Автостопер з Пітера: 90 % українців говорять про політику
Дмитро Воронцов із Санкт-Петербургу 2,5 місяці подорожує Україною автостопом. Зустрічав Новий рік на Майдані, затим приїздив до Ужгорода, звідси поїхав на Львів, Рівне, Київ на зустріч мандрівників Академії вільних подорожей, учасником якої він є. На початку березня Дмитро знову приїхав до Ужгорода. Заночував у палатці під замком Паланком, поспілкувався із закарпатцями, і шкодує, що не зможе побачити цвітіння сакур в Ужгороді, оскільки вже використав усі 90 дозволених днів перебування в Україні.
До Санкт-Петербургу Дмитро Воронцов буде повертатися через Білорусь. Наступна країна, яку хотів би відвідати – Монголія. “Мені мало віриться у те, що монголи могли організувати 300-річне іго. Думаю, що на них ще тоді повісили ярлик, як і на бандерівців”, — зазначає мандрівник, який за професією історик. Однак у Санкт-Петербурзі він проводить треніги із саморозвитку, бо стверджує, що правдивим істориком у Росії бути неможливо.
Тож про спостереження росіянина під час поїздки Україною, настрої людей, яких зустрів автостопер з досвідом – у бліц-інтерв’ю видання ProZak з Дмитром Воронцовим.
— За твоїми спостереженнями,що сьогодні найбільше турбує українців?Які історії почув під час подорожей?
— У 90 % випадків українці розмовляють про політику. Я не приховую того, що приїхав із Санкт-Петербургу, і водії, які підвозять мене, часто запитують: “Як терпите культ особи?”, “Чому надсилаєте війська?”. До таких розмов я готовий, і все розумію, але пояснювати все ж втомлююся. Мій приїзд зумовлений і тим, аби розказати, що в Росії не всі хочуть війни.
У Тернополі мені запам’ятався водій-медик, який поставив діагноз Путіну: “ У Кремлі шизофренік, параноїк”. Також мені дуже сподобалася легенда Мукачівського замку, яку почув там: проти Ілони Зріні, дуже гарної управительки Мукачівського замку не схотів воювати угорський король саме через її красу. Тому кохання і краса зупинили війну.
Також на Закарпатті я зустрів мандрівника, який реалізовує проект “Україна без грошей” за допомогою власного відеоблогу. Він надихнув мене на пошук туристичних об’єктів, зв’язаних з любов’ю, гармонією, добротою у містах, якими мандрую.
— Скільки українських міст відвідав за цей час?
— Навіть не рахував. Київ, Ужгород, Мукачево, Рахів, Хуст, Львів, Тернопіль, Кременець, Івано-Франківськ, Дніпропетровськ... близько трьох десятків буде.
— У якому з цих міст залишився би жити? Чи виникає таке бажання?
— Мені подобається Україна, але для життя тут холоднуватий клімат, досить значна вологість. До того ж, для себе й надалі визначаю вектор подорожей — хочеться в Монголію, південно-східну Азію, і в Росію збираюся ненадовго.
В Україні мені запам’ятався Чернігів. Там знайшов Клуб активного відпочинку, учасники якого ходять в походи на виживання. У цьому місті я зустрів дівчину, яка полонила моє серце, - здається, так воно звучить українською (Усміхається — Авт.). На жаль, вона не має багато часу на подорожі. І я її розумію, бо автостоп і мандри — це досить важка праця, а не тільки відпочинок.
— Тобі не хочеться відпочивати після подорожей?
— Іноді виникають моменти під час мандрівок, коли просто хочеться побути на самоті, помовчати. Тоді я ні з ким не спілкуюся, мене ніхто не відволікає, і не потрібно нікому доводити, що я не хочу війни.
— Що не сподобалося в Україні?
— Не подобається те, що люди мало подорожують. Їм досить важко зірватися з місця і поїхати кудись. В Україні я шукав попутника, і з цим виявилося досить складно. Віктор з Івано-Франківська, з яким я подорожував раніше, на певному етапі не зміг мандрувати далі, а когось іншого я так і не знайшов. Але двом набагато краще подорожувати. До того ж попутник мені потрібен ще й для перекладу слів. Я хотів би вивчити українську мову і деякі слова вже вивчив за час перебування в Україні.
— Не боїшся повертатися в Росію?
— Я слідкую за новинами в Росії, тими випадковими чи невипадковими збігами, як убивство Нємцова у день спецоперацій тощо. Я не поширюю у себе в соцмережах політичних текстів. І взагалі подорожі — поза політикою. Хоча у нас є кримінальна стаття про територіальну цілісність, яка поширюється і на фразу “Крим — це Україна”.
З іншого боку є певні небезпеки, що країна занурюється у варварство, середньовіччя, і не знати, чого очікувати. Зрозуміло, що випадок з Нємцовим — це приведення наказу в дію, без суду і слідства, до того ж показово, неподалік Кремля — такий “подарунок” до весни.
— Хтось перестав спілкуватися з тобою після приїзду в Україну?
— Можливо, хтось видалився з друзів у соцмережах за ці два місяці поїздки, але я не відслідковую такі речі, бо друзів у мене дуже багато. Двоє писали мені, одне з повідомлень звучало так: “Невже ти не помічаєш, що в Україні всюди висять американські, фашистські прапори?”. Але за цей час в Україні я ніде не бачив американського прапора. Інший друг намагався розібратися, що тут і як. Я відписав, щоб він сам приїхав в Україну і побачив все на власні очі.
— Коли повернешся в Україну?
— Зустріч мандрівників Академії вільних подорожей знову буде наприкінці листопада, тож, напевно, тоді й приїду. За правилами митниці, має бути певна перерва після поїздки. Українцям хотів би побажати, щоб вони більше подорожували і не засиджувалися довго на одному місці. Згадуючи слова Марка Твена: “Наприкінці життя найбільше будемо шкодувати про те, що мало кохали і мало подорожували”. Подорожі дійсно розширюють кругозір і розчиняють кордони.
Наталія Каралкіна,
Фото зі сторінки Дмитра у соцмережі