image

Хто Ви, інженере Добрянський?

19 грудня 2017 р. виповнюється двісті років від дня народження Адольфа Івановича Добрянського. На Закарпатті про нього мало хто пам’ятає. По той бік Карпатських перевалів — і поготів. 

Його політична діяльність завжди здійснювалася всупереч існуючим реаліям, випереджала свій час. За свого життя він пересварився з усіма, з ким тільки міг. Річ не тільки у холеричному темпераменті цього діяча. Хоча його вибухова вдача якраз багато чого пояснює у зигзагах його біографії.

Становлення політика

Адольф Добрянський народився у селі Рудлів тодішньої Земплінської жупи 20 грудня 1817 р. у священицькій родині Івана Івановича Добрянського і Шарлоти Сепешгазі. Батько був парафіяльним священиком у Рудлові, а потім у с. Завадка під Спішом. Шарлота Сепешгазі була освіченою жінкою, знала, окрім рідної німецької, також угорську, французьку і латину, а також могла вільно спілкуватися російською і словацькою. Усіх дітей у родині було семеро, серед них лише одна донька — Йозефа. Адольф був третім сином. Старші його брати звалися Костянтин і Віктор, молодші — Корнило, Володимир і Фердинанд.

Іван Добрянський пишався своїм русинським походженням і передав цей патріотизм своїм дітям. Мати Шарлота, прагнучи привчити сина до німецької мови, відправила п’ятирічнго Адольфа до своєї матері у місто Левоча. На той час він уже умів читати кирилицею. Змалку виявляв надзвичайні здібності і став улюбленцем матері й бабусі.

У1833 р. він вступив на філософський факультет у Кошицях, а 1834 р. продовжив навчання у Егері, що був тоді одним з найбільших культурних центрів Угорщини. По завершенні філософського факультету А. Добрянський 1835—1836 роках учився у тому самому Егері на юридичному факультеті. Там і сформувалися його слов’янофільські переконання.

Як і колись у Мішкольці, Адольф і в Егері відвідував православний храм, що поступово перетворився на місце зустрічей патріотично налаштованої слов’янської молоді. На думку тамтешніх шовіністів, це суперечило статусові першого учня, тому в Егері він переслідувався начальством.

1842 р. А. Добрянський отримав звання кунстофіцера. Одночасно він став присяжним засідателем Гонтянської столиці, він регулярно відвідував засідання і жваво та енергійно захищав інтереси місцевого населення проти панської і чиновницької сваволі. Чиновники зненавиділи його, проте нічого не могли вчинити, а начальство шахти і населення були в захопленні від А. Добрянського. Так уперше проявляється тактика, якої він далі тримався чи не ціле життя — опираючись на підтримку Відня, боротися проти феодальної сваволі місцевих феодалів і бюрократів.

Багато симпатій у словацькому середовищі А. Добрянський здобув завдяки своєму шлюбу 14 грудня 1842 р. з донькою інженера і керівника Віндшахти Елеонорою Мільвіус. За свідченням їхньої доньки Ольги, Елеонора походила з роду Оттенталів, що мали великі маєтки у Прешбурзькій жупі. У Добрянських народилися десятеро дітей — порівну синів і дочок. Проте четверо синів померли у ранньому віці (два Володимира, Борис і Микола), то ж сімейство було переважно жіночим.

Згодом у Празі А. Добрянський починає займатися питанням реорганізації Австрійської монархії на засадах національного управління. За його найпершим планом Чехія, Моравія, Словаччина і Карпатська Русь (тобто Угорська, Галицька і Буковинська Русі) мали би стати окремими губерніями. Коли А. Добрянський показав свою карту адміністрування імперії Ф. Галацькому, той відзначив: «Наші сили ще слабкі, ми до цього ще не дозріли».

У вирі революції

Революцію 1848 р. А.Добрянський зустрів з великими надіями. 28 березня 1848 р. він отримав наказ повернутися до Угорщини. У квітні представився угорському міністру фінансів Лайошу Кошуту, очікуючи, що угорський революційний уряд надасть громадянські права і русинам. Тому продемонстрував свою лояльність до Угорщини неучастю у Слов’янському з’їзді у Празі. Проте він адресував з’їздові свій проект створення Руського воєводства.

