Мирослав Гончарук-Хомин: Мої вірші дописуються в Ужгороді

 

«Я хочу не «провтикати» кожен зі своїх моментів, який у мене є, хочу впіймати кожен такий момент, а якщо не вийде піймати цей, то наступний», - ці слова частково пояснюють усе те, що робить нині стоматолог, поет, музикант Мирослав Гончарук-Хомин. Він ділить себе на практику, науку, творчість, і всюди його вистачає. При цьому не вважає себе зацикленим на самореалізації, бо переконаний: кожної миті можна робити щось приємне, корисне для інших і не витрачати час задарма. 

Наукових досягнень Мирослава сьогодні більш ніж достатньо на його вік: лауреат премії Національної Академії медичних наук України, стипендіат програм Верховної ради України та Президента України, сертифікований спеціаліст Interpol у галузі ідентифікації осіб у випадках масових катастроф. Також Мирослав є членом Асоціації судової стоматології України, Osteuropa Verein Rechtsmedizin (Німеччина), International Organization for Forensic Odonto-Stomatology (Італія) та співавтор двох патентів щодо ідентифікації осіб за стоматологічним статусом. Загалом за роки навчання в університеті й інтернатурі у нього було близько 40 перемог на різних конференціях, наукових форумах.

Мирослав Гончарук-Хомин не позиціонує себе поетом, каже, що готовий бути стоматологом, який пише і співає. Нещодавно він видав вже п’яту поетичну збірку «Моя підростаюча зброє». Також є автором музичних інтернет-проектів «Моя особиста передвиборча компанія», «Рядові та цивільні»,  «Let it melt. Last snow on earth», кліпів, CD-альбомів «VokЗalu», «Smert Samuraya». Крім цього, Мирослав учасник творчих тандемів "Feel It" (Вінниця) та "Besides" (Ужгород), автор текстів гурту "Втрачаю контроль" (Київ).

Такі, як він, захоплюють усевстиганням. Бо хтось ціле життя досягає стільки, як цей хлопець досягнув у свої неповні 25. Мирослава хочеться назвати щасливчиком, якому таланить на кожному кроці, але насправді за його успіхом – постійне самовдосконалення, неймовірна вимогливість до себе, уміння розпоряджатися кожною хвилиною свого життя, а ще – любов до всього, що його оточує, вміння бачити прекрасне у кожній дрібниці, відчувати й співпереживати. Саме це приваблює до нього людей, які допомагають у творчих проектах. Тому Мирослав жартівливо говорить: «Насправді мені поталанило з людьми. Весь мій талант, якого в мене немає, полягає у цьому».

Наша розмова зі стоматологом, який за покликанням науковець, музикант і поет, тривала близько двох годин. Тож одразу хочемо перепросити за чималу кількість букв :) Уже досить давно ми хотіли розповісти вам про цього незвичного юнака, який має вміння реалізовувати себе і спонукає власним прикладом до дій інших людей. Тож про те, як хлопець із Житомирщини опинився в Ужгороді, чому захопився судовою стоматологією, як він перемагає на всіх наукових конференціях, і чому його надихають події – в інтерв’ю ProZak з Мирославом Гончаруком-Хоминим.

Про суцільний яскравий спогад

Найяскравіший спогад дитинства — коли народився молодший брат. Це було вже старше дитинство, мені було 10 років. Так склалося, що я проводив з ним дуже багато часу: ходив у бібліотеку, робив уроки тощо. Мені здається, що це вплинуло на мене — довелося трохи раніше подорослішати. Потім це привило мені любов до дітей, почуття турботи, відповідальності за когось. Тому весь час, проведений із моїм братом у період його і мого дитинства — суцільний яскравий спогад.

У відстані є свої переваги, невеликі, але є

Моя мама працює старшою медсестрою, і бабуся була медичною сестрою. На цьому мій родовід з погляду медицини закінчується. Вони обидві хотіли, щоб я став медиком. Батько – за освітою вчитель, закінчив фізико-математичний факультет в Івано-Франківську, і свого часу перепрофілювався на комп’ютерного фахівця. Сьогодні він працює в банківській сфері. При вихованні двох синів його педагогічні навики неабияк згодилися (Усміхається — Авт.).

