Катерина Бабкіна в Ужгороді: Щастя – це коли все хочеш і все можеш

 

«Я просто все хочу, тому дуже багато працюю», - розповідає про свою гіперактивність відома письменниця Катерина Бабкіна. Минулого тижня вона привезла до Ужгорода нову книгу «Щасливі голі люди». Презентує її у багатьох українських містах, а також за кордоном. Перебуваючи в турі, встигає писати статті для різних видань, реалізовувати благодійні проекти. Наразі займається організацією екскурсій для дітей особливими потребами, готує волонтерів для роботи з ними. Також продовжує флешмоб «Шапочка і мільйон на Таблеточки». Крім цього, читає 200 книг за рік у рамках «Bookchallenge_ua». 

На складні філософські запитання у Катерини є майже миттєві лаконічні відповіді. Вона переконана, що люди дарма нарікають на відсутність часу, насправді нераціонально його використовують. В Ужгороді під час презентації книги письменниця розповідала про те, як стають щасливими герої її книги всупереч різним обставинам, а в інтерв’ю ProZak.infoрозповіла про написання власних книжок, перший дитячий спогад й особисте розуміння щастя.

Ужгород уявляла не таким

- Як вас зустрів Ужгород?

- Дуже добре, дуже гарно. Це місто, де виросла моя мати, але я ніколи не була тут досить довго. Місто з дуже багатою історією, дуже різне, з багатонаціональним контекстом. Місто, де я мала прекрасного провідника  Банді Шолтеса, який мені показав усі цікаві місця. Місто, яке мені дуже подобається, бо я не таким собі його уявляла. Місто, до якого зробили нарешті нормальну дорогу зі Львова і це багато що вирішує (Усміхається – Авт.).

- Презентації виснажують?

- Презентації виснажують і надихають одночасно. Ти віддаєш дуже багато енергії і натомість багато отримуєш.

- Чим для вас є книжка «Щасливі голі люди»?

- Це важливий для мене досвід, втілений у книжку, тобто цим досвідом можна тепер з кимось поділитися. Це узагальнення досвіду кількох поколінь українців, умовно кажучи, з 1980-го року до 2015-го, які пережили цей довгий, розтягнутий у часі злам з радянської системи на якусь нову, яка ще навіть не постала, про дуже складні часи, дуже різні, які зламали і сформували по-новому кілька поколінь людей, які зараз активні й вирішують долю України в різних сферах.

- Довго писали її?

- Я думала над нею три роки, а писала два тижні (Усміхається – Авт.).

- Ваші книги завжди створюються так швидко?

- По-різному. Просто в мене ця робота проходить всередині. Хтось сидить і пише книгу три роки, а я сідаю за писання, коли все готово в мене в голові.

- В одному інтерв’ю ви розповідали про реальні прототипи героїв у книжці «Соня». У «Щасливих голих людей» є прототипи?

- Так, я думаю, в усіх героїв є прототипи. Герої цієї книги мають дуже багато реальних прототипів – є багато людей, які себе тут впізнають. Але, безумовно, це збірні образи, додумані, узагальнені, розширені.  Вони з Франківська, Одеси, Нью-Йорку, Ханоя, карпатських сіл, з мого дитинства, з часів Другої Світової Війни, і діти, старші люди, яких я бачила, співжила з ними, взаємодіяла, рідні моїх рідних, друзі моїх друзів – усі, з ким мене стикало життя.

Письменник пише для дітей, коли має що сказати їм

- Паралельно з цією книгою писалися вірші? Як часто вони пишуться?

- Так, багато. Пишуться дуже по-різному: іноді щодня, іноді кілька місяців ні. Немає загальної періодичності.

- За межами України будуть презентації цієї книги?

- У багатьох містах Європи.

- В одному інтерв’ю ви розповідаєте, що сучасні події дуже надихають на писання. Про війну, мабуть, теж пишеться?

- Про війну не можу писати, бо я там не була, але про те, що вона означає, що змінює в людях, в  суспільстві, про події, свідком яких я є, пишу весь час.

- Чи виникає бажання переписати щось заново?

- Ні, ніколи. Я редагую тексти, але переписувати не думала.

- Як ви вважаєте, чи всі письменники можуть писати для дітей?

- Не знаю. Діти такі ж люди, як і не діти. Письменник буде для них писати, якщо має, що сказати їм. Хтось має, хтось ні. Першу книжку для дітей я написала, сівши писати запис у Фейсбук. Потім із цього запису написала метафоричне оповідання про дорослішання. Поки писала його, зрозуміла, що в мене в голові сформувала ціла повість з кількох оповідань і вона радше для дітей, ніж для дорослих завдяки способу викладу. 

Перший дитячий спогад – Чорнобильська катастрофа

- Чи пригадуєте свій перший дитячий спогад?

