image

Олександр Куцик: «Актори завжди підуть за режисером, якщо в нього є, куди їх повести»

Один із найвідоміших закарпатських режисерів про «театральну дієту», дитинство як сценарій автобіографії і «Недотепу із Вертепа» - візитівку «Бавки». 

Заслужений артист України, режисер-постановник Закарпатського академічного обласного театру ляльок «Бавка», лауреат і дипломант всеукраїнських, міжнародних конкурсів та фестивалів, – для творчої біографії Олександра Куцика замало кількох сторінок, не те що одного абзацу в цьому інтерв’ю. Однак є словесна формула, яка лаконічно пояснює значну частину його досягнень – творець «Недотепи із Вертепа». У цій виставі – частинка дитинства Олександра Петровича і водночас вона є найкращим підтвердженням його майстерності, адже здобула десятки перемог, стала візитівкою «Бавки», і з часу прем’єри користується шаленим успіхом на Закарпатті та поза його межами. Якщо Дмитро Кешеля є «батьком» цього твору, то Олександр Куцик – «хрещений батько «Недотепи». 

У своєму житті Олександр Куцик пройшов усі театральні етапи: починав з актора, продовжив як режисер, відкрив у собі педагога. Упродовж 30 років режисерської діяльності поставив понад три десятки вистав тільки в Закарпатському обласному театрі, а загалом лялькарській справі віддав 45 років свого життя. Сьогодні, зізнається, йому цікавіший професійний, фаховий етап, коли хочеться працювати не лише з одним колективом, а ставити вистави у різних театрах, бо це новий досвід. Тож нині Олександр є режисером-постановником у «Бавці» і своєрідним гастролером в інших театрах, як сам себе називає.

Під час інтерв’ю він спілкується так, ніби грає на сцені. Однак це зовсім не перевтілення заради співрозмовника, а такий особливий стиль спілкування. Кожне слово, емоція - справжні. Він не актор у житті, його життя – це театр, і мистецтво настільки наповнило єство, що навіть у буденності він не дозволяє собі монотонних речень, а проймається усім, про що розповідає. Олександр Куцик – це найважливіший, найвимогливіший глядач режисера Олександра Куцика, і в цьому, певно, секрет успіху талановитого закарпатця, про який багато театралів лише мріють.

DSC_6267ф

Кінематографічні спогади з дитинства

- Який найяскравіший спогад маєте з дитинства?

- Моє дитинство прийшло у Рокосові, і пригадую два яскраві спогади, які не можу відокремити один від іншого. Перше - Різдво, колядування. У селі є гора Киргидь, одразу за якою знаходиться село Вертеп. Тому коли ми співали в дитинстві «Над вертепом звізда ясна світу засіяла», я був переконаний, що Ісус Христос народився у селі Вертеп. Другий спогад пов’язаний з моєю бабкою Терезією – Теркою. Вона була віруюча людина, а в той час це було не так просто, але бабка була дуже наполеглива у вірі, і на всі великі свята вона водила мене з собою. Тому церква, храм, собор, - сакральні місця для мене, дуже особливі.

Мені запам’яталося, як з Рокосова ми з бабкою перебиралися на човні через Тису. На другий берег нас переправляв човняр, бо довго було об’їжджати через Королево. Зранку не можна було їсти (перед причастям треба було постити), а я був голодний. Тому рукою заліз у банку з фасолею, щоб бабка не виділа, а бабка повернулася, а я почав випльовувати фасолю у Тису, а риби клюють її, ловлять…. Ось такий кінематографічний спогад з дитинства (Усміхається. – Авт).

Взагалі можна розповідати багато. Запам’яталися мені хлопці, з якими виріс, а ще бубняр, який після війни йшов з бубном, і люди сходилися біля хреста, слухали рішення радянської влади, які він розповідав. Це була така «жива газета». Запам’яталася жінка несповна розуму, яку ми завжди боялися зустріти, таємничі камені-валуни, котрі ніхто в селі не міг зрушити з місця, тому називали їх чортовими.

Але все ж дитинство для мене – це Різдво. Тому, можливо, й невипадково я прийшов до вистави «Недотепа з Вертепа». І це є найбільшим підтвердженням того, що дитинство є сценарієм автобіографії митця. Сценарій як короткий зміст, з якого потім виростає цілий роман життя. Дитинство – це такий казковий, містичний світ, підсвідомий, емоційний, який потім формується з досвідом і відображається у творчості. 

Про талановиту сім’ю і кумира Довженка

DSC_6197ф

- Як батьки ставилися до того, що син обрав творчу професію?

