької Церкви в імперії. На думку нунція, під Габсбургами проживало 2 800 000 русинів католиків, з яких біля 2 100 000 в Галичині, 621 212 у двох єпархіях Верхньої Угорщини та до 80 000 на Буковині. Висловлюючи стурбованість «чистотою греко-руського обряду» найбільше в Галичині, нунцій висловив сумнів щодо канонічного створення окремого патріархату для всіх католиків східного обряду в імперії Габсбургів, юрисдикції очільника якого, з огляду на причини етнічного характеру годі підпорядкувати як уніатів-румунів із Трансільванії, так й русинів, хорватів та сербів із Угорщини. Про один Рутенський патріархат для всіх греко-католиків монархії більше не могло бути й мови.

Принцип, до якого часто апелюють новітні прихильники церковного об’єднання Мукачівської і Галицької церковних провінцій – «одній державі – одна католицька церква», тоді не спрацював. І тоді, і зараз політичних аргументів виявилося замало. Як свідчить досвід Угорщини, в регіоні з чисельними етнічними ідентичностями, Святий Престол волів дотримуватися перевіреної часом церковної практики, яка дозволяла співіснування під омофором митрополичої юрисдикції одного глави – примаса, Католицьких Церков латинського і грецького обрядів.

З огляду на внутрішні церковні причини принципової згоди не давав нунцій і на втілення вужчого проекту спільного патріархату, що складався б лише з єпархій русинів австрійської Галичини та угорської Русі. Свої пояснення він будував виключно на тому, що церковне життя русинів в Угорщині суттєво відрізняється від Галичини. Міркування нунція виходили з того факту, що 80 років після Віденського синоду (1773) церковно-релігійне життя угорських русинів суттєво віддалилося від, і до того часу відмінного, церковно-релігійного життя галицьких русинів.

Про обидві греко-католицькі єпископства у Верхній Угорщині (Мукачівське та Пряшівське) нунцій писав, що вони цілком поєднані з Латинською Церквою Угорщини і що цей, століттями тривалий зв'язок, до якого обидві сторони вже звикли, справив великий вплив на характер їхнього церковного життя. Якщо б цю євхаристійну єдність з угорським примасом як своїм митрополитом de iure від 1771, а de facto ще від часів Ужгородської унії 1646 р. розірвати і замінити новим зв’язком з Галичиною, ситуація, в якій опинилися б всі, стала б зовсім іншою, протилежною тій, в якій вони розвивалися до цього, внаслідок чого у майбутньому виникли б непередбачувані ускладнення, відповідальність за які не готова взяти на себе жодна із сторін.

Крім того, додавав нунцій, верхньоугорські уніатські єпископи разом з латинськими єрархами належать до «Конференції католицьких єпископів Угорщини», з якими спільно викорінюють помилки, які закрадаються інколи до їхнього обряду. Верхньоугорські греко-католики студіюють у вищих угорських та австрійських семінаріях і богословських факультетах за угорські державні та церковні стипендії, а парафіяльні священики отримують свою конгруа (грошову державну допомогу) з «угорського релігійного фонду». Приєднавши ж їх до уявного галицького патріархату вони б це все втратили, не отримавши натомість нічого взамін. Мабуть з цих причин нунцій радив Апостольській Столиці задовольнитися наразі меншим: піднести дочасного львівського митрополита Михайла Левицького до гідності примаса-кардинала Галичини.

Така однозначна й категорично негативна відповідь Людвіка Алтіері щодо перспектив створення спільного патріархату для галицьких і угорських греко-католиків у деяких церковних істориків з українською ідентичністю ще й до нині викликає істеричну реакцію, винятково пов’язаної чомусь з «рукою угорської єрархії». «Критично розглядаючи цю реляцію (меморандум нунція – В.Ф.), мусимо ствердити, – наголошує, наприклад, о. Александер Баран, – що вона не була ні об’єктивною, ні самостійно написана нунцієм. Багато в ній суперечностей і неправд, які закралися в її зміст під впливом мадярської ієрархії». Добре, хоч нунцій ніколи вже не дізнається, «хто ж то за нього» з угорців написав оцю «неправдиву реляцію».