Батьки в мене доволі демократичні, завжди займають позицію спостерігача, що дуже правильно. Вони ніколи не вселяли мені ідею про мене як надзвичайну особистість. У творчості мені й потрібен був погляд таких спостерігачів, які говорили: непоганий результат, рухайся далі. Я знаю, що в глибині душі вони радіють.

Перший тривалий розрив із ними був, коли  навчався рік в Америці за програмою «FLEX». Ми могли розмовляти хіба що по Скайпу, хоча й він тоді був не такий популярний. Сьогодні я вже сьомий рік поспіль живу окремо від них. Додому їжджу максимум тричі на рік. Батьки вже звикли. Найприємніше, що коли я приїжджаю, це таке маленьке свято для них і для мене не менш важлива подія. У відстані є свої переваги, невеликі, але є.

Історії з подвійним прізвищем

У мене подвійне прізвище задля уникнення сімейних конфліктів (Усміхається — Авт.). Мама залишила своє прізвище і взяла батькове. Вони вирішили, що я буду Гончарук-Хомин. Із цим було кілька некумедних історій. На Житомирщині, звідки я родом, рідко у кого подвійне прізвище. У школі я був постійно Хомин Мирослав Юрійович, а коли довелося виготовляти атестат, то прізвища у документах не збігалися.

Була й інша історія про дитячі ревнощі мого брата. Він спочатку був Хомин у свідоцтві. Але у 7 класі він почав говорити, що старшого брата люблять більше, тому захотів теж подвійне прізвище. Батьки за два тижні змінили його, і він теж став Гончарук-Хомин.

Я почуваюся комфортно у розумінні творчості з таким прізвищем. У мене були літературні псевдоніми, але сьогодні я не хотів би їх озвучувати, бо такі незрозумілі юнацькі бажання видати себе за когось іншого (Усміхається — Авт). У школі й на першому курсі університету друзі жартували: їм здавалося співзвучним моє прізвище з псевдонімом Квітки-Основ’яненка, Нечуя-Левицького.

Набагато легше розвиватися у колективі, який росте, ніж у тому, який вже самоутвердився

Уся моя мудрість полягає у тому, що я слухався свою мудру маму у потрібний час. Я хотів бути медиком. Просто мама мені пояснила, що можливості розвитку у медицині й стоматології досить суміжні, але за часом вони відрізняються, і в стоматології можна швидше реалізуватися. Я цьому спочатку опирався, але потім побачив цю перевагу. Зі стоматологічним факультетом в Ужгороді була своя історія: звідси мені першими подзвонили й повідомили, що я вступив на державне замовлення. Я поїхав, вже завіз документи до Ужгорода, а потім дзвонили з Києва, Полтави, Франківська, Тернополя, де я теж вступив на держзамовлення. Ми з татом мали своєрідний «заплив» у вступній кампанії: з Ужгорода поїхали до Харкова, де я подав документи до всіх медичних вишів на медичні, стоматологічні спеціальності, а також іноземну філологію. На медицину й англійську філологію я пройшов скрізь. І коли вже здав документи до УжНУ, і дзвонили з Києва, що я теж пройшов, то вже не хотів змінювати щось. Вже морально вирішив, що буду навчатися в Ужгороді. Тоді на мене значне враження справило приміщення нового факультету. Я подумав, що матиму тут перспективи. У своєму маленькому житті я переконався, що набагато легше розвиватися у колективі, який росте, ніж у тому, який вже самоутвердився.

Ужгород провінційний у хорошому сенсі

Ужгород маленький, тихий. Я приїхав до нього вперше, коли подавав документи для вступу. Місто здалося мені таким спокійним, розміреним, з ввічливими людьми. Я подумав, що моя адаптація тут буде простішою, ніж в Києві. До того часу я рік навчався в гімназії в Києві. Це місто вподобав через можливості, але там соціальні стосунки відрізняються від тих, які є в маленькому місті. А Ужгород провінційний, але це сказано не з метою негативу. Мені подобається ця провінційність, цей спокій. Я думаю, що для творчості важливо мати за собою спокійний плавний фон.

