image

Акторка Елла Григор’єва про гру на сцені та в житті, ролі, що стають дітьми, і театр, схожий на оркестр

 

«Я намагаюся грати завжди. Це не означає погано, це потрібно зрозуміти. З дитинства  ми завжди граємо якісь ролі: хорошу дівчинку-відмінницю або двійочницю, мамину помічницю чи навпаки. Ми постійно граємо, тільки не помічаємо  цього. А взагалі, грати - дуже цікаво, якщо правильно розуміти це слово», - вважає заслужена артистка України, керівник дитячої театральної студії «Бавка» Елла Григор’єва. Багато років поспіль вона майстерно втілює ролі на сцені єдиного у краї лялькового театру і навчає своїх вихованців мистецтву гри. 

Акторка очолює осередок Національної Спілки театральних діячів України Закарпатського академічного обласного театру ляльок, є членом УНІМА, провідним майстром сцени. У листопаді цього року Елла Корнелівна отримала звання «Заслужена артистка України». Її колеги кажуть, що це мало статися значно раніше, бо Елла заслужена вже давно: завдяки  створенню незабутніх образів у виставах,  тому, що  саме вона навчила майстерності ляльководіння більшість молодих колег, та, мабуть, найбільше – завдяки людському ставленню до тих, хто її оточує.  

Елла Григор’єва з тих людей, яких не втомлюєшся слухати. Напевно, річ у тім, що вона розповідає з висоти свого життєвого досвіду, а він був дуже різним. Ключову у ньому відіграв театр, з яким не розлучається три десятки літ. Ще був вимушений переїзд через небажання миритися з жорстокою системою, зміна професії у важкі 90-ті… Найдивніше те, що сьогодні про ці часи акторка говорить не з сумом, а вдячністю. Вона переконана, що життя врешті-решті усе розставило на свої місця.

Після розмови з Еллою Григор’євою ми зрозуміли: кожен з нас у душі трохи актор, просто не всі відкрили митця у собі. І ще: у багатьох життєвих ситуаціях ми граємо, і коли подивитися на обставини з висоти театру – реальність здаватиметься зовсім не такою, як раніше.

Далі – пряма мова Елли Григор’євої.

3

Про звання «Заслужена», яке насправді нічого не змінює

Сподіваюся, що нікого не ображу своєю відповіддю, але звання Заслуженої артистки для мене нічого не означає. Тобто воно означає, але зовсім не те, що мають на увазі під ним: що починається новий етап, відповідальність… Ні. Відповідальність у мене була й до того, як я отримала це звання. І працювала я до цього з усією душею і бажанням, як і сьогодні працюю. Єдине відчуття, яке мене не покидає – неочікуваність цього звання. Щиро про це кажу.

Я ніколи не працювала за подарунки і ніколи не розраховувала на них. Якщо вони й були, то завжди несподівані. Тому перші відчуття – несподіваність і велика вдячність людям. Стільки сердечних вітань я не чула ніколи. Знаєте, люди так щиро раділи. Ми з колегою йшли після вистави і їй першій сказали про звання. Вона зупинилася і почала вигукувати на всю вулицю: «Григор’єва! Тобі дали звання!». Люди поверталися, не розуміли, що сталося.

Ще один колега, який навіть не мав мого номера, надіслав дуже гарну смс-ку. Ми з ним не такі близькі, нечасто спілкуємося, але він написав такі душевні слова... Затим мене привітали режисери зі Словаччини, Білорусії.  Я не чекала, що люди про мене думають, щось відслідковують, беруть якусь участь у моєму житті.

Тому після цього всього у мене є відчуття великої вдячності людям, які за мене раділи. Я знаю, що це було від душі, бо сьогодні можу відрізнити примусову усмішку від справжньої. Вдячна за щирість, за увагу до себе і за те, що життя зробило мені такий подарунок! А ось працюю я і тепер так само, як і працювала.

Перші ролі-«хвостики»

DSC02939

Як правило, перші ролі в акторів-лялькарів, особливо, у тих, які починають правильно – це «хвостики». Це подача певних предметів лялькам. Це таке мистецтво – правильно подати, аби лялька взяла у ручку. 