Свідомо зігнорував історичними фактами і інший відомий український церковний історик о. професор Ігор Мончак. Вважаючи, що «спротивилась тому проєктові тільки мадярська церковна й світська влада», усупереч офіційній позиції римських та угорських католицьких церковних кіл, вчений помилково стверджує, «що не з церковних канонічних причин, але з чисто політичних». Відправляючи читача до цитованих праць о. А. Барана, дослідник помилково констатує, що угорці «не хотіли, щоб немадярські єпархії східного обряду освободилися від мадярської зверхності латинського Остригомського митрополита. Ціллю мадяр було змадяризувати словян східного обряду через мадярську латинську Церкву». «Не хотіли», але не з політичних, а з церковних причин: і не угорські латинники, а реформати-кальвіністи, що були при владі в Будапешті мислили національними (в даному випадку ексклюзивними) категоріями, та й то не до, а після австро-угорського дуалізму 1867 р. Однак, це не мало нічого спільного з позицією офіційної представника Святої Столиці у Відні.

«Ошукана», таким чином, на думку українських церковних істориків, компетентна римська Конгрегація надзвичайних церковних справ під головуванням кардинала Дж. Антонеллі, зіславшись на «сумнівні» аргументи свого нунція у Відні, 15 березня 1853 р. власний проект десятирічної давнини (1843) відхилила з наступним обґрунтуванням: «Якщо б русини Угорщини підпорядковувалися патріархові у Львові, то вони були б позбавлені дуже корисного і звичного для себе нагляду з боку латинського угорського примаса; вони більше б не мали права брати участі в конференціях угорського єпископату, духовенство більше б не допускалося до навчання разом з римо-католиками у генеральних семінаріях…».

4

Конгрегація у складі шести кардиналів (Дж. Антонеллі, Патріці, Анджело Маї, Форнарі, Л. Алтієрі і Сантуччі) та їхніх консультантів (Бернабо – секретаря Конгрегації пропаганди віри, Маттеі – секретаря констисторіяльної Конгрегації та Феррарі – підсекретаря Конгрегації для надзвичайних церковних справ) більше уваги приділила питанню канонічного процесу заснування (erectione) Румунської митрополії для греко-католиків у Трансільванії (Альба-Юлії), зауваживши, що на прохання австрійського уряду (міністра князя Фелікса Шварценберга, який раптово помер 5 квітня 1852 р.), Апостольська Столиця без погодження з Віднем та губернатором Галичини справу «львівського примаса» розглядати не буде. В результаті, 26 листопада 1853 р. папа Пій ІХ енциклікою «EcclesiamChristi» підтвердив канонічну самостійність унійної Альба-Юльської митрополії з осідком архієпископа у Блажі. Крім митрополичої, до неї належали три суфраганні єпархії: Велико-Варадська, Луґошська і Ґерлянська.

Разом з тим, в ході дискусії між кардиналами виникла ідея створення двох першоієрархів-примасів – одного для різноетнічних католиків східного обряду в Угорщині, іншого – для моноетнічних галицьких уніатів. Оскільки питання ерекції окремої митрополії для румунських греко-католиків уже практично було полагоджено, ідея створення окремого престолу примаса для різноетнічних уніатів Угорщини під час голосування папських кардиналів не здобула жодного задовільного голосу. За піднесення ж Галицького митрополита до гідності примаса, навпаки, віддали свої голоси троє, проти п’ятьох і одного кардинала, що утримався. За такого розкладу сил між прихильниками і опонентами ідеї/проекту спільного патріархату для греко-католиків австрійської і угорської частин імперії Габсбургів, більше в Римській курії серйозно ніколи не поверталися. Принаймні, до недавнього часу.

Максимально чим могла зарадити Свята Столиця для піднесення гідності Галицького митрополита, то це надати Михайлу Левицькому кардинальські почесті. Принаймні про це вперше заговорив папський нунцій у Відні 16 листопада 1854 р., а після полагодження всіх формальностей в Курії, папа Пій ІХ 16 червня 1856 р. своїм бреве наділив митрополита титулом першого кардинала з Галичини.

