image

О. Гаврош: «Meine liebe Віра» вже готували до списання

 

«Театр треба любити за імпровізацію», — вважає письменник, журналіст і драматург Олександр Гаврош. Сьогодні досить важко сказати, яка з творчих іпостасей у ньому переважає, однак драматургія – найпізніша. Серед п’яти його п’єс,що побачили сцену, найрезонанснішою стала «Meine liebe Віра», яку у 2013-му році в облмуздрамтеатрі поставив відомий київський режисер Сергій Архипчук

 

З того часу любовну драму з прибамбасами побачили ще у Мукачеві, Одесі та Хмельницькому. У «Meine liebe Вірі» все, як у житті: емоційні сцени з сімейними сварками, заробітчани та базарники, катання закоханих на ровері, а наприкінці — стрип-денс. Контрастних образів, символіки у вистав — хоч відбавляй. Щоразу вона збурює, епатує глядача, актори змушують навіть підспівувати, беруть до танцю. Екзотична німецька музика посилює драматизм, який проявляється в життєвій гостроті вистави. «Людина не створена для щастя» — вислів, що лунає зі сцени кілька разів і по суті став її лейтмотивом.

4

Попри унікальність «Meine Liebe Віра», в облмуздрамтеатрі її не показували півтора року. Чому так сталося, яке сценічне життя чекає на любовну драму, коли побачимо на сцені нові п’єси про Адальберта Ерделі і князя Корятовича – читайте в бліц-інтерв’ю видання ProZak з драматургом Олександром Гаврошем.

Чим для тебе є «Meine liebe Віра»?

— Це особлива вистава для мене, бо вона — про наше сучасне життя. Закарпатська театральна сцена – дуже абстрагована. В театрі рідко можна побачити те, що хвилює людей нині. Вважається, що публіку треба розважати. Приклад з «Meine liebe Вірою» свідчить, що глядачам цікаво бачити на сцені і реальне життя. Особливу прихильність до вистави проявила молодь, яка безпосередньо стикається з проблемами, що бачила на сцені.

Яка твоя улюблена роль у цій виставі?

— Найскладніша роль у Клари Берец, яка зіграла Віру. Дві з половиною години вона не сходить зі сцени, проходячи велику внутрішню трансформацію разом зі своєю героїнею. Клара чудово впоралася зі своєю роллю, вона – енергетична, зваблива, сильна. Для багатьох людей вона сама стала «Моєю коханою Вірою». Це її бенефіс у театрі, адже чомусь їй украй рідко дають великі ролі. До речі, журналістський клуб «Театрал Закарпаття» за цю роль визнав її кращою акторкою 2013 року в області.

Чому виставу не ставили півтора року?

—Формально завжди випадали якісь несприятливі обставини. Кілька разів на день показу припадав траур, то хворів хтось з акторів, то приїжджі гастролери забирали сцену. Так поступово вистава переходила в затінок. Та й керівництво театру не вельми було їй раде, оскільки вона дуже контрастує з рештою спектаклів. По суті її «відвоювали» самі актори, яким подобається в ній грати. Адже режисер у Києві, нема кому її відстояти на творчих нарадах.

2

Скільки загалом показів відбулося?

—Після десятого показу відбулося дуже цікаве фахове обговорення, яке засвідчило потрібність цієї вистави. Показали її й на гастролях в Одесі, на театральних фестивалях у Мукачеві і Хмельницькому. В останньому вона навіть дістала нагороду за кращий акторський склад. До речі, це єдина фестивальна нагорода нашого театру за останні роки.

Що би ти хотів змінити у «Meine Liebe Віра» сьогодні?

—Вистава – це вже завершений твір. Як пошив костюма, в якому важко щось змінювати, коли він готовий. Хіба що шити новий. Розказана історія починає жити своїм життя . Режисер ще може деталі змінювати, нюанси, але автор – навряд чи.

Які з твоїх вистав є для тебе важливими?

