Як Перша світова війна вплинула на Закарпаття

Минулого року у світі відзначили 100 років Першої світової війни. Для Закарпаття вона мала велике значення. У нас є багато пам'ятних місць. Однак жодних заходів по відзначенню сторіччя цієї війни не було проведено.

Вбивство сербськими націоналістами 28 червня 1914 р. австрійського наслідника трону Франца Фердинанда д’Есте в Сараєві закінчило найдовшу епоху мирного розвитку європейської цивілізації, останні десятиліття якої на Заході називали “чудовою епохою”, в Росії “серебряным веком”. Старий континент потонув у вирі дикого взаємного вбивства, що почалося 1 серпня 1914 р і закінчилося (на Заході) 11 листопада 1918 р. Русини, як і чоловіки інших народів Австро-Угорщини, були призвані в армію цісаря Франца-Йосифа І. Всі вони, як і їх генерали, вважали, що повернуться переможцями “щойно дозріють сливи”. Їхні сливи дозрівали цілі чотири роки, а більшість тих, що їх мали збирати “на кириню” і слив’янку з них «варити», лежали трупами на фронтах у Галичині, Буковині, на карпатських хребтах, у Сербії, Італії та Бог знає де ще. Серед них був і мій дід (а йому було всього 27), захисник фортеці Перемишль, убитий російською кулею в серпні того нещасного 1914-го...

Війна 1914—1918 рр. стала якісно іншою, відмінною від усіх попередніх воєн. Тут зіткнулися не професійні армії у якійсь битві на широкому полі, а багатомільйонні армії наспіх набраних бранців Австро-Угорщини, Німеччини, Туреччини (Трійний союз) з одного боку, з другого — Франції, Великобританії, Росії, Сербії, Італії, пізніше і США (Антанта). Війна досить швидко вийшла з-під контролю політиків і військових, перекреслила плани всіх генеральних штабів, стала “позиційною” — солдати обох сторін закопалися в окопах, створивши лінії фронтів “від моря до моря”. Взаємне відчуження роздмухувала брехлива воєнна, та і цивільна, пропаганда, малювала солдат противника не інакше, як дияволами, поляризувала світ ненависті на “ми” і “вони”, “ми добрі”, “вони — злі”.

Насильство і брутальність стали звичними нормами суспільного життя. Нормою стали незнані до цього часу інтернації (арешти без суду) невинних людей, істерична шпигуноманія, депортації, перші в історії концтабори (Талергоф для ув’язнених русинів-лемків) та навіть ліквідація цілих національних груп (геноцид вірмен у Туреччині). У вересні 1914 р. австрійські власті провели масові арешти серед русинів-лемків православних священиків, учителів, юристів — як т. зв. “російських агентів”. Чорну роль у цьому зіграли галицькі українські “народовці”, які активно доносили на лемків. Провідна особа лемківського руху, православний священик Максим Сандович без суду і слідства був застрелений у дворі в’язниці в Горлиці 6 вересня 1914 р. (недавно канонізований як карпатський святий мученик). Його сім’я, вагітна жінка, а разом із нею понад 700 лемків, були відправлені в наcпіх створений концтабір Талергоф.

    На відміну від усіх попередніх воєн, що стосувалися тільки професійних військових, війна 1914—1918 рр. та її керівна сила, генералітет, підкорила собі суспільство в цілому. На війну повинні були працювати всі. В результаті виникло т. зв. “наказове господарювання”. Всі воюючі держави завели карткову систему. В Угорському королівстві з 1915 р. влада проголосила урожай конфіскованим “на корені”, отже повністю була ліквідована товарно- грошова система. В. І. Леніну і його більшовикам після захоплення влади в Росії в 1917 р. не потрібно було придумувати щось нове в господарському диктаті, хіба що назву — “воєнний комунізм”.

В окопах за 4 роки зародилася особлива форма колективізму. Солдати, щоб якось вижити, тулилися до якось лідера, сильної особистості, якою не обов’язково був офіцер. Така особа героїзувалася і після війни, воєнний колективізм переріс у радикальні колективістські рухи, як праві (фашизм), так і ліві (більшовизм-комунізм) з їхніми вождями, яким бездумно вірили і які проголосили правову і парламентську систему віджилим “ідіотизмом”. Ідеї свободи, людських прав і ліберальної демократії викинули на смітник історії. Це був найнебезпечніший наслідок Першої світової війни.