До того ж, з Ужгорода зручно виїжджати кудись далі у напрямку Європи. Я ще, напевно, не виріс до статусу тих великих міст, куди їжджу на конференції. У подорожі я почуваюся комфортно, але коли приїжджаю, мені потрібно принаймні день адаптації. Насправді нема потреби наразі виїжджати кудись з Ужгорода, творчої потреби принаймні не бачу. Я дуже рідко пишу, поки їжджу, швидше занотовую на гаджетах. Ніколи не пишу на папері, набагато  легше це робити на електроному носії. У дорозі все це лише занотовується, а думка завжди додумовується і вірш дописується завжди в Ужгороді.

Мені пощастило бути в команді ініціаторів розвитку судової стоматології

Свого часу в Україні не було аналогів проекту з судової стоматології, започаткованих сучасним деканом стоматологічного факультету УжНУ Євгеном Костенком. Перша Асоціація судової стоматології теж була створена на Закарпатті. І мені просто пощастило бути в команді ініціаторів, яку згуртував Євген Якович. Близько трьох років назад ми їздили на світовий конгрес із судової стоматології в Італію і там офіційно представляли Україну, демонстрували вже власні розробки у цій галузі. Потім почався розвиток методології, необхідної для існування науки. У багатьох аспектах ми відштовхуємося від судової медицини, але специфіка тут абсолютно інша. Сьогодні вже чимало людей з інших областей займаються цією темою.

Коли впав боїнг на території АТО, загиблих потрібно було ідентифіковувати, й Україна займалася цим питанням. Нас викликали вже в першу добу цієї трагедії до Києва. Пригадую, що був на конференції у Вінниці і збирався їхати в Ужгород, але мені повідомили, що потрібно їхати до столиці. Вже за нами приїхали іноземні фахівці, з якими ми могли співпрацювати, але тоді ми вже усвідомили, що для нас було конкретне завдання для реалізації. Це була вже далеко не теорія, а практична імплементація. Затим інститут з Росії попросив нашу методику для визначення проблем з травматології, зокрема, щодо того, які зміни відбуваються у структурах тканини пацієнтів після переломів стегна.

Стоматологічна практика і переклад наукових статей

Усі розуміють під судовою стоматологією, як і судовою медициною науку, котра допомагає в ідентифікації померлих. Насправді, це лише одна їхня частина. Іноді  при переломах, травмах потрібно визначити ступінь ушкодження зубів. Крім цього, судова стоматологія допомагає визначити справжній вік людини, що актуально, до прикладу, у питанні емігрантів, неповнолітніх наркоманів тощо. До того ж, це чималий розділ експертної оцінки стоматологічних втручань. Наприклад, коли пацієнт хоче довести, що лікар поставив неякісну пломбу, втручаємося ми. Однак першим лозунгом судової стоматології було те, що кожен померлий заслуговує на ім’я. Але сьогодні це галузь, яка допомагає вирішити масу проблем у живих, а також стоматологічні похибки.

В Університеті свій час я присвячував науці. Я вважаю, що теорія повинна бути теорією. Вже в інтернатурі я почав займатися практикою. Вважаю, що сьогодні якість моїх послуг видніше моїм пацієнтам, ніж мені.

Також працюю лаборантом кафедри ортопедичної стоматології. Згідно з державним розподілом, я повинен відпрацювати певну кількість років на державу. Але мені подобається такий зв’язок з університетом. Згідно з положенням інтернатури, частину занять я проводжу в клініці. Паралельно до цього я займаюся перекладами на англійську мову матеріалів на стоматологічну тематику. Це мені теж подобається, бо допомагає розвиватися у напрямку лінгвістики.