Професія лялькаря – дивовижна. Тому ми починали саме з таких речей. У мене був не «хвостик», а термінова роль Кози. Акторка захворіла і потрібно було підмінити її у виставі «Вовк і семеро козенят». Це був один із перших мюзиклів, там були козенята, вовк, коза, які співали вокальні партії. Це було дуже цікаво і водночас дуже страшно. Я жахливо зіграла, це був своєрідний провал. А потім вже, звісно, були цікаві подальші роботи.

Випадок, що змінив життя

У дитинстві я мала театральний досвід. Тому й вирішила вести театральну студію, бо хочеться допомогти дітям, у яких є всередині те, про що вони бояться розповісти, показати. Я дивлюся на дитину у студії і знаю, що вона дуже цікава, і знаю, що її варіант виступу оригінальний, але вона не може підняти руку й показати себе. Поки що.

Так  було і в мене. Я відвідувала театральні гуртки у школах, будинках культури. Їх було дуже багато. Але тільки-но справа доходила до виступу, я йшла з гуртка. Мені давали цікаві ролі, але я лякалася і просто зникала. Мені було дуже страшно і я не вірила, що зможу коли-небудь виступити. Я навіть не мріяла про сцену. І певно, театру й не було би в моєму житті, якби не один випадок.

У той час, як я закінчила школу, тривав набір до театральної студії при театрі ляльок. Студію набирав великий майстер, мій вчитель Валерій Вольховський. На жаль, сьогодні покійний. Сьогодні я хотіла би, аби він дізнався, що мені дали звання заслуженої. Хотіла би щоб він і мої покійні батьки дізналися про це. Заради цього варто було отримати це звання.

Завдяки студії  та Вольховському я пішла театральним шляхом. Якби не це, я би не мріяла і не намагалася це зробити. Хоча я чудово розумію, що в будь-якому разі я пов’язала би своє життя з творчістю. Це могли бути професії швеї, вихователя у дитсадку, медсестри, якою я готувалася стати.

Вольховському вдалося створити театральну сім’ю. Я вважаю,  що така студія була ідеальною для навчання. У нас була практика безпосередньо в театрі. Ми працювали в цехах, допомагали акторам на подачах, готували їм костюми. Вольховський заклав мені у голову думку, що в актора має бути не тільки родзинка, а щось дуже велике, пульсуюче, щоб віддати, передати.

Вінчання, часи гонінь, переїзд до Закарпаття і роль продавчині

5

У мене була звичайна сім’я робітників. Хоча й творча, бо вдома у нас завжди був музичний інструмент – гармонь. Мої дядьки по маминій лінії мали академічну музичну освіту. Але про те, що я буду актрисою, ніхто не думав, і на мене дивилися зі здивуванням, коли я приходила і розповідала про свої театральні успіхи. Однак і не заважали мені.

Одну частину життя я прожила в Росії, звідки мама родом, іншу частину на Закарпатті, звідки тато. Тому мені легко всіх розуміти, я бачу своїми очима й одне, й інше.

Працювати у театрі я починала в Росії. Потім через певні обставини мені довелося переїхати, але, певно, це теж був знак, як і мій вступ до театральної студії. Ми з чоловіком, також актором, одружилися й дуже хотіли вінчатися, але це був період глибоких, застійних років. Через тиждень після нашого вінчання почалися жахливі гоніння. Це був такий час, коли я думала, що не переживу. Я була секретарем комсомольської організації. Мені це не заважало, тобто я не бачила великої різниці у цьому, мені здавалося, що одне іншому не суперечить. Вінчання було чудове, воно тривало у старому храмі, з давньоруськими традиціями. Нас вінчав священик, схожий на тих, яких показують у кіно. У мене зараз таке відчуття, що дивлюся фільм, коли це згадую. Обряд був дуже довгий, урочистий. Але після цього почався жах… Постраждали не тільки ми, а й ті, хто був поруч. Їм теж довелося відповідати за це. Зокрема, головному режисеру театру. Найжахливішою була доля священика, якому було заборонено вінчати молодят. Я так і не дізналася, що з ним сталося, бо у нас не було вибору: або над нами починався показовий процес, або треба було поїхати.

