image

Закон про УПА посварив Україну та Польщу

Ще 9 квітня Верховна Рада ухвалила закон про визнання організацій, які боролись за незалежність України у ХХ столітті. За відповідний закон, авторства Юрія Шухевича, проголосував 271 народний  депутат. Однак цей закон не сподобався полякам. 

Закон, який визнає Українську повстанську армію борцями за незалежність, прийнятий Верховною Радою, ускладнює польсько-український діалог. Про це президент Польщі Броніслав Коморовський заявив в інтерв’ю TVN24.

 

"Без діалогу не може бути примирення між Польщею та Україною. І у польського-українських відносинах попереду ще багато роботи" - сказав він. "Біда цього закону в тому що він ускладнює польсько-український історичний діалог" - зазначив Коморовський.

 

Згодом, Президент України Петро Порошенко у телефонній розмові обіцяв президенту Польщі Броніславу Коморовському ініціювати зміни до закону про УПА. Про це заявив міністр канцелярії президента Польщі Яромір Соколовський. «Президент України заявив, що найближчим часом внесе до Верховної Ради законопроект, що передбачає зміну положень, що стосуються відповідальності за порушення закону про статус борців за незалежність України в XX столітті», - заявив Соколовський.

 

До трагічних подій на Волині та у Східній Галичині 1943-1944 років в Україні та Польщі різне ставлення. Польські історики покладають відповідальність за вбивства цивільного населення виключно на ОУН і УПА, а більшість українських істориків переконані у відповідальності за ці злочини обох сторін. У Польщі переконують, що в результаті етнічних чисток загинули понад 100 тис. поляків і 5-10 тис. українців. Натомість в Україні говорять про кілька десятків тисяч убитих поляків та понад 10 тис. українців.

    

Назвати всіх учасників війни просто учасниками війни – це ніякий не злочин, це проста, справедлива констатація факту. Інша справа – назвати учасника війни героєм, чи героїчним назвати батальйон, тим паче всю армію – тут вже потрібно добре подумати, зважити всі нюанси, і лише тоді виносити кінцевий вердикт.

 

Наше видання отримало лист, у якому наводяться спогади учасників подій періоду діяльності УПА.

 

Друкуємо з невеликим корегуванням і без скорочень.

 

Чи на часі Закон про УПА?  

 

Співробітники київського Інституту історичної пам’яті стверджують, що у II Cвітовій війні єдиною армією, яка воювала за незалежність України, була Українська Повстанська Армія. На жаль, інститутські співробітники не  розповідають, яким способом вояки УПА це робили, в яких битвах перемагали, які міста звільняли. Тому ми коротенько переповімо розповідь жителя міста Надвірна (Івано-Франківщина) пана Богдана (на жаль, прізвища свого він нам не назвав) про те, як «вояки Степана» воювали. Бо він був одним з них.

 

У Надвірній я побував восени 1975 р. у відрядженні. Оскільки я добрався до організації, куди був відряджений, пізно вночі, сторож на прохідній порадив не шукати місця в готелі, а дочекатись ранку в його компанії. Дід виявився говірливим, а коли почув, що я із Турківського району, чогось проникся до мене симпатією та довірливістю, і гаряче випалив: «Степан – наш народний герой!». Я зрозумів, що мова йде про Степана Бандеру і не став заперечувати, а щоб викликати діда на відверту розмову, спитав: «А може, ви його особисто знали?». Після цього запитання дід весь поринув у спогади.

 

Видно було, що він давно чекав свого слухача, тому що не просто згадував часи давно минулі, а наче звільняв свою душу від важкого тягара. Тому я слухав його, не перебиваючи. Дід почав здалеку:

 

 «Я не скажу, що знав особисто Степана, бо вояків, яких називали бандерівцями, у нього були тисячі, а я був лише одним із них. Були в нас не лише галичани. Подейкували, що в одному з наших загонів були хлопці із-за Карпат, Василь та Іван Сюгаї, брати останнього опришка Карпат, як у нас у Надвірній його називали, Миколи Сюгая (Миколи Шугая, колочавського розбійника, як його назвав чеський письменник-комуніст І.Ольбрахт – авт.). Не знаю, як вони між нами опинились, бо потрапити до нас було нелегко. Але я розповім, як ми потрапили до війська Степана і як ми воювали.