Наукових амбіцій вже немає, цікавий сам обмін інформацією

Раніше щодо перемог на конференціях я мав певні амбіції. Сьогодні вже я просто хочу ділитися тим, що, можливо, знаю трохи краще, ніж інші студенти або ж молоді науковці. Мені цікавий сам обмін інформацією. Якщо до цього часу темою моїх наукових робіт була судова стоматологія, то зараз вже мав кілька конференцій, на яких виступав з темами імплантології. Сьогодні маю намір працювати з обома напрямками. До судової стоматології я займався онкостоматологією. І якщо судова стоматологія мені цікава як стоматологу, то  мені імплантологія цікава як медику.

Я з великою повагою ставлюся до української наукової еліти, але вважаю, що сьогодні рівень наукових знань ніяк не залежить від наукового звання. Я досить часто їжджу на стоматологічні курси, й іноді там можу почути такі речі, які не почую в університеті. Тому  думаю, що сьогодні не готовий писати кандидатську, бо хочу наразі більше практики.

«Моя підростаюча зброя» обійшлася у 30 тисяч, які виграв на конференції

Найнервовіша подія у моєму науковому житті — це конференція відомого в Україні імплантолога Мирона Угрина. Цього року вона була присвячена 60-річчю й зібрала всіх його друзів. Роботи учасників оцінювало журі у складі близько 30 осіб й аудиторія — близько 500 практикуючих лікарів, науковців. Завдяки клініці «DM-стоматологія» і її керівнику я потрапив на цей захід. Я страшенно хвилювався. Це дуже дикі відчуття, коли ти розповідаєш про певні аспекти у своїй роботі й бачиш перед собою людину, яка є фахівцем у цій галузі, відомим на всю Україну, тому розумієш, що коли щось не так — тут тобі і смерть (Усміхається. — Авт.). Але сприйняли мою доповідь, дякувати Богу, старанням, адекватній оцінці, дуже добре, я здобув перше місце й виграв 30 тисяч гривень. Сьогодні вже ні копійки з цих грошей не залишилося, усе пішло на видання мого арт-буку «Моя підростаюча зброя». Я подумав, що зроблю собі такий подарунок.

За всі роки у мене було близько 40 перемог на різних конференціях, наукових форумах. Пізніше ці здобутки вплинули на те, що я став лауреатом премії Національної Академії медичних наук України. Взагалі перемоги — це не головне на таких заходах. Мені подобається здоровий дух хорошої наукової конференції, наукові амбіції.

В одній зі збірок слово «туберкульоз» було використано близько 70 разів

Перші вірші я писав у 9 класі, але не з метою дати комусь на оцінку. Я не дарував книжок зі своїми віршами, але якщо дівчата все ж прочитали ці вірші, думаю, могли впізнати себе у них. Сьогодні їх ніхто не бачить і я вже й сам не пригадую, де вони. Я не цураюся своєї емоційної творчості, але намагаюся рухатися від неї. Є така тенденція в українців, що їм пишеться або про любов, або про війну. У моїх перших віршах були або душевні страждання або любовна ейфорія. Все це було пересипано досить частою і не завжди доречною медичною тематикою. Вже далі воно дало про себе знати. У третій збірці хтось із моїх друзів підрахував, що слово «туберкульоз» було використано близько 70 разів. Мене це спочатку злякало, але вже потім я навчився фільтрувати потік медичної лексики.

Моя перша збірка вийшла друком 5 років тому. Це було абсолютно неусвідомлено. Це був внутрішній поклик, бажання самоутвердитися цією книжкою. Бувають ситуації, коли чоловіки спочатку хочуть самоутвердитися для винуватиці своєї душевної болі, а вже потім доростають до того, щоб утвердитися і для себе. Я не пам’ятаю, як я для неї самоутвердився, а потім вирішив для себе. Хоча тоді я не знав нічого про правила видання, оформлення, можливу редакцію книжки, вичитку, римування. Це все була інтуїція і юнацька ейфорія.