- Нещодавно я дійшла до того, що мій перший дитячий спогад – це Чорнобильська катастрофа. Тобто не вона, а час по ній. Раннє літо. Мені було менше року, майже рік. Пригадую, як мама дзвонила бабці з роботи і вимагала не виходити на вулицю, закрити всі штори, нікуди не потикатися, бо вважалося, через сонячне світло передавалася радіація. Ми сидимо зі старшим двоюрідним братом на килимі, йому вже було п’ять років, й ми граємося конструктором в катастрофу. Я ще погано сидячий організм, а він на своєму рівні пояснює мені, що сталася Чорнобильська катастрофа, що таке реактор. Я нещодавно співвіднесла це в часі з датою свого народження, і реально я мала бути дуже маленькою чисто фізично, бо цей реактор, який брат відтворював через конструктор, був у мене на рівні очей.

- Ким ви себе уявляли в дитинстві?

- Не пригадую, щоб я хотіла працювати в дитинстві. Мені завжди хотілося бути перед людьми, на сцені. Це було пов’язано з результатами представлення. Часто бавилася в режисера, змушувала інших дітей відтворювати сцени з Робінзона Крузо чи з Віднесених Вітром. Один хлопчик колись в сцені, де Скарлет свариться з Реттом і Ретт бере в руки її голову і обіцяє її роздушити, спитав – а голову треба насправді роздавити чи можна ні? Дівчинка, котра виконувала роль Скарлетт, наполягала, щоби ні. З акторами завжди так. Недопрацьовують.

- Як у житті з’являється журналістика?

- Та випадково. Я добре писала, грошей було треба. Наприкінці 90-х мені було 14 років. Я пішла в газету, запропонувала свої вірші. Їх надрукували, заплатили мені добре, і я зробила висновок, що треба писати в газету різні статті, ну бо віршів не наберешся на те, щоби друкували щотижня. Тоді було легко писати. Я мала багато думок, вміла добре їх висловлювати, й на інтуїтивному рівні розуміла, як оперувати інформацією – для регіональної газети цього цілком вистачало. 

- Сьогодні для журналістики є місце?

- Я пишу багато як колумніст. Я довго працювала журналістом у різних виданнях. Найкращий досвід, мабуть, це «Esqire». Але й сьогодні, якщо є якась цікава тема, беруся за неї.

- «Esquire» - це важлива сторінка у житті? Шкодуєте, що він вже не виходить?

- Так. Це був найпрофесійніший журналістський колектив, з який мені в Україні трапився. Найцілісніший, найякісніший продукт, до виготовлення якого я долучилася. Дуже професійний журнал був, дуже хороший. Сумую за ним, але так вийшло, що у нас і далі нерозривний зв’язок. Гліб Гусєв працює гостьовим редактором різних видань, запрошує мене дописувати, був одним із перших читачів цієї книги. Олексій Тарасов працює головним редактором «Buro 24/7» - це майданчик, який запросив до реалізації проект «Bookchallenge_ua». Сергій Майдуков, який малював ілюстрації в «Esquire», намалював обкладинку «Щасливих голих людей» і так далі. Ми всі й надалі одне з одним працюємо.

«Український контент цікавий, тільки в нас абсолютно немає ринку»

- Чи продовжуєте співпрацю з благодійними фондами?

- Це одна з основних сфер моєї діяльності. У мене багато благочинних проектів, як з фондами, так і своїх.

- «Bookchallenge_ua» змінив щось у вас?

- Дуже багато дізналася про себе нового, як і кожна людина, яка потрапляє у кризову ситуацію. Ближче до середини з’ясувалося, що читати книги в таких кількостях – це кризова ситуація. Я дочитала багато класики, до якої свого часу не доходили руки, і зрозуміла, що вона крута, особливо, українська. У 10-12 років цього не зрозуміти. Програма української літератури так складена, щоб людина її зненавиділа і захотіла забути про неї раз і назавжди. А коли читаєш ці книги у зрілому віці, то, виявляється, що все ок, вони важливі й потрібні. Також я зрозуміла, як класно на тебе впливають книги, коли ти інтенсивно наповнюєш себе ними. Навчилася бути постійно в тонусі, навчилася вибирати краще, ніж до того. Багато різного навчилася.

- Проект ще триває?

-  Так, до 30 вересня. Ми повинні прочитати 200 книжок за рік. Сьогодні я читаю «Як писати про культуру» - збірка статей від порталу «Коридор» про сучасну критику, культуру, журналістику.

- Сьогодні чимало нарікань на сучасних читачів, які нібито нічого не читають не цікавляться культурними процесами… Ви теж так бачите сучасність?

- Ні, я це не так бачу. Але сьогодні вночі писала статтю про те, як це все виглядає насправді і зараз просто не в стані вам її переказувати (Усміхається – Авт.). Є кому читати, є кому писати. Український контент цікавий, затребуваний за кордоном, тільки в нас абсолютно немає ринку як групи інституцій, які можуть взаємодіяти на нормальних засадах. Тим паче нема ринку, який може  взаємодіяти на міжнародному рівні. Усе це формується, і ми сьогодні лягаємо кістьми, щоб все це було сформовано.

- У контексті «Щасливих голих людей» не можу не запитати, що для вас означає щастя?

- Це коли ти все хочеш і все можеш.

 

 

Наталія Каралкіна,

Фото Олександри Шевченко