 

Ще перед війною, коли наш край був в складі Польщі,  ходив слух, який нам дуже подобався, що може бути створена наша держава, Велика Україна. Правда, ніхто не пояснював, як ми можемо створити цю самостійну державу, Велику Україну. Дехто думав, що для цього досить застрелити головного поліціянта Польщі. Молодого міністра було вбито, але від цього нічого не змінилось (вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Б.Перацького сталося у Варшаві в 1934 р. за наказом 25-річного керівника крайової екзекутиви (виконкому) Степана Бандери, яке сьогодні оцінюється неоднозначно-авт.).

 

Правда, не змінилась і наша віра у велику мрію. Ми вірили, бо були молоді, вірили словам про Велику Україну, а коли Галичину окупував Сталін, а потім почалась війна, вже ніхто з нас не роздумував над тим, що нам далі робити – треба боротися за нашу державу. Але з ким, проти кого боротися? Десь восени 1942 р. я з товаришами взнав, що на Волині вже діють наші загони.  

 

Нам не складно було добратись до Волині, але набагато складніше було потрапити до війська повстанців, бо там конспірація була на вищому рівні. Та й коли ми вже знайшли шлях, який вів нас прямо до лав повстанського війська, нас дуже ретельно перевіряли, бо боялись, щоб не потрапив до них зрадник. Слід сказати, що військо було добре озброєне, сите, але ми, рядові вояки, якось не задумувались, хто це військо озброює, хто його одягає, кормить, одним словом, на чиєму утриманні це військо знаходиться.

 

Потім почали ходити поміж нами чутки, що Степана повністю підтримує Німеччина і навіть готова допомогти йому у створенні свобідної Великої України. Я чогось думав, що в такому разі столицею України буде Київ і сподівався, що німці, які були на той час в Києві, покличуть нас туди і скажуть: будуйте свою Україну. Однак цього не сталося. А ми продовжували воювати, і треба сказати, що воювали ми відчайдушно. Але якось дивно, бо часом ми стріляли в німців, а потім молотили москалів…Я особисто більше поклав москалів, ніж німців…Правда, не знаю, чи були вони всі москалі, бо там воювало багато різного народу…».

  

Коли дід Богдан трохи замовк, я здалеку так спитав: «Ви ж починали воювати на Волині, мабуть, були там і в 43-у, і в 44-у роках». Мою хитрість дід розкусив, бо знову повторив, що в складі УПА були тисячі хлопців, і в кожного був свій характер. «Але я, продовжував дід,- стріляв лише у вояків, чиї б вони не були, але тільки у вояків, які стріляли в мене. Після отої трагедії (вбивства вояками УПА майже 100 тисяч волинських поляків в 1943-44 рр., на що поляки відповіли вбивством 15-20 тисяч українців-авт.), у мене – та й не лише у мене, а в багатьох моїх товаришів – почали закрадатися сумніви стосовно користі з нашої війни, бо про Велику Україну вже всі почали потроху забувати.

 

А коли в 1944 р. москалі вже повним ходом почали бити німців, женучи їх на захід, наше військо теж чогось почало дивитись на захід. Ось тоді багато хто з вояків УПА почав думати про домівку, про те, як після війни жити з москалями, бо вже було ясно, що німець війну програв. І ми потихеньку почали лишати військо Степана, вертались додому і йшли голоситись добровольцями до москалів, бо інакше чекав на нас або Сибір, або розстріл – з цим у совєтів все було просто.