Отож, вердикт Римського Престолу (1853) прозвучав тоді, коли «OrientaliumDignitas» (1894) була ще справою далекого майбутнього. Будучи й надалі твердо переконаними у «praestantiarituslatini» Бенедикта XIV (1744), у Римській курії все ще вважали благодатним те, що через тісні юрисдикційні та церковно-культурні зв’язки між верхньоугорськими східними католицькими єпархіями та Латинською Церквою в Угорщині богословські погляди та релігійно-обрядові практики уніатів Мукачівської і Пряшівської єпархій більше близькі до богослов’я та побожності латинників, ніж у Галичині. Як наслідок, остаточно перемогла думка, що східні католики по обидва боки Карпат краще повинні залишатися розділеними, оскільки для русинів Верхньої Угорщини було б шкідливо (при можливому уподібненні їхнього церковного життя до того, яке існувало в галицьких єпархіях) відмовитися від усього властивого їм завдяки попередній близькості з латинськими (угорськими) єпископствами західної традиції.

Невдовзі (1927) подібне явище дасть привід відомому богослову, католицькому священику східного обряду о. Кирилу Королевському (справжнє ім’я та прізвище Жан Франсуа Жозеф Шарон), в структурі шкідливого літургійного уніятизму, що утвердився між східними католиками впродовж кількох століть, віднести угорських (також і галицьких) русинів до третьої стадії (категорії) латинізації східного обряду, засміченого низкою латинських запозичень, названих ним «гібридизмами».

На підставі того, що в 1871 р. Святий Престол призначив для Львівської архієпархії трибуналом другої інстанції Пряшівський констисотріальний суд, а трибуналом третьої інстанції – Мукачівський єпархіальний суд, деякі українські церковні вчені (о. І. Мончак) роблять хибний висновок про начебто усвідомлене розуміння Римом інтегральної судової цілісності «Закарпатських єпархій з материком Києво-галицької самоуправної Церкви». Якби так було насправді бодай евентуально, то наступна спроба поєднання двох відмінних церковних провінцій вже точно повинна була увінчатися успіхом. Та не судилося і на той раз.

Позиція угорського латинського кліру виявилася аналогічною і в 1888 р., коли папа Лев ХІІІ виступив з черговою апостольською ініціативою приєднати Мукачівську і Пряшівську єпархії до Галицькою митрополії. Кардинал Янош Сімор, естерґомський архієпископ і примас Католицької Церкви Угорщини навів такі причини неможливості реалізації задуму понтифіка: 1) це порушило б конституційне право та канонічний привілей Угорського королівства; 2) призвело би до конфлікту між владою примаса й галицьким митрополитом і 3) було б великою образою національних почуттів угорців. А до останніх, згідно з «Законом про національність» (1868), належали не лише етнічні угорці, але й русини та інші піддані Корони св. Іштвана. Угорська преса виразно заявила, що «всі стремління, звідкіля б вони не приходили, щоб захитати права Угорської Церкви чи держави, будуть рішуче відкинені».

У цій заяві пролунав відверто ексклюзивістський погляд на єдність Католицької Церкви двох обрядів і угорської націоналізованої держави, в якій існувала одна, єдина угорська нація/національність, котра, щоправда, не заперечувала існування в ній різних етнічних спільнот, в т.ч. й русинів. Про подібне розуміння державної української нації/національності (громадянства) і національностей етнічних меншин в сучасній Україні, як на рівні влади, так і на рівні суспільства, на жаль, і близько не йдеться.  

