«Сни Ахнеуса» – це історія, розказана дітьми для дорослих

Відомий режисер з Харкова Юлія Білінська привезла до Ужгорода виставу-лабораторію, зроблену за творами Чарльза Діккенса, яка не має національності й об’єднує усіх. 

У неділю у Закарпатському академічному обласному театрі ляльок «Бавка» відбудеться прем’єра сентиментальної історії. У її основі - англійська драматургія, українська душа та фінська естетика. З теплого вересня вона переносить глядачів у січневу пору – період Різдва, але це свято – лише тло, яке допомагає зрозуміти настрій вистави, пройнятися історією Ахнеуса до глибини душі.

Ідею постановки  привезла до Ужгорода її автор,  режисер, художник-постановник, старший викладач кафедри майстерності актора та режисури театру анімації Харківського Національного університету мистецтв імені І.П.Котляревського, режисер «San-San Theatre», стипендіат програми Міністерства культури і національної спадщини Республіки Польща «Gaude Polonia» Юлія Білінська, яка має досвід роботи з даним матеріалом у студентському виконанні. Ужгородські «Сни Ахнеуса» дещо відрізняються від постановки, показаної у Харкові, а також в Ірані, де вона виборола гран-прі за кращу анімацію. До прем’єри у «Бавці» залучили кращий акторський склад. Ролі зіграють Наталія Орєшнікова, Елла Григор’єва, Микола Карпенко, Олександр Беліков, Олена Пишка, Андрій Опіок, Дмитро Малий,  Ярослава Яник.

Про те, як і чому вистава потрапила до Ужгорода, що в ній від Діккенса, а що – від харківських студентів, чи пробудить вона місто, яке майже не відвідує театр, і чому вистава є «анти театральною» в сенсі прийомів декораційного оформлення та акторської гри – ми говорили з режисером Юлією Білінською. Бесідували з нею на Коштах, в останній тиждень перед прем’єрою. Юлія трохи хвилювалася перед такою подією, але розповіла нам все можливе про «Сни Ахнеуса». Те, чого не передати словами, ви побачите вже у неділю у «Бавці».

- Чому саме закарпатський театр ляльок  Ви обрали для постановки «Снів Ахнеуса»?

- Головний режисер театру заслужена артистка України Наталія Орєшнікова і кілька акторів – Андрій Опіок, Олена Пишка,  Микола Карпенко, Лариса Кривчик  навчалися у харківському університеті. Крім цього, однокурсником мого вчителя був всіма знаний  Олександр Куцик, заслужений артист України, режисер – постановник театру. Завдяки їм зародилися зв’язки між нашими закладами. Коли я завершувала університет і запитала у своїх колег, де можна зробити постановку, вони одразу порадили мені Ужгород. Слава про Ваш театр розходиться по всій Україні.  Однак свою дипломну роботу я захищала в Харкові, потім почала працювати у виші, поїхала за програмою в Польщу й відклала постановку в Ужгороді. У мене є проектні роботи з професійними акторами, дипломні вистави зі студентами, а постановки у професійному театрі не було. Тому я подумала, що маю пройти і цю школу й вирішила зробити постановку в Ужгороді. Коли я приїхала познайомитися з Наталією, через півгодини зрозуміла, що ми на одній хвилі (Усміхається – Авт.). Затим минулого року я привезла студентів на XY Міжнародний фестиваль театрів ляльок «Інтерлялька» до Ужгорода, а також проводила майстер-класи з закарпатськими лялькарями. Після цього зрозуміла ще більше, що хочу зробити тут постановку. Таким був підготовчий етап до цієї вистави.

- Про що саме вистава? Чи впізнає глядач у ній твори Діккенса?

- Вистава зроблена за мотивами творів Діккенса. Я дуже люблю англійську літературу й одного разу замислилася над тим, як важко ми живемо у цьому світі. Причиною цього, очевидно, є людський фактор. Діти інтуїтивно  знають відповідь на це питання. Для них важливо любити тата і маму, просто радіти життю. І якщо всі люди будуть радіти життю, любити своїх рідних, то світ зміниться. Потім мені до рук потрапив том «Різдвяних історій» Діккенса. Ця книга здалася мені дуже сумною, але якщо подивитися на неї очима дітей, вона здається дещо іншою. Я запропонувала цю книгу своїм студентам і ми почали фантазувати на цю тему. Тож у цій виставі є дещо з різних творів Дікенса: «Чарлі і шоколадна фабрика», «Привид Різдва» тощо. Тож ми написали свою історію, у якій дуже багато особистого. Тут є тексти, посвячені нашим близьким. Ця вистава - своєрідна творча лабораторія. Головний герой історії під час сну починає розуміти головні життєві цінності й приходить до того, що головне в житті не гроші, а людські стосунки. Тут багато особистих історій з однією сюжетною лінією.