З Будапешта А. Добрянський ви­їхав до Банської Штявниці, де його дружина з дітьми перебувала у своїх батьків. Там словаки прихильно зустріли А. Добрянського й обрали його депутатом угорського парламенту від округу Банська Штявниця, проте шовіністи не визнали цей мандат, звинувативши Добрянського у панслов’янській агітації.

Тільки після цього Добрянський перейшов в опозицію до угорського уряду, поступово дедалі більше радикалізуючись. Шовіністи намагалися його схопити і вчинити самосуд, то ж довелося рятуватися втечею. 3 жовтня А. Добрянський отримав чотиритижневу відпустку до Завадки, де жив його батько. Дорогою він дізнався про страту кількох словацьких патріотів, після чого мусив переховуватися. Він жив то у батька на Спиші, то у зятя Яницького у Мальцові. Коли же прийшло австрійське військо на чолі з графом Шліхом, оселився у Пряшеві, де очолив цілий політичний гурток. Гурток розробив програму створення в Австрійській монархії єдиної руської провінції у складі Угорської Русі, Галичини і Буковини. А. Добрянський збирав підписи під відповідним зверненням до цісаря.

У січні 1849 р. Добрянський виклав цю програму зовсім ще юному тоді цісарю Францу Йосифу у меморандумі «Про об’єднання руських коронних областей в одне політичне й адміністративне ціле».

Проте до Рюшева наблизилися угорські війська й австрійська армія Шліха стала відступати.

Добрянський виїхав до Львова для координації дій з тамтешньою Головною руською радою.

Він брав участь у засіданнях Головної руської ради, входив до депутації, висланої для подання намісникові Галичини графові Голуховському петиції про приєднання Угорської Русі до Галицько-Володимирського королівства.

1 травня 1849 р. цісарський уряд призначив його комісаром при російській армії генерала Ф. Паскевича, а 25 червня — цивільним комісаром при 3-му корпусі генерала Рідігера. Останній дуже цінував поради А. Добрянського, який добре знав місцевість, людей і загальний стан справ. А. Добрянський брав участь у великих битвах при Віцові й Дебрецені.

На чолі автономії

19 жовтня 1849 р. Добрянський знову приїхав до Відня на чолі цілої делегації, куди ще входили його брат Віктор, В. Алексович, М. Висяник, Й. Шолтес і О. Яницький. Делегація вела переговори у вищих урядових колах, подала цісареві петицію, що містила 12 пунктів, зокрема визнання «руської національності» в Угорщині, окреслення руської території, запровадження руської мови у школах і установах, видання руської преси, надання абітурієнтам із Угорської Русі можливості вчитися у Львівському університеті.

У жовтні 1849 р. А. Добрянського призначили другим окружним референтом і правителем канцелярії Ужанського державного округу, який включав комітати Унг, Берег, Угочу і Мараморош, тобто приблизно збігався з територією сучасної Закарпатської області, будучи все ж трохи більшим за неї. Реальним керівником цього округу став наджупан Ігнатій Вілліце, а Добрянський був при ньому другою фігурою. І все ж історик Ф. Арістов відзначав: «Утворення Ужгородського округу і призначення А. Добрянського й інших угроросів на адміністративні посади в Угорській Русі значною мірою пояснюються враженням, яке справило це посольство на віденські урядові кола». Сам Добрянський цю нову адміністративну одиницю вважав за основу майбутнього Руського округу, куди ще мали ввійти Пряшівщина, Галичина і Буковина. Він видав перші офіційні документи і відозви руською мовою, запровадив у школах викладання руської мови, почав призначати місцевих чиновників.

А. Добрянський прибув до Ужгорода в середині листопада 1849 р. і поспішив насамперед опублікувати конституцію від 4 березня 1849 р. Вона давала право місцевим русинам (як і іншим національностям імперії) користуватися власними соціальними і національними правами. А. Добрянський зачитав її 25 листопада у дворі Жупанату руською і угорською мовами.