- Дитинство я провів у Рокосові, а потім батьки переїхали у село Жорнава на Великоберезнянщину, де мама все життя працювала вихователем. За чоловіком вона була Анна Диковець, а мені залишила своє прізвище, і я вдячний їй за це. Мій дідо – Куцик був відомим у Рокосові, мав чимале господарство. Пам’ятаю дідових коней, свиней, корів. Пам’ятаю, як йому допомагали люди у господарстві. Після війни він довго не йшов у колгосп. А потім у нього стріляли, і побоявшись за свою родину, все ж пішов у колгосп, віддав усе господарство, і став свідомим комуністом. Зрештою, в колгоспі проявив себе господарником, вирощував саджанці й озеленяв Рокосово, і той кар’єр, у якому видобували камінь. Натомість бабка вставала вранці на коліна, молилася перед образом і все життя залишалася релігійною. Ось у такій атмосфері я ріс. Мама тоді ще навчалася, тож я фактично жив з дідусем і бабусею, а з нами жили вуйки, тітки. Думаю, що вони всі заклали мені вибір професії, любов до мистецтва, бо жодне свято у нас не обходилося без народної пісні.

Найбільше на майбутній вибір вплинула мама, а також великоберезнянська і перечинська школи-інтернати, де я навчався. У той час у цих закладах були хороші вчителі, вихователі. Там панувала атмосфера колективності і лідерства. Я брав участь у різних вечорах, концертах. Вважаю, що не дитина вибирає собі дорогу в житті, а педагог, батьки. Саме вони визначають майбутній шлях покоління. Але мій вибір остаточно визначив Олександр Довженко. На уроці літератури ми вивчали його творчість. Він Олександр Петрович і я Олександр Петрович…, тож одразу провів собі таку паралель, і захотів стати митцем, як Довженко.

- Чому із Закарпаття поїхали аж до Харкова на навчання?

- Педагоги порадили мені поїхати до Харкова вступати у театральний інститут. Оскільки я не дуже високий, не підійшов для драматичного актора. Але в 1969 році, коли я вступав, у Харкові вперше набирали на навчання акторів театру ляльок, куди й запропонували вступити всім, хто не підійшов для «дорослого театру». Перед тим, як ми повинні були зробити вибір, нас запросили на виставу для дорослих, поставлену в ляльковому театрі – «Чортів млин». Я був надзвичайно захоплений нею, і це визначило мій подальший шлях. Так я вступив до Харківського інституту. 

Перша роль, перша вистава і початок режисерства у закарпатському театрі

DSC_6232ф

- За кілька років після закінчення вишу ви знову вступили до інституту. Чим приваблювало вас режисерство?

- У 1976 році у Москві тривав міжнародний фестиваль театрів ляльок на базі театру ім. Образцова. Там я побачив таку палітру лялькарської справи з усього світу, що вирішив для себе стати режисером. Тому у 1981 році вступив на режисуру до Ленінградського державного інституту театру, музики і кінематографії (ЛДІТМІК). Після закінчення вишу потрапив до Чехословаччини за туристичною путівкою. У нашій групі, яка їздила а кордон, був директор Львівського театру ляльок. Так ми познайомилися, і він запросив мене поставити дипломну роботу у їхньому театрі. Але у Львові не було перспектив з житлом, а я на той час вже був одружений, що накладало на мене певну відповідальність. Тож в Ужгороді я зустрівся з Володимиром Ліхтеєм, першим директором нещодавно створеного  Закарпатського обласного театру ляльок, потоваришував з тодішнім режисером Миколою Волошиним. Тому, коли Волошин звільнявся з посади головного режисера, Ліхтей запропонував мені зайняти цю посаду. Спершу я здійснив у театрі пробну постановку «Поросятко Чок», і в 1987 році, рівно 30 років тому, переїхав до Ужгорода, почав працювати головним режисером і поставив свою першу «стаціонарну» виставу «Теремок» у Закарпатському театрі. «Теремок» готувався ще в Доманинцях, де була попередня база театру,  але у 1987 році ми перешли в історичне  приміщення на пл. Театральній в Ужгороді і відкривалися на новому місті саме цією виставою. 

- Чи пригадуєте свою першу роль?