Так я потрапила на Закарпаття. Але бачите, як врешті вийшло: життя розставило усе на свої місця. І те, що здається важливим сьогодні, вже завтра може не мати жодної ціни. А вічним залишається мистецтво, це вічна константа.

Кожна роль – наче народження дитини

DSC_0057

Я працюю в «Бавці» протягом 30 років з невеликою перервою. Був період, коли потрібно було вирішувати побутові проблеми. У 90-ті роки довелося попрацювати на базарі. Але я не шкодую про це, бо це також досвід. Вже пізніше я для себе зрозуміла, що грала там продавця. Коли мені було дуже страшно і я запитувала себе: що  роблю і чому я тут. А потім зрозуміла: це ж моя роль.

Якби щодня грала нову роль – мені було би байдуже: не вийшло гарно зіграти – то завтра нову  добре зіграю. Це як народжувати дитину: якби народжувала дитину щодня, то й не шкодувала би, що вона захворіла чи померла (не дай Боже!),  завтра ж нову народжу. Але як виношувати цю дитину 9 місяців, то вона така дорога, як найсвятіше на Землі. Так і роль: робиш її, страждаєш, мучишся по-справжньому. Ту роль, яку я зараз граю – вона і є найбільш улюбленою. Іноді вистава може здаватися нецікавою, але там твоя така улюблена роль, і така цікава…

Я роблю свій настрій перед виходом на сцену. Це значна робота. Настрій у мене завжди бойовий: я намагаюся налаштуватися на творчий лад, намагаюся абстрагуватися від усього, що навколо. (За роки роботи в театрі ляльок актриса зіграла безліч ролей у майже сорока виставах, при тому, що лялькарі зазвичай у виставі грають по кілька ролей – а це різні образи, характери, вміння на ходу перевтілюватися – Авт.).

Ми постійно граємо, тільки не помічаємо цього

2

Є відома фраза про те, що життя – це театр. Тому й дітей у студії при театрі ми вчимо жити легко, граючи. У Біблії записано: будьте, як діти. А діти що роблять? – Граються. Це не означає, що ти фальшивиш. Ти граєш. У Буніна є чудовий твір «Легке дихання». Так і потрібно жити: легко, повітряно, не обтяжуючи себе. Є люди, які мені здаються машиною з переробки будь-якої інформації на негатив: сонце – жахливо, дощ пішов – ще гірше. А потрібно жити легше, граючи, веселіше, простіше.

«Той скарб, який є всередині нас, неможливо купити за гроші»

Ми вчимо грати у житті й у театральній студії. Театр як спосіб самопізнання і саморозвитку. Діти можуть не стати акторами, але твоя чарівність стане у нагоді в будь-якій професії. Ми всі знаємо, як цікаво говорити з людиною, яка приходить у компанію – і творить свято, і як не цікаво спілкуватися з тим, хто псує всім настрій. Це може бути хороша людина всередині, але іі краса схована так глибоко, що людина і не знає, як нею користуватися. Тому ми вчимо дітей бути освіченими не в сенсі грамотності, а в пізнанні світу: читати, знати мистецькі твори, розуміти театральні терміни.

Деякі хлопці після занять у студії розповідають, що стали душею компанії. А дівчата, які боялися встати з місця й розповісти виконане завдання, поводяться сміливо перед вчителями. Усе це наші перемоги. Ми позбавляємо комплексів граючи. Ми намагаємося «витягнути» з людини те, що в ній всередині. А всередині кожна людина талановита, я завжди це кажу. Ця людина може не грати головну партію на роялі, але її соло на барабанчику таке дорогоцінне… Тому мені дуже хочеться, аби якомога більше людей зрозуміли, що успішний й цікавий – не означає багатий. Той скарб, який є всередині нас, неможливо купити за гроші.