А. Добрянський одразу зіткнувся з кадровою проблемою. Він закуповує «Малу енциклопедію наук», видану Чеським музеєм, і передає її у користування гімназії і вчителям узагалі. У лютому 1850 р. у Відні почала виходити перша щоденна газета для русинів «Вісник для русинів Австрійської держави». У Герінгера А. Добрянський отримав право заснувати руську гімназію в Ужгороді, а у Пряшівській запровадити руську мову як один із навчальних предметів. Першим викладачем цієї дисципліни там став О. Духнович. Завдяки А. Добрянському на всій підвідомчій йому території назви сіл і вулиць зроблено трьома мовами: руською, німецькою й угорською. А. Добрянський докладає усіх зусиль, щоб залучити у чиновницьке середовище освічених русинів.

Проте 28 березня 1850 р. міністерство Баха видало розпорядження про ліквідацію трьох цивільних округів — Кошицького, Левочського і Ужгородського. Відтоді, як писали пізніше «Словенські новини», покладено кінець «радості південнокарпатських русинів», їхнім мріям про «автономію» і «руський округ».

У роки реакції

Вся влада над теренами ліквідованих дистриктів (це сучасні східна Словаччина і Закарпаття) концентрувалася у руках генерала Бордоло і міністерського комісара Свеценого. А. Добрянського негайно перевели до Кошиць, а Вілеца відкликали до Відня.

Поразка жорстоко зранила А. Добрянського. Він добре бачив, що офіційний Відень навмисно прибрав його з Ужгорода.

1860 р. в Австрії ухвалено нову конституцію, оголошено вибори до парламентів — власне австрійського й угорського. А. Добрянський здійснює агітаційні поїздки по селах і містах, заохочує балотуватися і своїх сподвижників. У результаті 1861 р. депутатами стали Ю. Маркуш від Березнянського округу й А. Шерегель від Бичківського. Самого Добрянського теж вдруге обрали до угорського парламенту, але сейм розглянув питання про мандат А. Добрянського 30 квітня 1861 р. і ряд депутатів заявили, ніби той агітував неприпустимим і небезпечним для держави способом. А. Добрянського звинуватили навіть у комуністичній пропаганді. Його мандат знову не визнали.

Під омофором святого Василія

1862 р. А. Добрянський вирішує створити аналогічне до Матиці Словенської русинське Товариство святого Василія Великого. У цій справі йому допомагали не тільки окремі священики, а й Капітула, яка 20 грудня 1862 р. «з великою радістю прийняла» програму Добрянського «щодо прав угроруського народу в Мукачівській консисторії».

Проте відкриття Товариства в Ужгороді загальмувалося, тому трохи раніше за нього А. Добрянський й О. Духнович відкрили у Пряшеві аналогічне Товариство Іоанна Хрестителя. Його було засновано з метою «допомоги у навчанні руській молоді єпархії Пряшівської із добровільно зібраних пожертв. Руські єпархії Пряшівської, число яких доходить до 160 тисяч, бачачи велику потребу в освічених людях мирського стану, сприйняли цю думку і взялися енергійно за справу».

Статут і цього Товариства написано А. Добрянським. Його затвердила Угорська намісницька рада 30 серпня 1862 р. Перше засідання відбулося 11 листопада 1862 р. А. Добрянського обрали першим головою Товариства, а О. Духновича — головою управи. У середньому Товариство щороку надавало повне утримання (квартиру і харчування) сорока учням.

1 жовтня 1866 р. відбулися установчі збори і ужгородського товариства. Його програма була значно ширша, ніж у пряшівського аналога. Хоч А. Добрянський не був присутнім на установчих зборах, його одноголосно обрали співголовою товариства. Іншим співголовою став Іван Раковський.

Офіційний Відень знову вирішив зіграти на угорсько-руських суперечностях. А. Добрянський одержав від цісаря чин гофрата й очолив угорську придворну канцелярію у Відні (тобто представництво Угорської субдержави при імператорському дворі). Добрянський користувався особливою довірою з боку цісаря і протекцією з боку намісника Угорщини ерцгерцога Альбрехта. Кілька русинів і словаків призначено жупанами і віце-жупанами. 1865 р. Добрянського втретє обрали до парламенту — від Шариша. Цього разу його мандат було затверджено і А. Добрянський працював у парламенті до 1868 р.