- Студентські роки – це такий період, коли всі ролі перші. Ще на початку навчання педагоги говорили нам, що рука актора оживляє ляльку, анімує її, тому це мистецтво анімації, що означає оживлення, одухотворення, і рука актора – це душа ляльки. Сьогодні я розумію, що це своєрідний код, а насправді оживляє ляльку і рука, й розум, і серце, і весь актор. Спектр виразних засобів театру ляльок сьогодні безмежний. Найбільш вдалі вистави ті, які гармонійно поєднують живого актора, ляльки, предмети, тіні, маски, пластику, спів, вокал, танець. Тому перша роль, яка запам’яталася – це дипломна робота, у якій я грав песика, котрий бігав, проганяв зайчиків, собачок. У мене не було слів, але я так грав, виразно діяв, що той песик запам’ятався всім. Коли я працював у Харківському театрі ляльок, мене потім ввели у виставу «Чортів млин», де я отримав роль поета, якого колись грав ще сам Віктор Афанасьєв. Поет, за сюжетом, закоханий, з ним стаються драматичні перипетії, він хоче покінчити життя самогубством, але виглядає це дуже смішно. З його уст часто лунає фраза «Я зараз покінчу життя самогубством, або прийму душ…».

DSC_6266ф

- У скількох театрах ви працювали?

- Мій перший театр, безсумнівно, Харківський театр ляльок ім. Афанасьєва, а другий – Приморський театр ляльок у Владивостоці, де я працював певний час. Потім поставив вже свою дипломну роботу як режисер у Львівському театрі ляльок, там певний час працював, і ось з 1987 року працюю в «Бавці» в Ужгороді.

Найважливіша вистава

DSC_6182ф

- У вашому режисерському переліку – понад 30 вистав тільки в Закарпатському обласному театрі. Чи є між ними улюблена, найважливіша для вас?

- Може, найулюбленіша та вистава, у якій можна не стільки втілити певну дію на сцені, скільки себе у виставі. Звичайно, це «Недотепа із Вертепа» Дмитра Кешелі. Це не просто вистава про хлопчика-сироту із села Вертеп, а про дітей, дорослих, добро, зло, формування особистості. Найважливіше запитання вистави – звідки пішли люди? І хлопчик запитує про це у всіх героїв вистави, не може знайти відповідь. А потім на Різдво, коли приходять душі померлих, його мама в образі янгола каже: «Сину, я ж тебе породила. Від матері пішли люди, від великої любові Матері, яка народила у такий самий вечір Ісуса Христа – Спасителя нашого. Рукою матері торкається нас ласка Господня». Звичайно, ця вистава важлива для мене. У ній вдалося втілити свої роздуми над життям, та й виражальними засобами вона цікава. Тому думаю, "Недотепа", мабуть, найбільш вдала моя робота. 

Вистава «У нашім раї на землі» також сьогодні одна з улюблених. Вона не стільки розважальна, скільки сакральна. Це молитва про Шевченка, молитва самого Шевченка. Мені дуже важливо, аби глядач почув у ній вірші письменника, щоб це було цікаво і щоб навіть не відчував їх як вірші, а як частину вистави. Те, наскільки це вдалося – вже інше запитання. Я часто кажу, що результат залежить від багатьох чинників, зокрема, від погоди – «як ся звізди зійдуть». Має бути хороший матеріал, блискучий художник, а актори завжди підуть за режисером, якщо в нього є, куди їх повести.

Актор – це емоційна складова театру, хаотична стихія, вибуховість. Тому якщо ти знайдеш хороший матеріал, а художник гарно придумає вирішення, актори фактично стають першими глядачами, яким режисер показує фокус. Спочатку їм потрібно показати, потім пояснити секрет фокусу і запевнити, що вони теж стануть такими фокусниками. Тоді вони включаються у професійний етап, починають любити цей матеріал й оживляти його.

«Мене сформував Закарпатський обласний театр ляльок»

DSC_6212ф

- Ви суворий режисер?

- Та де там, я наче дітвак. Один мудрий режисер радив мені навчитися працювати, як відпочивати. Робота лялькарів має бути не роботою, а святом. Це задоволення, радість. Але творчість – це завжди і муки, і радість, і пошук, і головний біль, і недоспані ночі. Багато митців ще до нас сказали, що творчий процес – наче народження дитини. Митець має схожі емоційні відчуття. Моя мета – зробити чесну, професійну, пристойну роботу. Бо вважаю, й це очевидно, що професіонал має працювати саме так. І вже інша справа, якщо вдалося піднятися на рівень натхнення. Тоді ми кажемо, що це вдалося. А «вдалося» - це вічна, прекрасна таємниця мистецтва. Це вже від Творця.

- Як вам працюється у «Бавці» стільки років поспіль?