 

На щастя, конспірація, як я вже говорив, в УПА була на вищому рівні, то ж НКВД не мало ніяких відомостей про те, де ми були до цього часу і що робили. Нас, «добровольців», зразу переодягали в форму москальську, і ми ставали руськими вояками. І знову стріляли, і вбивали – в тому числі довелось воювати і проти своїх колишніх побратимів-бандерівців – нічого не поробиш, такі правила війни – воюєш проти ворога, а в руському однострої я був ворогом для уповців, а вони для мене. Хто з нас був більш грішний – хай Бог розсудить.

 

Наприклад, вже на території Словаччини я почув ім’я сотника Бурлака, з яким я був добре знайомий. На жаль, нам довелось і з його сотнею воювати. Після одного бою ми взяли з  десяток полонених бурлаківців, на яких чекав Сибір. Але Бурлак із «своєю» жінкою – а це була вчителька 23 років – зуміли з бою вийти живими і на деякий час загубились в словацьких лісах. Невеликі групи моїх колишніх побратимів-бандерівців, які перебували на території Польщі та Словаччини аж до 1948 р, займались тим, що добували собі їжу і лише час від часу вступали у збройні сутичку із польською чи чехословацькою поліцією, яка їх переслідувала.

 

Уже демобілізувавшись я почув, що влітку 1948 р. Бурлака і ще декількох його побратимів чехословацька поліція зуміла взяти в полон і передала їх польським органам як польських громадян. Що з ними було далі, я не знаю»,- закінчив свою невеселу розповідь дід Богдан. Було видно, що щира сповідь далась йому нелегко, але з іншого боку, йому наче полегшало на душі, незважаючи на те, що в своїй сповіді часто повторював слово «вбивати». В його словах про своїх колишніх побратимів  відчувався щирий жаль від того, що зараз вже нічого неможна повернути назад і щось виправити – долю неможливо змінити.

 

Донесення польських поліцейських та судові протоколи стверджують, що Бурлака як командира сотні, польський суд звинуватив в розбоях та вбивствах простих селян, в т.ч. жінок та дітей, а також зі спалення на території Польщі 35 сіл. За це його чекала смертна кара, а він все домагався, щоб його визнали полоненим, а не розбійником, бо він був поручником «війська Степана».  Після вироку суду – смертної кари – Бурлак подав апеляцію на ім’я президента Польської Республіки про помилування, в якій слізно розкаювався і визнавав хибність дій, які його сотня творила на теренах Польщі.

 

В апеляції розповідав, як відгукнувся на звернення Міністерства внутрішніх справ Чехословаччини, адресованого бандерівцям, які все ще переховувались в лісах, і добровільно разом із залишками сотні вийшов з лісу, і з свого боку звернувся до всіх членів УПА, які все ще ховались в лісових схронах, щоб склали зброю. Дуже цікавими є наступні слова з апеляції вояка УПА (виділено нами): «Я зробив це тому [вийшов з лісу], що в мене появилось бажання остаточно покінчити з протизаконною діяльністю та повернутись до нормального життя. Тому я дуже прошу, щоб Ви ласкаво зважили обставини моєї справи і подарували мені життя, щоб я міг повернутись до жінки та дітей і своєю сумлінною працею міг спокутувати свою провину». Як бачимо, в апеляції Бурлак називає свої вчинки протизаконною діяльністю.

 

Виходить, і вояки УПА під кінець своєї борні за Велику Україну почали усвідомлювати, що шлях побудови Великої України був ними обраний необачно, не зовсім праведний, оскільки їх армія не підтримувалась жодною державою (лояльнішою за інших була до них фашистська Німеччина) і скінчитись інакше, як все скінчилось, просто не могло. Військовий трибунал не взяв до уваги апеляцію Бурлака, і 24 березня 1949 р. його розстріляли.

 

Діду Богдану пощастило більше – він пережив війну, але Великої України так і не побачив. Чи гинули «хлопці Степана» задаром, чи їхні смерті допоможуть коли-небудь стати Україні якщо і не Великою, то хоча б нормальною європейською державою, питання і нині залишається відкритим. Нам невідомо, чи дожив дід Богдан до того дня, коли ВР України прийняла закон про визнання вояків УПА учасниками II Світової війни. Та навіть якби і дожив, то як йому себе представляти: вояк УПА, радянський солдат (таким він був набагато менше, ніж вояком УПА) чи просто сидіти мовчки.