Для того, щоб в Римській курії та латинських колах Католицької Церкви утвердилося усвідомлення рівнозначності різних традицій в одній Церкві, про яку говорилося ще в законодавчих актах імператорів Леопольда І, Марії Терезії та Йосифа ІІ, потрібна була не лише папська енцикліка «OrientaliumDignitas» (1894), але й цілий дух та філософія Другого Ватиканського собору (1962–1965). «Ми вказуємо на ці історичні моменти, – зауважує відомий церковний історик сучасності, богослов Ернст Крістоф Суттнер, – бо вони доводять, що австрійський уряд дозволяв різним спільнотам греко-католиків по обидва боки тодішнього кордону між Верхньою Угорщиною та Галичиною по-різному розвивати своє церковне життя». За такого інклюзивізму Габсбургів жодна спроба ввести в практику ексклюзивну модель, від кого б вона не походила, апріорі наражалася на поразку.

Ця географічна й культурна межа між Галичиною та Мукачівською Церквою з часів пізнього середньовіччя й до першого поділу Речі Посполитої (1772) була ні чим іншим як державним кордоном між Польщею та Угорщиною (з часом Австрією), а до 1867 р. – залишалася адміністративною  межею між двома частинами імперії Габсбургів. Невдовзі, після провалу (1853) проекту папи Григорія XVI по створенню спільного греко-католицького патріархату (1843), із перетворенням імперії Габсбургів у дуалістичну Австро-Угорську монархію (1867), ці терени знову перетворилися на внутрішній державний кордон між Цислейтанією і Транслейтанією, тобто між тими русинськими землями, які управлялися відповідно з Відня (Галичина і Буковина) та тими, що управлялися з Будапешту (Закарпаття і Пряшівщина).

Попри мовну та релігійну спорідненість східнослов’янського населення Галичини та Угорщини, історичний досвід, або те, що зазвичай називають «традицією», тут і там суттєво відрізнявся. Галичина мала 150-літній період державної самостійності в часи Галицько-Волинського князівства – Королівства Руського і зберігала регіональну значимість східних слов’ян в рамцях Польського королівства, а згодом Речі Посполитої, тоді як в Угорщині – русини всього цього не переживали, залишаючись до початків австрійського урядування в цих краях (починаючи з середини XVI ст.) ледь зачепленими феодально-адміністративними порядками Святостефанської корони; єпархії східного обряду, набагато давніші, ніж дієцезії латинської традиції, і значно раніше існували лише в Галичині (з ХІІ ст.), а не у Верхній Угорщині (тут вони оприявнюються лише з кінця XIV ст., якщо цю версію сприйняти без особливих застережень щодо достовірності писемних підтверджень); різним був і досвід стосунків з державною адміністрацією; відмінними були і культурно-цивілізаційні впливи тощо.

 Не останню роль у формуванні відмінного ставлення до уявного спільного минулого між австрійськими та угорськими греко-католицькими спільнотами з кінця XVIII ст. відіграють вже не лише богословські чи еклезіяльні аргументи, конструйовані до того часу на унійній основі та спільній, хоч місцями і самобутній, греко-католицькій ідентичності, що веде свої витоки від унійних традицій Берестя (1596) та Ужгорода (1646), відповідно регламентованих на соборах у Замості (1720) та у Відні (1773). Ними стають ще й етнокультурні стереотипи (часом фобії), замішані на регіональній основі та народжуваний один до одного концепт «іншого»/«чужого», частенько підживлюваний у модерному віці націоналізму шкідливою ексклюзивістською ідеологією та ментальною географією нащадків якобінізму, практикованою греко-католиками в повсякденному житті по обидва боки Карпат.

Мабуть саме з цієї причини після 1796 р. Мукачівський єпископ А. Бачинський більше не фігуруватиме в процесі заснування Галицької митрополії як імовірний кандидат на першого її очільника, якого не лише у Відні, але й у самому Львові об’єктивно вважатимуть «gente Ruthene, natione Hungaria», себто «чужинцем» для Галичини, не кажучи вже про те, що й сам владика у своїх циркулярах (убіжниках) частенько називатиме батьківщину своїх предків – «чужиною», а її мешканців (особливо євреїв) – шкідливими для своїх вірників «чужинцями». Після Французької революції (1789) місце просвіченому абсолютизму Габсбургів хоч і повільно, але заступить націоналізм ображених за втрату своєї держави угорців, в основі якого лежатиме справжній партикулярний католицький ексклюзивізм, що дивовижним чином стримуватиме різноетнічні спільноти однієї Унійної Церкви під омофором Естерґомського латинського архієпископа як примаса обох християнських обрядів єдиної Державної (Католицької) Церкви Угорщини.