Студія при театрі існує восьмий рік. Діти постійно приходять і йдуть, і ми спокійно ставимося до цього. Були діти, які провчилися 2-3 роки, пішли, і їм цього достатньо, вони отримали свою путівку, вони знають, на що орієнтуватися. Я зустрічаюся з батьками і дізнаюся, що ці діти тепер ведуть концерти, а раніше вони були скованими. Далі вони підуть своїм шляхом.

Дітей зараз дуже багато, у нас не вистачає приміщень для всіх. Але я така рада за них: після школи вони приходять у нашу  старовинну театральну будівлю. Не кудись у новий район, у кам’яні джунглі, а перебувають тут, серед завіс, лаштунків, бархату, спілкуються з нашими акторами. Мені здається, що про все це у них залишиться хороша пам’ять.

Я не раб своєї професії

DSC_0110

Цього року роль у виставі «Сни Ахнеуса» - це ще один подарунок для мене. Я дуже вдячна за неї. Рік був багатий на події, хоча були серед них різні, але ця подія дуже приємна. Вистава хороша тим, що роль у ній не перестаєш все більше і більше розуміти. Ця вистава ніколи не стане нецікавою. Бо ті проблеми і ті питання, які вона порушує – вічні. Хоча все, що ми граємо у театрі – вічне. (За роль Ельфа у виставі «Сни Ахнеуса» Е.Григор’єва  була висунута на обласну преміюв галузі театрального мистецтва імені Євгена та Юрія-Августина Шерегіїв в номінації «Краща акторська роль у  виставі для дітей» – Авт.).

Бували сезони, коли зовсім не було ролей. Мені не скучно у такі періоди, знаєте, настільки не скучно, що не вистачає часу. Ми й дітей навчаємо цьому: уміти бути одному, аби тобі наодинці було цікаво. Тому коли немає нових ролей, існують старі, вистачає нашого великого репертуару, який граємо. Або ж знаходиться час на те, аби відкрити книгу, зробити ляльку, зробити декупаж.

Актор може стати будь-ким, тому ази в студії такі важливі. Театральна основа може дати старт для роботи журналіста, продавця, бізнесмена, вихователя, медсестри тощо. Я би могла би бути будь-ким, і нічого би не сталося. Я не раба своєї професії. Театр – це те, чим, я живу, але якщо щось станеться – вихід є.

DSC_0065

Був період, коли я виконувала обов’язки режисера. Але у жодному разі я не лізу в режисуру, бо це не моє. Це не означає, що такий підхід правильний, бо ця професія також цікава. Я люблю працювати з режисером, я йому довіряю, підкоряюся, нехай він мною керує, а я краще буду скрипочкою у його оркестрі.

Беру приклад з генія Леонардо да Вінчі. Ця дитина не мала нічого у житті, й навчалася, дивлячись на травинку, комашку. Він відкрив свої літальні апарати, дивлячись на бабку, відкрив перші ліфти, скафандри. Усе це при тому, що не мав освіти. Вже пізніше почав навчатися, а в дитинстві, будучи незаконно народженою дитиною, він навчався у природи.

Театр – наче оркестр

Труднощів у театрі багато, але я не хочу говорити про матеріальні речі. Дуже важливо сьогодні бути єдиним оркестром, аби театральний колектив був єдиним ансамблем під керівництвом диригента. Нехай у мене буде лише невелика партія на якихось бубенцях, але вони такі ж важливі, як і ведуча партія на скрипці. Потрібно, щоб керував оркестром той, хто вміє грати увесь твір. Я би дуже хотіла, аби це здійснилося, бо всі дані у театру є. У нас дуже хороші актори і загалом чудова акторська сім’я.

Взагалі лялькарі – неймовірні люди. Вони дуже синтетичні, багато чого можуть,  мислять образно. Мені здається, що ми багато чого можемо.