Що принесла війна нашому краю? Армія Австро-Угорщини була чи не найслабкішою серед армій великих держав, учасників війни. Її дивізії не мали успіху на фронті навіть проти малої  Сербії,  прискорено відступали в серпні—вересні 1914 р. з Галичини і Буковини до карпатських переходів — Яблунецького, Торунського, Верецько-Бескидського, Ужоцького, Дуклянського і Лупківського, до тодішніх кордонів Угорського королівства і жуп, населених русинами — Марамороської, Березької, Ужоцької, Шариської й Земплинської. Втрата вказаних переходів у Карпатах призвела би до вступу російської армії в Дунайську рівнину і можливої поразки Австро-Угорщини вже на початку війни. Ось чому бої в Карпатах за своїм розмахом, твердістю і кількістю жертв для обох воюючих сторін, Росії й Австро-Угорщини, були одними з найвизначніших за всю війну. В кінці вересня чотири російські армії перейшли Карпати, а на межі 1914—1915 рр. ввійшли в долини рік Уж, Латориця, Ріка і Тиса. В Ужгороді, віддаленому від фронту на відстань 10—15 км,  запанувала паніка.

Така ж ситуація була у Пряшеві, Мукачеві. Ще гірша була в Хусті, Тячеві, адже російські війська зайняли Ясіня, Рахів, Великий Бичків, Мараморош-Сігет, їхня розвідка посилено шукала там суддю Ілляшевича (Іллеша), який у 1913—1914 рр. судив русинів, що перейшли у православ’я. В Карпатах настала cувора зима, передові російські частини відірвалися від інтендатських, із холодом прийшов і голод, на трьох солдат була одна рушниця та й для тої було мало куль. В результаті деякі частини мали аж 50 % втрати живої сили. Цим скористалось австрійське командування, організувало контрнаступ і витіснило росіян на галицький бік Карпат, але на більше не спромоглося. Російські частини остаточно залишили Карпати тільки у квітні 1915 р., витіснені спільними силами австро-угорської й німецької армій, що здійснила т. зв. Горлицький прорив у Польщі і відтіснила російську армію далеко на схід. Та головне завдання виконане не було. Незважаючи на величезні територіальні втрати, Росію не вдалося змусити підписати сепаратний мир.

Воюючі армії трьох держав залишили в Карпатах десятки знищених русинських сіл, інші були вщент пограбовані. Сотні русинів зі страху перед помстою австро-угорської армії та урядів за нібито співпрацю з російською армією втекли з відступаючими російськими частинами на схід. Їх страх не був безпідставний. У Великому Бичкові, Рахові і Ясіня угорські солдати відразу ж після відходу російських військ повісили кількох селян. Інші “вояки” забавлялися публічним побиттям чоловіків, жінок, дівчат і навіть дітей у “визволених” русинських селах і містах за нібито співпрацю з росіянами.

Одну таку сцену описав відомий чеський письменник Я. Гашек, що їхав на фронт у маршовому батальйоні. “На пероні станції в Гуменному стояла група арештованих мадярських русинів, оточених мадярськими жандармами. Між ними були священики, вчителі й селяни з сусідніх сіл. У всіх були зв’язані за спиною руки і парами вони були прив’язані один до одного. На обличчях було видно сліди побоїв, розбиті носи і гулі на головах, що свідчило про те, як над ними знущалися жандарми при арешті. Один із жандармів зробив собі “забаву” над священиком. Прив’язав йому на ногу мотузку, яку держав одною рукою, в другій тримав рушницю, багнетом поколював священика і змушував його танцювати чардаш. Коли священик підскакував, жандарм смикав за мотузку і священик, руки якого були зв’язані за спиною, падав на обличчя, борсався, перевертався на бік, щоб якось встати. Жандарма це страшенно веселило, аж сльози йому градом текли з очей. Як тільки нещасний вставав на ноги, жандарм знову смикав мотузку і священик знов падав. Ця сцена згодом надоїла жандармському офіцерові й той наказав відвести арештованих русинів із вокзалу до стайні і там їх знову били”. В березні 1915 р. військовий трибунал у Кошице засудив 800 русинських селян із жуп Берег, Уж і Шариш до багаторічного ув’язнення. 160 селян із марамороської Верховини ув’язнили та тримали в нелюдських умовах у Хусті.

Зате політику властей вітали русинські мадярони (прихильники об'єднання з угорцями), головним чином із рядів греко-католицького духовенства. “Народні збори” в Нижніх Верецьких під їхнім керівництвом звернулися до угорських властей із петицією заборонити вживання етноніму «русин» і ввести виключно “мадяр, католик східного обряду”. Це, на думку авторів “петиції”, відвело би від русинів підозріння властей у співробітництві з російськими агентами. Міністр шкіл і культів звернувся до представників Мукачівської, Пряшівської й Гайдудорозької греко-католицьких єпархій із вимогою ввести григоріанський календар замість юліанського, відмовитися від кириличного письма і перейти в наступному шкільному році виключно на латину. Це завдання взяв на себе пряшівський єпископ Новак, зразу почав видавати латиною журнал Nase otecsestvo. Єдиний тижневик “Наука”, що виходив кирилицею, був заборонений.

