Римма Зюбіна: Що потрібно, аби знімати кіно на Закарпатті?
Це доволі жорсткий текст від акторки Римми Зюбіної, проте він може спонукати Закарпаття змінюватися, ставати ефективнішим і привабливішим для кінематографістів. Римма взяла участь у панельній дискусії “Креативні індустрії Закарпаття” на Форумі Re:Open Zakarpattia, а також дала інтерв’ю у проєкті Varosh Talks. Відтак розповіла з позиції акторки, що області варто робити, аби тут охочіше знімали кіно, а молодь активніше розвивалася у культурному сенсі.
Що зробити, аби на Закарпатті розвивалася кіноіндустрія
На запитання, що треба Закарпаттю, щоби воно почало знімати кіно, я сказала би, дороги, дороги і ще раз дороги. Знімальна група, яка привезе назад розбиті освітлювальні прибори або камери, більше ніколи не поїде туди знов знімати, і розкаже всім, що туди їхати не можна. Ми не можемо прилетіти гелікоптерами і опуститися на локацію. І коли в Румунії за пів години можна проїхати такі ж Карпатські гори, а тут ми їдемо чотири години з матюками, які потім вирізаються з кадру, то це біда величезна.
Нам на Закарпатті бракує, знову ж таки, готелів. Нам треба розміщати знімальні групи, а це велика кількість людей. Ці об’єкти мають мати охорону, адже ми веземо дорогу техніку. У таких готелях обов’язково мають бути конференц-зали, де ми могли би зустрічатися. Наприклад, коли ми знімали у Вижниці, то зайняли цілком увесь туристичний комплекс. Знову ж таки, потрібен сервіс кейтерингу, адже нам треба нагодувати стільки людей з команди, як на гуцульське весілля.
Ужгород, яким би красивим, яким би улюбленим він не був, але ми не можемо пишатися ним для зйомок, приміром, історичного кіно. Історичний центр неможливо в нас знімати. Нам дешевше побудувати павільйони, схожі на Ужгород, і знімати. Адже в Ужгороді немає такої вулиці, де не було би пластикових страшних вікон на історичних будинках, “тарілок”, “всього сучасного”.
Пластикові вікна, сучасна плитка, сучасні кольори… Ця історія, в принципі, повсюди, але у Львові є програма реставрації вікон і дверей, і вона підтримується містом. А тут ніхто не уявляє собі, як можна поставити не пластикове вікно, а дерев’яне. У моєї мами в Ужгороді, на площі Шандора Петефі, мабуть, “найстрашніше” вікно, бо я сказала, що тільки через мій труп ми поміняємо його на пластик. Я не можу знайти майстра, може, хтось відгукнеться, аби відреставрувати це вікно. І я розумію, що це коштує шалених грошей…
Єдине, що ми можемо знімати на Закарпатті, це гори і автентику, історію, які ще є.
Як розвивати креативну освіту закарпатської молоді
У мене є така мрія, щоби хтось колись відновив той колишній Палац піонерів на набережній. Яка там була студія образотворчого мистецтва, театральна зала. Я там займалася балетом та в театральному гуртку. Там був прекрасний театр “Ровесник”, який організував Лев Луцкер. Там була просто якась неймовірна атмосфера. Якби я повернулася в Ужгород, я “поклала би око” на цей центр, відновила би роботу всього, що там було. Ну, не може бути тільки один центр для дітей – це ПАДІЮН, і то, дуже далеко від центру. Туди навіть небезпечно ходити взимку, коли темно. А в палаці піонерів було комфортно і дуже-дуже класно.
З іншого боку, у нас виходить так, що дитинка – дійсно талановита, вона ходить і на музику, і на балет, і на малювання, але “ліпше би вона собі файно вийшла заміж і робила би на таможні”. І це наша закарпатська, все ж таки, мрія. Бо знаєте, є різні мрії, а є закарпатська мрія.
Якщо говорити про те, де навчатися: тут чи там (йдеться про Закарпаття та Київ, – ред.), то є гарний прикладом театру режисера Аттіли Віднянського. У 1989 році в Карпенка-Карого (Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого) був спеціальний набір угорського курсу. Приїхали наші діти із Закарпаття, їх чотири роки навчали в Києві, де вони паралельно ходили на вистави, прем’єри фільмів, у ті ж галереї, дивилися майстер-класи, надихалися містом. І потім усім курсом повернулися для того, щоби тут створити театр. Цей театр дуже багато мандрував. Не секрет, що вони отримали не лише українське фінансування.
Коли заснували Закарпатську фільмкомісію, я приїздила і розповідала, але мені здається, що не надто прислухалися до цього всього. Усе, що знаю, розповідаю, адже мені здається, що знаннями треба ділитися. У мене, окрім знань, є величезний досвід, досвід зйомок на Закарпатті. Я завжди відкрита, в мене є сторінки в усіх соцмережах, будь-який абітурієнт може мені написати, що “я поступаю, порадьте, що читати”, або “приїдьте до нас провести майстер-клас”.
Мене запрошували викладати в культосвітній коледж, але це тоді треба приїхати й жити. Я можу приїжджати з п’ятьма майстер-класами або ще з чимось. Я, власне, це роблю, коли приїжджаю.
Щодо творчого потенціалу в області – це все прекрасно, але без фінансів, без підтримки цей творчий потенціал так і залишиться лише потенціалом. І людина побідкається, позбирає біля себе волонтерів, зробить одну виставу, одну акцію, а потім збереться і поїде. Тому що, на відміну від галерейників, художників, від людей, які більш усамітнено працюють, актори, режисери мають там розвиватися, де для цього є індустрія.