- Коли я прийшов у цей театр, тут вже працювали Елла Григор’єва, яка досі працює і стала заслуженою артисткою України, і Юрій Григор’єв, і сім’я Кобзистих, зокрема, Світлана досі працює і теж заслужена. У цей час в театр прийшла Наталія Орєшнікова, яка сьогодні є головним режисером, також заслужена артистка України, а ще Андрій Опіок, Тетяна Сударєва, Микола Карпенко працюють приблизно з того часу. Я працював з усіма директорами цього театру. Спочатку, після першого директора  театру Володимира Ліхтея, директором став Олександр Туряниця, який заснував фестиваль «Інтерлялька», далі – Василь Чайкович, а сьогодні Мирослав Петій. Кажу це до того, що режисер формується у атмосфері колективу. Мене сформував Закарпатський академічний обласний театр ляльок. У двохтисячних я майже 10 років працював і у Львові, але на той час я вже був сформований як режисер. Там більше проявив себе як педагог, адже, окрім роботи головним режисером Львівського академічного обласного театру ляльок, працював на посаді  доцента художнім керівником  курсу «акторська майстерність  театру ляльок» у Львівському національному університеті  ім. І. Франка.

 Сьогодні є нова конкурсна театральна система, інші умови, у яких доводиться існувати театрам. Тому якщо  колективу вдається зберегти театральну єдність, тоді актор, режисер, художник, директор, працівник театру почуваються, мов у родині, а не на роботі. У такому середовищі особистість формується як професіонал і як людина, бо це частина її життя. Звичайно, я завдячую багатьма речами цьому колективу. Мене як професіонала формував і наш унікальний Міжнародний фестиваль «Інтерлялька», який дозволив вийти на вищий рівень професійності.

Про сім’ю і «театральну дієту» на все життя

DSC_6279ф

- Як ви обираєте матеріал для майбутніх вистав?

- Спочатку обирав так, аби було цікаво глядачеві. Сьогодні вибираю за тим принципом, аби було цікаво передусім мені. Я переконався, що догодити глядачеві дуже легко: зробити «виставочку», аби він радів, підтанцьовував, аплодував. Це теж потрібно, але це легше, ніж зробити виставу, на яку глядач прийшов би з бажанням розвеселитися, а потім почав вслухатися в тиху атмосферу, відчувати енергетику вистави, прислухатися до слів, розуміти зміст. Це складніше. Тому хочеться таких вистав. Але сучасне мистецтво – це потужний гіпермаркет, а глядач має вибір, і це найскладніше. Звичайно, у театрі ляльок глядач – це дуже різна вікова категорія. Дитина 3-4 років – це одна людина, а 5, 7, 8 – зовсім інші люди. На превеликий жаль, ми не маємо змоги догодити кожному, тому ділимо глядачів на групи дошкільного, шкільного, старшого шкільного віку.

- Хто чи що вас надихає у творчості?

- Кожен раз все по-іншому. Для мене потужним джерелом натхнення є природа, роботи інших митців, а ще музика. У мене в сім’ї дружина і дочка займаються музикою, тому вдома така музична атмосфера. Моя основа для натхнення – це сім’я. Маю таку хаотичну, неспокійну роботу, тож у сім’ї віднаходжу спокій, розраду. Сім’я, у якій я виріс, теж була певним зразком. Нас було п’ятеро, і коли я повертався додому, там мене завжди чекало багато людей: мама, тато, дідо, баба, брати, сестри, тітки, вуйки. Закарпатська родина виховувала толерантність, терпимість один до одного, що надзвичайно важливо. Це теж певна школа життя.

- Розкажіть про свою творчу сім’ю.

- Я був на практиці в місті Іваново, де зустрів свою дружину. І з того часу ми вже більше тридцяти років разом. Згодом у нас народилася дочка Анастасія, яка, як і дружина, працює сьогодні у музичному училищі і школі. А внучка – Софійка, думаю, професійно музикою не буде займатися, але в ній є багато творчого, родинного. Вона дуже артистична, як і будь-яка дитина. Сьогодні зарано говорити, чи буде вона в театрі. Однак якщо захоче, то я зроблю усе можливе, що від мене залежить, аби вона стала гарною професійною акторкою. У ній є багато такого, наважуся сказати – від мене (Усміхається. – Авт.).

- Яку частину вашого життя займає театр?

- Мій спосіб життя – це театр. У мене «театральна дієта» на все життя. Прокидаюся – думаю про театр, йду кудись – обмірковую матеріал. Театр – це такий острівок, де можу врятуватися від буденності. Мистецьке середовище завжди давало мені надію на мрії. Взагалі творчість полегшує, прикрашає життя. Якби не ця професія, можливо, було би важче перенести хаотичність соціального життя.