 

Це дилема, яка може мучити не одного нашого краянина, бо як казав дід Богдан, багато їх у 1944 р. побачили безперспективність війни проти всіх, лишали «військо Степана», повертались додому і щоб не потрапити в Сибір, «добровільно» вступали у військо радянське. Але частина «вояків Степана», розбившись на невеликі групи, і далі із зброєю в руках чинила спротив, але вже не війську, а поліції, яка їх переслідувала на теренах Польщі, Словаччини, Чехії, куди вони перебрались, прямуючи на захід. Та тут їм  частіше доводилось «воювати» з селянами, від яких вони вимагали продукти, бо їсти ж треба. Ну, а якщо хтось із селян чинив опір, в хід пускалась зброя.

 

Ось чому схвалений ВР України закон про визнання вояків УПА учасниками II Світової війни був сприйнятий в Польщі та Чехії (менше в Словаччині) з певною настороженістю, а в окремих випадках навіть негативно.  Такий настрій можна було відчути і в словах Президента Польщі пана Комаровського під час його недавнього інтерв’ю польським медіа, яке відбувалось після прийняття ВР України згаданого закону. В Чехії на цей закон відреагувало МЗС в особі міністра Любомира Заоралека, який навіть згадав при цьому угоду про асоціацію України з ЄС: «Перед тим, як ратифікувати угоду про асоціацію України з ЄС, Чехія чекає візиту глави українського МЗС Павла Климкіна для того, щоб він дав пояснення стосовно ситуації із законом про героїзацію бандерівців»,- заявив глава МЗС Чехії.

   «Вояки Степана» заслужили повагу в Україні перш за все за боротьбу проти москалів у II Світовій війні в період 1943-45 рр.,  тому що основним ворогом України, як показує історія, завжди була Московія. З німцями у бандерівців були лише локальні сутички з незрозумілих причин. Тому ми можемо припустити, що вояки УПА стали нині героями саме через боротьбу з радянсько-більшовицькими військами в період 1943-45 рр.

 

Тоді як називати наших братів-закарпатців, які воювали проти москалів від самого початку війни і до її завершення (1941-1945), тобто довше, ніж вояки УПА? І хоча вони були учасниками війни в якості вояків мадярського війська, бо така вже їх доля, дехто з них чув про Велику казкову Україну і хотів на неї глянути. Тому чи не варто було б і їм шану віддати? Нам здається, так було б справедливіше. Бо післявоєнний спротив залишків УПА російському НКВД чи польській або чехословацькій поліції, військові експерти не вважають війною.

Але чи всі учасники війни були героями? Це риторичне запитання, з якого випливає інша дилема: чи на часі є прийнятий закон? Згадаймо суперечку навколо закону про мови, який так гаряче відстоювали депутати ВР України Кириленко В. та Фаріон І. Їх запальні, але пусті речі ніби чекав кремлівський «пацан», хоча він і без заяв двох названих депутатів здійснив би агресію проти України.

 

Зараз ситуація трохи інша: назвати учасників війни учасниками війни – це святий обов’язок влади. Тому трохи дивно, чому цього не зробив у більш сприятливий час, ніж сьогодні, президент-націоналіст В.Ющенко, який не побоявся, всупереч вимогам Конституції України, присвоїти звання Героя України відомим діячам УПА С.Бандері та Р.Шухевичу, а також маловідомому А.Волошину. Тому ми можемо обережно поставити і таке запитання: в надзвичайно складній ситуації, в якій опинилась сьогодні Україна, чи на часі нинішній закон, чи не є він провокативним, бо як відомо, провокаторів у ВР України вистачає.                                        

Роман Дмитришин

  • Про нас

    Prozak - Інформаційний антидепресант

    Тел.: +38 095 308 8778

    mail.prozak@gmail.com