Власті непокоїли плани А. Добрянського вчетверте балотуватися до парламенту 1868 р. від того самого Шариша. Тому йому знову запропонували міністерський портфель. У відповідь на це проурядові сили зробили все, аби не допустити навіть висунення А. Добрянського, чого і домоглися.

1869 р. його позбавили депутатського мандата. Через переслідування з боку властей Добрянський виїхав до свого маєтку Чертіжне, що на Пряшівщині, поруч польського кордону. Там він розробив і 1871 р. оприлюднив «Проект політичної програми для Русі Австрійської», в якому засудив дуалізм як «невдалу політичну комбінацію», знову виступив за федерацію більшої кількості членів.

Розгорнулися зміни і в Товаристві Василія Великого. На зборах 28 вересня 1871 р. старе правління було замінене на лояльне до властей. Того самого дня в Ужгороді, на «Квасній воді» здійснено замах на сина А. Добрянського — Мирослава. Коли той їхав в екіпажі, на нього кинулося два солдати, один із них ударив М. Добрянського багнетом по голові. Коли той упав, один із гонведів вигукнув: «Це не той — надто молодий!». Тільки щільна папаха врятувала Мирослава Адольфовича від загибелі. Після невдалого замаху поліція посилила нагляд за А. Добрянським.

І знову реакція

1875 р. Добрянський здійснив поїздку до Росії, провівши там кілька місяців, відвідав Варшаву, Вільно, Петербург, Москву, Київ, був прийнятий цесаревичем Олександром (майбутнім царем Олександром ІІІ), познайомився з представниками російської політичної еліти.

1881 р. А. Добрянський знову їздив до Росії разом із протоієреєм Наумовичем та іншими галицькими діячами, аби отримати кредит для Землеробського кредитного товариства у Львові. Відтак він повернувся до Австро-Угорщини й оселився у Львові. За ним невідступно слідкували. Кілька разів на нього здійснювали замахи. Нарешті угорський прем’єр К. Тисо почав судовий процес проти Добрянського і його доньки Ольги за звинуваченням у державній зраді на користь Росії. Процес тривав із 12 червня по 29 липня 1882 р. Добрянського і ще шістьох підсудних виправдали за відсутністю доказів.

Від 1882 до 1887 р. А. Добрянський жив у Відні, де йому було наказано не втручатися у справи Галичини і Угорської Русі.

Проте 1887 р. він мусив емігрувати до Швейцарії. З осені 1900 р. 83-річний А. Добрянський став відчувати занепад сил і, прохворівши півроку, помер 19 березня 1901 р. Відповідно до заповіту його поховали у Чертіжному біля південної стіни тамтешньої церкви. Надгробок містить скромний напис «Угро-русский деятель и ктитор церкви Чертежнянской». Усі власні рукописи А. Добрянський заповів своєму зятеві А. С. Будиловичу. Після його смерті 1908 р. рукописи перейшли до його дружини, а відтак загубилися. Відомо, що серед них була автобіографія, доведена до 1851 р., та дослідження про межі Угорської Русі.

А. Добрянський лишився у нашій пам’яті як політик-романтик, палкий борець за права власного народу, причому у його найпохмурішу добу, тобто саме тоді, коли така постать була максимально потрібною. Навіть, укладаючи угоди з диявольськими силами (царизмом), А. Добрянський так і не зміг реалізувати своїх планів. Проте він підготував грунт для наступних поколінь борців уже ХХ століття. 

0 коментарів


Написати коментар

Loading...
  • Про нас

    Prozak - Інформаційний антидепресант

    Тел.: +38 095 308 8778

    mail.prozak@gmail.com
  • Останні Tweets

  • Фото з Галереї

    • 8
    • 5
    • 20160730_140414
    • 3
    • 7
    • IMAG5687
    • IMAG5464
    • IMAG5498
    • IMG_2095
    • 3
    • IMAG5366
    • IMG_1763
    • 13052532_758525780950616_1153731660_o
    • IMAG5232
    • 19
    • DSC_4952