DSC_6261ф

- Не складно вам поєднувати зайнятість у кількох театрах?

- Чим більше театрів – тим легше поєднувати. Така мистецька закономірність: коли ти захоплений, затребуваний, це надихає. Вистави, які плануєш поставити у різних театрах, паралельно живуть у тобі, і це теж надихає. Правда, сьогодні не вдається багато робити одночасно, бо зараз вже не маю права на посередність. Тому коли відчуваю, що рівень буде трохи нижчим – відмовляюся. Вистава має бути частиною твоєї дороги. Кожна вистава має ще й виховувати тебе як людину, тоді вона має значення для тебе як для митця. Коли робиш виставу «бо мусай», вона потім завдасть тобі прикрощів, ніби пальчиком махатиме: «Еййй, чом ти так зробив? Не ганьбишся? А міг зробити краще, а не постарався, не подумав». 

- Скільки вистав встигаєте поставити за рік?

- По-різному буває. Зараз Наталія Орєшнікова головний режисер, я – режисер-постановник. Ставимо вдвох. Буває, що й 4-5 вистав зробимо в рік. А коли мали словацько-український проект, менше встигли поставити. До того ж, ми повинні створювати такий мистецький продукт, який зможемо продати, і який можна легко вмістити…у багажне відділення  театрального автобуса. Адже  театр - це ще й гастролі,  виїзди, тому має бути компактність.

- Яким є сучасний глядач?

- Я запитую себе про сучасного глядача, і не можу стверджувати, що він дуже змінився. Хорошу виставу, поставлену 10, 20 років тому як тоді добре дивилися, так і сьогодні. Скоріше я змінився, а не глядач. Намагаюся не стільки догоджати, скільки прищеплювати щось хороше. Бо мистецтво – це духовне щеплення. Тому ми сьогодні націлюємося на змістовність вистав, на те, аби вони були глибшими і водночас захопливими.

«Найважливіша нагорода, коли можу сказати собі: ти зробив пристойну роботу»

DSC_6212ф

- Ви не пробували написати п'єсу для театру?

- Написати не наважувався, здавалося завжди, що до цього також потрібно ставитися відповідально, робити професійно. Але час від часу я суттєво переробляю матеріал, який потрапляє до рук, як у випадку «Фарбованого лиса» за І.Франком, казки Андерсена, з якою працюю зараз. Але зробити щось власне ще не думав. Можливо, саме ваше запитання зачепить мене і я спробую щось написати, щоб потім відповісти вам (Усміхається. – Авт.).

- Яка нагорода для вас найважливіша?

- Найважливіша нагорода, коли можу сказати собі: ти зробив пристойну роботу. Бо найвищий суддя – я сам, перший глядач своєї роботи. Тому маю бути суворим і чесним до себе. Для мене є важливішим, коли нагороду отримує актор, сценограф. Я радію за них, бо в їхній роботі – частина моєї душі.

- Над чим сьогодні працюєте?

- Зараз у мене з голови не виходять «Дванадцять місяців» Дмитра Кешелі, яку давно хотів втілити. Друга казка – про козака Мамаригу. Хочу зробити забаву про цього козака, такого народного лицаря. Ці вистави планую поставити в Ужгороді. Для Одеси готую казочку Андерсена.

- Чи почуваєтеся щасливим? У чому вбачаєте щастя?

- Може, це вже такий стереотип, що щастя – незрозуміле поняття, яке не можна визначити, піймати, це швидше бажання, ніж власне щастя. Хочу сказати, що я був щасливий, буваю щасливий, хочу бути щасливий. Сьогодні це вдала робота, завтра – що народилася внучка, що осінь прекрасна. Це все складові щастя. Для мене щастя – широке поняття. Це й робота, й інтимна річ. І кохання – це теж щастя.

 

Наталія Толочко

Фото Олександри Шевченко

0 коментарів


Написати коментар

Loading...
  • Про нас

    Prozak - Інформаційний антидепресант

    Тел.: +38 095 308 8778

    mail.prozak@gmail.com
  • Останні Tweets

  • Фото з Галереї

    • 8
    • 5
    • 20160730_140414
    • 3
    • 7
    • IMAG5687
    • IMAG5464
    • IMAG5498
    • IMG_2095
    • 3
    • IMAG5366
    • IMG_1763
    • 13052532_758525780950616_1153731660_o
    • IMAG5232
    • 19
    • DSC_4952