Нещодавно у нас проходили зйомки для словацько-українсько-норвезького проекту, де ми грали ролі у телевізійних фільмах. У мене була роль матері. Було дуже цікаво, ми знімалися у хатинках музею народної архітектури. Проект ще незавершений - це десять казок, за якими знімаються десять фільмів, також  з цих десяти історій створили одну українсько-словацьку виставу з двох частин «Чарівна повітряна куля». Наші актори дуже добре зіграли.

Цукерки замість квітів

88 (14)

З відвідуваністю театру у нас все нормально. Місто маленьке, варто би частіше оновлювати репертуар, але це залежить від різних причин: як матеріальних, так і творчих. Щонеділі я йду з вистави з квітами. Несу троянди – і всі дивуються, що в мене стільки квітів. І це тільки в мене, а всього у виставі нас було четверо, й у кожного стільки квітів. Іноді нам дарують цукерки, шоколадки.

Нещодавно був такий випадок: після вистави до мене цілеспрямовано йде хлопчик. Я бачу, що в нього в руках немає квітів, а він так упевнено підходить до мене. Я вже думаю, що таке? А він підходить і каже: «Ви найкращі артисти». Це набагато цінніше, ніж букет троянд.

Дуже часто ми сміємося не з того, з чого варто сміятися

Хочеться, щоб театр навчав розуміти, що таке добре, а що погано. Це банально і здається так легко, а водночас так складно. Хочеться навчити дітей розуміти те, над чим насправді варто плакати, а над чим потрібно сміятися. Тому що дуже часто в житті ми сміємося не з того, з чого варто сміятися, і плачемо іноді не з того приводу. Я сьогодні спостерігаю, що те, над чим сьогодні жартують, абсолютно несмішне. І навпаки: там, де потрібно плакати – сміються. Це від безсилля, час такий, хоча…  час завжди однаковий.

Свого часу мені допоміг один твір. Це дуже особисте, але твір мені зарадив у той час, коли було дуже погано. Здавалося, що далі вже нікуди. Я побачила фільм, який посприяв робити те, що повинна. Це мій життєвий принцип: роби, що повинна і буде, що буде.

Щастя в тому, аби розуміти, що таке щастя

4

Я почуваюся щасливою. Я щоранку встаю і думаю, що в мене є все, аби бути щасливою. І майже в усіх людей є все для щастя. Але ми ліниві, не хочемо це розуміти. Ми починаємо жалітися на погоду, відсутність взуття, на те, що хтось не прийшов на побачення чи не подав чашку кави. А в нас є все. І в мене теж є все, аби бути щасливою. Я вдячна Богу за це. Я теж лінива людина, іноді скаржуся, але намагаюся опам’ятатися, аби розуміти, що в мене всі підстави для щастя. Тому щастя в тому, аби розуміти, що таке щастя. У тебе може бути все, але ти не розумієш, що це щастя. То який же ти щасливий?

Є люди, які мають  мінімум, і щасливі з цього. А є ті, які поки не втратять усе, то й не зрозуміють, що були щасливі. І поки їх не навчить життя, не відбере все, доти не зрозуміють. Вони стануть менше заробляти і тоді зрозуміють, що раніш було достатньо, стануть хворими – зрозуміють, що були здорові, і це теж щастя.

Я глибоко починаю себе жаліти, коли дуже не вистачає батьків. Сумую за ними. Але в мене є світла пам’ять про них, приклад їхнього життя. І те, що вони пішли, теж потрібно, принаймні для того, щоб зрозуміти, як усе це важливо. Тому я щаслива.

 

Наталія Толочко,

фото Олександри Шевченко і з архіву «Бавки»

0 коментарів


Написати коментар

Loading...
  • Про нас

    Prozak - Інформаційний антидепресант

    Тел.: +38 095 308 8778

    mail.prozak@gmail.com
  • Останні Tweets

  • Фото з Галереї

    • 8
    • 5
    • 20160730_140414
    • 3
    • 7
    • IMAG5687
    • IMAG5464
    • IMAG5498
    • IMG_2095
    • 3
    • IMAG5366
    • IMG_1763
    • 13052532_758525780950616_1153731660_o
    • IMAG5232
    • 19
    • DSC_4952