На іншому рівні, рівні ментальної географії, невдовзі це підтвердить і майбутній «будитель» угорських русинів, а тим часом юний ужгородський гімназист Олександр Духнович. Задовго до того, як він напише у зрілому віці своє знамените «Вручаніе» (1851), слова якого стануть національним кредо карпатських русинів

«Я Русинъ былъ, есмъ, и буду,                                            

Я родился Русиномъ,

Честный мой родъ не забуду,

Останусь его сыномъ…», або ж оприлюднить «Голос радости», присвячений на честь призначення 1860 р. Григорія Яхимовича Галицьким митрополитом, зі словами

«Бо свои то за горами, – не чужи:

Русь едина, мысль одна у всЂх в души;

Также само веселимся, если тамъ

Часъ веселый, Галичане, граетъ вамъ;

Вотъ, якъ нынЂ, увЂренье шлемъ до васъ:

Что Карпаты не розлучатъ вЂчно насъ»,

підбескидський угро-рус російського походження в часи своєї гімназійної освіти вважатиме, як і більшість із покоління нащадків Бачинського, що «ExtraHungariamnonestvitaе» («поза Угорщиною життя немає»). Ця ідентичність зникне особисто в О. Духновича лише після того, коли він почує на засіданні парламенту в Пожоні 1847 р. від лідера угорських революціонерів кальвініста Лайоша Кошута цілком нову, заквашену на угорському націоналізмі, ідею знищення (через асиміляцію) слов’ян.

Незадовго до своєї кончини (1863) Духнович (†1865) висловив загальну думку своїх співвітчизників про ті зміни, які переживала Галичина: «Простите, братья, не оскорбляю никого, но сказать долженъ я правду, что в тЂхъ вашихъ украинскихъ повЂстяхъ нЂтъ добраго вкуса. НынЂшная ваша беллетристика уравнена только до корчмы Грицеви и Иванови, чтобъ посмЂялся, нареготался, але не образовался… не понимаю, якимъ способомъ такъ наразъ измЂнится могла чиста руская мова на украинскую, та чей Галичина не на УкраинЂ, въ ГаличинЂ, насколько мнЂ извістно, не такій діалектъ… Задачею было бъ Украину пробудити, чтобъ она взяла подлинную правопись, и рускую научилася граматику… Не понимаю, говорю, якая то притягательная сила несетъ Галичь до Украины». Однак, так як Духнович не думала більшість освіченого греко-католицького кліру, у підсумку залишаючись палкими патріотами Святостефанської корони навіть після розпаду Австро-Угорщини у 1918 р., а отже, мислила не те щоб по-українофільськи, вона навіть у ретроградськім русофільстві своїм залишалася у виразній меншості.

В результаті, всі спроби Римського Престолу (1843 і 1888) піднести галицького архієрея до статусу патріарха, а МГКЄ (в складі новоутвореного Руського Унійного Патріархату) – до статусу митрополії, виявилися марними. Різними сторонами наводилися одні й ті ж аргументи проти такого об’єднання: історичні, богословські, етнокультурні та регіональні відмінності. Особливо робився акцент на тому, що з часу Берестейської унії Галицька церковна провінція була гомогенною з етнічного погляду спільнотою русинів, тоді як Мукачівська (аналогічно Фоґорашська, Крижевацька, Пряшівська, Велико-Варадська, Ґерлянська, і невдовзі Гайдудорозька) єпархія майже від самої Ужгородської унії була і продовжувала залишатися поліетнічною церковною спільнотою, в якій русини хоч і становили виразну більшість (завжди майже понад 60%) вірників, та все ж чимало греко-католиків вважали себе румунами, угорцями, словаками, сербами, а також зоставалися чисельними білінгвами та полілінгвами. 

  • Про нас

    Prozak - Інформаційний антидепресант

    Тел.: +38 095 308 8778

    mail.prozak@gmail.com