Вистава дуже космополітична, вона не має національності. У всіх роботах я намагаюся дотримуватися своєрідної буддистської філософії: вважаю, що коли нам сумно, не має значення, якої ми національності і якого кольору у нас шкіра; не важливо, де ми виховані – у горах чи в мегаполісі. Мені завжди дуже хочеться знайти щось об’єднуюче для всіх. Вистава про дитинство, доброту, про те, що нам не вистачає тепла, й іноді потрібно просто подивитися обабіч, щоб переконатися у тому, що ти не самотній. Тому в цій виставі англійська драматургія, українська душа, фінська естетика.

- Тобто первісний  задум постановки створений спільно зі студентами?

- Ми зі студентами записували власні думки й уводили їх у театральний простір. Зрозуміло, що постановка в Ужгороді суттєво відрізняється від першого втілення. Тут є акторські історії, тут театральний ряд набув більшої яскравості. Але за формою своєю ця вистава – «анти театральна», вона йде всупереч з традиційними прийомами театральної гри, наближається максимально до природної гри в кіно. У виставі є монтаж, ефект анімації за рахунок кругу-платівки  й світла. Вистава дуже музична. Тут тиша рідко і вона важлива. Завдяки таким елементам вистава дуже інноваційна.  Найважливіше завдання – аби всі ці елементи об’єдналися в одне дійство, цікаве для глядача, коли дорослі перетворюються у дітей, а діти впевнюються, що це саме те, про що вони хотіли поговорити з дорослими. Сучасний театр ляльок уникає деталей, а ми навпаки – додаємо їх, ставимо старе у контекст сучасного. У такий спосіб створюється ефект різдвяної вітрини магазину.

- Як щодо сезонності постановки? Чи не зарано у вересні її показувати?

- Харківські журналісти після вистави сказали: незважаючи на те, що історія різдвяна, вона про Різдво духу. Ця історія може статися на будь-яке свято, просто найбільш дитячим святом є саме Різдво. Санки, ялинка, спогади, бажання бути з сім’єю - це атрибути дитинства. Але сама історія не про Різдво. Дію вистави ми переносимо з Англії у Фінляндію, у будиночок Йоллопукі. По-моєму, прохолода ужгородцям не завадить (Усміхається – Авт).  

- Як вам працюється із творчим складом закарпатського театру?

- Із закарпатськими акторами ми дихаємо одним повітрям, вони повертаються у дитинство, мені легко з ними говорити. Колектив на Закарпатті дуже творчий. Ми не працюємо від дзвінка до дзвінка, актори цікавляться філософією вистави, тому це дуже приємно, і я тепер розумію, чому так люблять Закарпатський театр ляльок при чому не тільки в Україні, а й за кордоном.

- Скільки часу ви готувалися до прем’єри?

У нас був місяць на підготовку  оформлення вистави, декорацій, виготовлення ляльок. Ми зробили 19 ляльок, і вже третій тиждень тривають репетиції. Я дуже вдячна керівництву театру, бо все, що було потрібно для роботи, мені тут забезпечили. Ніякого опору з боку матеріального забезпечення я тут не зустріла.

- Сучасні театри нерідко скаржаться на глядачів, бо вони неохоче приходять на вистави. На Закарпатті прем’єрні покази збирають глядачів, але затим кількість зменшується. У Харкові теж така ситуація?

- Так, ситуація, на жаль, не краща. У нас виростає покоління споживачів Інтернету, коли можна отримати все тут і зараз, а театр це все ж таки духовна їжа. Театр – це співпереживання глядача і творців, це великий колектив людей, які повинні дихати в одному ритмі тут і зараз, щоб глядач разом з ними отримав катарсис.

Періодично по півроку я працюю в Польщі, тому знаю ситуацію в польських театрах. Вони серйозно борються за мистецтво. У них захищене авторське право, тому люди змушені йти за інформацією. Також здійснюється чимала популяризація національної культури. І все одно вони скаржаться, що глядач не той. Я вважаю, що річ у ХХІ столітті – столітті технологій. Сьогодні важливо утримувати золоту середину. Погано, коли театр опускається до  рівня глядача, робить плакатні вистави, або ж вистави за програмою. Театр – це переусвідомлення того, що написав драматург, це мистецтво недослівного переказу, це коли ми пропонуємо глядачеві нове бачення. Я думаю, що все буде, що театр не зникне нікуди. Нам просто потрібно продовжувати працювати, створювати потужні проекти. Якби театр рекламували так, як концерт попсової зірки, усе було би по-іншому. Адже театр – це найбагатше мистецтво після музики. Звісно, потрібно бути сучасним, шукати нові засоби монтажу і думати про психологію глядача, який стає дедалі вимогливішим і непосидючим.

 

Наталія Каралкіна,

Фото Олександри Шевченко та з архіву Закарпатського академічного обласного театру ляльок "Бавка"