Легше жити, коли тримаєшся простих істин

Сьогодні я пишу, коли  в мене є наснага до цього, коли є думка, яку я вносив, і вже пора її записати. Мене надихають події як результат дій, думок певних людей. Точніше, я аналізую ці події, і в мене виникає бажання про це написати. Натхнення — це завжди емоційний фактор.

Дуже рідко надихають люди, якщо це не жінки — їх виокремлюю для того, щоб підкреслити унікальність. Більшість моїх віршів про любов, бо немає нічого більшого у цьому світі за любов, пам’ять... Треба триматися якихось простих істин, і тоді легше жити. Я ставлю себе на місце свого ліричного  героя, і він тримається тільки за любов. Я теж намагаюся триматися за неї. Маю на увазі любов до життя, хоча це звучить трохи пафосно, але це правда. Треба любити дрібниці, любити менших братів, жінок. Це природно і не потрібно від цього відходити. Мені важко, до прикладу, зрозуміти хлопців, які грають у комп’ютерні ігри і не ходять на побачення.

П’яту збірку писав найдовше

Збірку «Моя підростаюча зброя» я писав найдовше — 2,5 роки. Це хороша ознака, що вона набагато тонша, ніж мої попередні збірки. У цій збірці я не спекулюю темою війни, але вона впливає на всіх. У мене була ще й сімейна трагедія: двоюрідного брата поранили в зоні АТО, йому зробили операцію і, на щастя, зараз все добре. Тож на емоціях багато чого було написано, але я вже навчився не все викладати в мережу.

Загалом ця книжка дуже про різних людей.  Але назва «Моя підростаюча зброя» – це мій молодший брат. Назва є цитатою вірша, де я пишу про нього, тому в мене виникла така думка, що це саме він. Вірша закінчується словами: «Сили тобі, маленький мій сотнику, чорного сонця, моя підростаюча зброє». Братерська тематика є ще в одному вірші. Але в назві є й інший аспект: думка, яка виросте і щось змінить. За допомогою подвійної назви читачу легше орієнтуватися читачу. У цій книжці така манера.

З Жаданом у собі борюся

Жадан для мене не є кумиром, це людина, творчістю якої я захоплююся.  Сьогодні він настільки популярний, що у деяких моїх знайомих ця любов переросла в популізм. Я його дійсно люблю, його поезію, прозу, музику. Я хотів з ним заспівати пісню «Радіо Харків» і заспівав її під час їхнього концерту в Ужгороді. При чому це відбувалося без жодної репетиції. Тоді я бачив його втретє в житті. Напевно, наступного разу вже наберуся наглості й подарую йому «Моя підростаюча зброє» (Усміхається – Авт.).

Сьогодні я вже усвідомлюю, що мої вірші схожі на вірші Жадана, тому у деякі із них вже змінював, щоб не було такої значної подібності. Але я не хочу його наслідувати, хочу знайти свою стежину. Творчо я з цим борюся. Звісно, слідкую за його творчістю, а як боротися з підсвідомим, наразі не знаю. Думаю, що є чимало людей, які пишуть кавери на його пісні, й узагалі пишуть так, як він. Але все має до певної міри. Копіюванням, звісно, не можна займатися. З цим я реально борюся.

Щовесни – новий музичний проект

Музика – це талант, якого в мене немає, чесне слово. Я чую фальшиві ноти, я хотів би їх почути, але не вистачає вокальних здібностей, щоб їх відтворити. Однозначно хочу це виправити. Займався самостійно по годині на різних музичних інструментах, володію гітарою, граю на клавішних і баяні, сьогодні маю намір взяти уроки вокалу, вивчити ударні інструменти. Але в мене музика більше підпорядкована поезії: спочатку з’являється вірш, а вже потім на нього пишемо музику, якщо виникає таке бажання. Мої музиканти у цьому процесі, звісно, відіграють більше, ніж я. Від мене – ідея, я можу кілька нот зіграти, а вони вже це підхоплюють. Але в творчому проекті «Feel It» з Нютою Окружко ми пишемо однаково і музику й слова, але співає вона.