— За п’ять років побачили сцену п’ять моїх п’єс. Для закарпатської драматургії – це неймовірна кількість. Але для конкретного автора – це все-одно «поштучна» продукція. Кожна постановка – це подія. Всі вони особливі, бо ставили їх різні режисери, чудові фахівці і люди, з якими у мене зав’язалися дружні стосунки.

Чи готується щось нове?

— Так, цього року заплановано ще дві вистави. Обидві мають для Закарпаття особливе значення. Торік облмуздрамтеатр провів конкурс на кращу закарпатську п’єсу для постановки. Перше місце здобула драма «В Парижі гарне літо» про життя нашого відомого художника Адальберта Ерделі. Я довго працював над цією п’єсою. Вивчав щоденники цієї непересічної постаті, матеріали про неї, навіть підготував власну документальну книжку. Втілити драму на сцені заповзявся головний режисер театру Анатолій Філіпов. До речі, Сергію Архипчук теж сподобалася п’єса, але нині театр не має коштів запрошувати «чужих» режисерів.

P3054787

Автор може впливати на вибір акторів?

—Я, звичайно, можу сказати свою думку, але, гадаю, навряд чи це має аж таке важливе значення. Робота автора – це текст. Все інше – це «хліб» режисера. Вистава цілком належить йому. Це як диригент, який керує оркестром, а ви тільки написали для нього партитуру. Та й зрештою, у нас не настільки багатий акторський склад, аби було з кого перебирати. Дуже часто тут рішення цілком однозначні.

Яким постає Адальберт Ерделі у виставі?

—На наше щастя, Ерделі мав ще й літературний хист: писав щоденники й біографічну прозу. Тому писати про нього п’єсу було не так складно, адже він занотував свій непростий внутрішній світ.

А про що друга п’єса?

— Про князя Корятовича, 400-річчя з дня смерті якого відзначатимемо в цьому році. І тут все значно складніше, бо нам навіть невідомі точні дати народження чи смерті. Мовчу вже про внутрішні характеристики. Тут автор має велике поле для фантазії.

Хто ставить цю виставу?

— Мукачівський обласний театр. І це буде перша постановка про князя Корятовича на професійній сцені за всю історію. Зрештою, як і драма про Ерделі. Я спробував написати про мукачівського князя не пафосно, подати його як живу людину. Думаю, її цікаво буде переглянути і звичайному глядачеві, який не вельми розбирається в історичних перипетіях. П’єса має кілька сюжетних ліній, музичні номери. Ставить її головний режисер театру Євген Тищук. Показати її планують на Міжнародному театральному фестивалі «Етно-діа-сфера», який традиційно відбувається в Мукачеві у травні. Цікаво, що хочуть її грати не тільки в театрі, але й у самому замку. Якщо це станеться, то ,буде подією в культурному житті Закарпаття.

Що думаєш про закарпатську драматургію?

—Драматургія ніколи не була сильною сторінкою нашої літератури. Але останнім часом відчуваємо її ренесанс. Закарпатські автори виграють всеукраїнські конкурси, а їхні твори почали ставитися на сценах наших театрів і не тільки. Такого вибуху не було за всю повоєнну історію краю. Сьогодні в усіх трьох театрах Закарпаття йде закарпатська драматургія. Це дуже позитивний процес, адже таким похвалитися може далеко не кожний регіон.

Над чим плануєш працювати далі?

—Останнім часом пишу вистави на замовлення, як у випадку з Корятовичем. Нема сенсу багато писати, якщо ймовірність постановки низька. Краще працювати над книжками, тут усе залежить тільки від майстерності автора.

 

Наталія Каралкіна,

Фото Іванки Когутич та з мережі Інтернет

  • Про нас

    Prozak - Інформаційний антидепресант

    Редактор сайту - Костянтин Шевченко

    Тел.: +38 095 308 8778

    Ужгород, вул. Белінського, 24

    mail.prozak@gmail.com