Головна греко-католицька комісія в Будапешті затвердила план переходу греко-католицької церкви на латинський алфавіт та григоріанський календар. Надалі будапештські власті  суворо карали за будь який прояв русинської національної самосвідомості. Таким чином, в умовах воєнної диктатури в нашому краї під час війни 1914—1918 рр. не було навіть найменших умов для якоїсь оборонної для русинів акції, що вже там говорити про розробку національної програми визволення з-під чужого гніту.

Вироблення такої програми взяла на себе численна русинська трудова еміграція у США. Треба відмітити, що в кінці 19- на початку 20-го ст. з русинських жуп Угорського королівства виїхало в пошуках праці й землі від 150 до 200 тисяч осіб. Недарма угорський урядовий комісар Едмунд Еган, висланий занепокоєною цим фактом владою в русинський край, у кінці 19-го ст. констатував, що стан русинського суспільства був таким, що можна було порахувати дні, коли край покине останній русин. Трудолюбні русини не тільки пристосувалися до умов життя у США, але й чимало з них стали маєтними, а головне здобули освіту, створили кілька конфесійних об’єднань і товариств взаємної допомоги. Російська революція 1917 р., фактичний розпад імперії Романових, крах військових планів Німеччини і глибока політична криза Австро-Угорщини з масовим проявом відцентрових у ній національних рухів пробудили русинські організації США до активних пошуків майбутнього ”старого краю”, як вони говорили.

У липні 1917 р. в Нью-Йорку відбувся “Русский конгресс”, що прийняв меморандум про звільнення Прикарпатської Русі (Галичини, Буковини й Угорської Русі) та приєднання її до демократичної Росії як автономної частини. Проти цього виступили не тільки греко-католицькі об’єднання, але головним чином дипломатія Антанти, яка аж ніяк не хотіла посунення кордонів  уже фактично переможеної Росії в Центральну Європу. Та такий варіант перекреслив сам розвиток подій: більшовицький переворот у Росії. Більш практичні русинські лідери на чолі з Г. Жатковичем за порадою президента США встановили тісні контакти з лідером чехословацького визвольного руху Т. Г. Масариком. Авторитетним організуючим органом  стала Американська народна рада угро-русинів (АНРУР). Її дії були прискорені подіями на фронтах — виходом із війни Австро-Угорщини, Туреччини, Болгарії, крахом воєнних зусиль Німеччини. 23 жовтня 1918 р. Г. Жаткович разом із представниками 11 національностей Центральної Європи і Балкан підписав у Філадельфії Декларацію про спільні цілі незалежних центральноєвропейських народів. При цих урочистостях Жаткович зустрівся з Т. Г. Масариком і від імені АНРУР обговорив із ним проблему приєднання Угорської (Підкарпатської) Русі до Чехословаччини. В такому разі, обіцяв Масарик, русини матимуть автономну територію. В русинському питанні Т.Г.Масарика цікавив геополітичний аспект, зв’язок ЧСР через Підкарпатську Русь із майбутнім союзником Румунією. Слід сказати, що русинська проблема для Масарика не була новою, він цікавився долею нашого краю ще з 1914 р., коли російські війська вступили на нашу територію. Про долю нашого краю Масарик робив письмовий запит також міністрові закордонних справ Тимчасового уряду Росії П. Н. Мілюкову після Лютневої революції 1917 р., однак відповіді не отримав, оскільки на той час у Росії були важливіші проблеми. В цьому ж році під час перебування в Києві Масарик поставив це питання і перед діячами Центральної Ради. Однак Центральна Рада в цей час займалася проблемою автономії України у складі федеративної Росії і проблему Підкарпатської Русі  вона бачила для себе нелогічною. З цих переговорів Масарик зробив висновок, що як для Росії, так і для України Підкарпатська Русь є чужою проблемою, яку вони навіть не розуміють. Ось чому чехословацькі діячі записали її у свій актив і поставили на рішення Паризької (Версальської) мирної конференції.

Остаточний розпад Австро-Угорщини в кінці жовтня 1918 р. порушив летаргічний сон русинів, пробудитися з якого закликав ще А. Духнович в 19-му ст.  Наче гриби після дощу почали з’являтися Ради всіх політичних відтінків на території від Старої Любовні, що сьогодні у Словаччині, до Ясіня, тобто там, де проживали русини. На жаль, ці Ради чи не щотижня міняли свою політичну й національну орієнтацію. Але детально про це в подальшому нарисі. 

Dr. Sc. I. Поп, Д. Поп

  • Про нас

    Prozak - Інформаційний антидепресант

    Тел.: +38 095 308 8778

    mail.prozak@gmail.com