У мене є велике бажання завершити свій електронний проект. Бо мої попередні альбоми більше поетичні, ніж музичні. Насправді мені поталанило з людьми. Весь мій талант, якого в мене немає, полягає у цьому. Це, зокрема, й хлопці з «Besides», які написали всю музичну програму, яку вони грали на презентації книги. З моїм другом Сашею Цуцковим – генієм музики ми збираємося кожної весни і пишемо свій музичний проект. У травні будемо писати щось нове: маю ідею на 7-трековий музичний проект. Я пояснюю йому, як хочу, аби звучало, потім пишу вірші, а він – музику.

Моя самоціль сьогодні – не мати вільного часу

У мене є особливий вірш, до якого я дуже довго виношував строки: все закінчується перебудовою міст, тільки створюючи щось нове можна перебороти злість. Я писав цей вірш близько місяця. Щодо композицій, колись на третьому курсі ми з Сашком писали музичний проект – легенький поп-рок. У пісні «Серед джемперів та кардиганів» після одного куплета Сашко забув стерти, як ми сміялися після одного з куплетів. Тому ця пісня така цінна для мене.

Я люблю, коли щось робиш, а потім стається перемикання тумблера – і ти вже робиш щось інше. Це «перемикання» і є відпочинком для мене, коли одна діяльність змінюється іншою. Моя самоціль сьогодні – не мати вільного часу, тому що дуже хворобливою є думка: чим би я зайнявся наступні 15 хвилин. Це не означає, що себе потрібно заганяти в крайнощі, але це таке приємне відчуття, коли наприкінці дня  обмірковуєш, що ти зробив. Тоді за себе не соромно.

Успішність в усьому «попахує» психіатрією

Я сплю в середньому не більше 4-5 годин. Мій день починається не з кави  (Усміхається. — Авт.). Від неї я відмовився, бо за умови нетривалого сну під впливом кави почав відчувати легку тахікардію, тому вирішив для себе, що це нездорово. Можливо, це прозвучить дещо пафосно, але я пересів на здоровий спосіб життя. Мені краще пити сік зранку і їсти вівсянку, ніж пити каву з бутербродом. Останні два роки я живу так. Можу виспатися на вихідних значно довше ніж посеред тижня. Крім цього, я не щодня займаюся своїми нагальними справами, бо успішність в усьому «попахує» психіатрією, це неадекватно. До прикладу, вчора в мене був хороший день, я написав досить непоганого вірша.

Я не знаю, хто зміг би мене витримати з таким характером (Усміхається. — Авт.). Але я намагаюся підтримувати максимально дружні стосунки з великою кількістю людей, хоча друзів у мене мало. Маю кращого друга тут, ми працюємо на одній роботі, тому під час робочого дня маємо змогу поспілкуватися й на неробочі теми Я не забуваю про соціальні івенти, ходжу на концерти тощо, бо соціальний фактор необхідний кожній людині. Можна, звісно, писати по 4 наукові статті за місяць, робити експерименти, бути трохи схожим на навіженого, але я думаю, що такий період у моєму житті вже минув. Сьогодні я не знаю, як писав би, якби в мене не було друзів. 

У моїй ріці мені комфортно

Я почуваюся духовно і фізично комфортно, але я не думаю, що це щастя. Щастя — це коли ти впевнений у конкретних людях, речах, подіях, а тобі ще при цьому зносить дах. Це ніби коли все тече своєю рікою, а тут у цю ріку вбігають діти, і все вихльопується. Тобто це така додаткова ейфорія. Мені в моїй ріці сьогодні комфортно, але я не відчуваю щастя.

Видача нової книжки — це неймовірні нерви, хвилювання, постійне незадоволення. Після цього процесу щастя полягає у тому, що через кілька місяців ти заспокоюєшся. Навіть з вечора-презентації я виходив і думав, що як це все було не так, що я міг передбачити щось, змінити. А потім думаєш: воно ж було. І там була маленька дівчинка Оксанка, яка підспівувала, підтанцьовувала — ось це і є щастя.

 

Наталія Каралкіна,

Фото Роберта Паппа