Олександра Артюхіна: «Так, я дівчина! І я знаю правило офсайду»
2 липня світ відзначає День спортивного журналіста. І всупереч стереотипам, серед цих «провідників у світ спорту» можна зустріти і дівчат.
Талановита і успішна закарпатська журналістка Олександра Артюхіна радо погодилася відкрити там двері до кухні спортивної журналістики і розповіла про те, у що закохана, над чим працює, а за що їй соромно.
Дівчина працює на відеопорталі «Ужінформ» і телеканалі «U-in». Є журналісткою у федерації фехтування Закарпаття та в прес-службі футбольного клубу «Минай» (який зараз перейшов на професійний рівень та змагатиметься у Другій лізі України).
— Коли і як ти зрозуміла, що хочеш бути саме спортивним журналістом?
— Якщо я скажу, що спочатку хотіла стати олімпійською чемпіонкою, будете сміятися?) Мріяла представляти нашу країну, стояти на п’єдесталі, аби грав гімн і піднімався прапор… у такі моменти завжди плачу) З дитинства люблю спорт як такий. Ми вдома з татом і дідом не пропускаємо жодних відомих змагань із різних видів: від Олімпійських ігор до Чемпіонатів світу та Європи. Скажімо так: коли зрозуміла, що як спортсменці, мені нічого не світить (я в дитинстві трошки бігала на короткі дистанції), то зрозуміла — хочу бути спортивним журналістом. Цікавилася історією олімпіад, біографією видатних спортсменів України та світу.
На журналістику вирішила вступати у 8 класі, коли стала редактором шкільної газети. Ну, от десь тоді і почала мріяти про «Євроспорт»! Це неймовірний світ — спорт! І мені найближча саме ця специфіка. Взагалі я твердо переконана: що і такому підвиду журналістики треба вчитися і ретельно готуватися до того чи іншого інфоприводу, аби раптом не «сісти у калюжу». Це також серйозні теми. Дуже не люблю стереотип, що про спорт може писати будь-хто, що це така собі несерйозна розвага. Це не так.
Щодо вишу, то мені пощастило: в університеті мою любов до спортивної журналістики тільки підтримали. Уже на першому курсі Володимир Юрійович Тарасюк долучив мене — початківцю, закохану у світ спорту — до своєї програми «Спортивний сектор», яка тоді виходила на обласному телебаченні. Протягом трьох років майже кожних вихідних я їздила на зйомки різноманітних змагань, познайомилася із багатьма класними людьми. Мабуть, наміри стати журналісткою у спорті у мене були завжди.
— Щоб добре писати про спорт, потрібно добряче його знати. Чи були в тебе складнощі з цим на початку роботи?
— Звичайно, і не тільки на початку роботи. Я постійно вчуся,спорт також не стоїть на місці, з’являються нові правила, види і підвиди, нові імена. Не усі нюанси можна зрозуміти з першого разу! Чесно зізнаюся: до усього підхожу дуже серйозно. Намагаюся якомога краще підготуватися до зйомки із певного виду спорту чи до спілкування із певним спортсменом. Але мені це нескладно. Я люблю спорт, і дізнаватися щось нове — не менш захопливо.
— Є такий вид спорту, у який ти буквально закохана?
— Є, звичайно є, і не один (сміється). Ті, хто мене знає, не здивується: це фехтування. Мені дуже подобається цей аристократичний вид спорту, це шахи у русі, він одночасно витончений і агресивний, складний і цікавий.
І куди ж без футболу? Це спорт мільйонів у світі. Хоч і жартують, що на полі завжди грають 22 чоловіків, а виграють завжди німці. Є у футболі щось більше: м’яч круглий, ніколи не знаєш, на чиїй стороні буде фортуна. А ще я обожнюю біатлон! Це, як на мене, найкрутіший зимовий вид спорту. З дитинства закохана у біатлон, багато за що: за відкритість, непафосність, точність, швидкість…
І не залишаюся байдужою до королеви спорту — легкої атлетики, із її різноманіттям та великою історією. Як не дивно, але цікавить американський футбол та регбі.
— А улюблені спортсмени?
— (сміється) Коли мені було дванадцять, заявляла, що вийду заміж за Олександра Шовковського (вічно перший, воротар київського «Динамо» та збірної України). Звичайно є, їх немало. Кожен чимось особливий. За українських щиро вболіваю усім серцем. Адже знаю, скільки усього і усіх стоїть за їхніми великими і малими перемогами. Звичайно, це ще про яких говоримо. Із багатьма закарпатськими спортсменами я дружу і дуже їх люблю. А зірками світового та європейського масштабу просто захоплююся і десь мрію познайомитися, не говорячи про бодай маленьке інтерв’ю!
Якщо ідеться про зірок, дуже подобається мені фехтувальник зі Швейцарії Бенджамін Штеффен (він мега-класний і як профі, і як людина). Наш українець — перший номер світового рейтингу у чоловічій шпазі Богдан Нікішин, шабліст Андрій Ягодка, шаблістка Ольга Харлан. Люблю братів-біатлоністів: французів Сімона та Мартена Фуркадів, норвежців Тарьєя та Йоханнесса Бьо. Із українців у легкій атлетиці — стрибун у висоту Богдан Бондаренко. Захоплююся талантом та харизмою бігуна Усейна Болта, плавця Майкла Фелпса, стрибуна у воду Саші Кляйна. Футболістів багато улюблених. Часто дивуються, але я частіше усього вболіваю за воротарів. Тут подобаються іспанець Ікер Касільяс та італієць Джанлуїджі Буффон, батько та син із Данії Петер і Каспер Шмейхелі, уже згаданий мною СаШо. Звичайно, люблю Лео Мессі (Аргентина): він неймовірний футболіст і добра людина. Так само, як і бразилець Кака. Звісно, суперстар — Зінедін Зідан!
Щодо закарпатців. Вони мені усі дуже-дуже рідні. Люди, які усе віддають своїй справі: від здоров’я до десь матеріальних речей. Моїм близьким другом є футболіст (який нині захищає кольори ужгородського «Минаю») Яромир Лобода — ми дружимо із університетських часів. Товаришую із фехтувальником Анатолієм Гереєм — гордістю Закарпаття спортивного, одним із перших закарпатців, які брали участь у Олімпійських іграх. Дуже вірю у потенціал наших боксера Робі Мартона та велосипедиста Вови Козловського, кікбоксерів Вадима Бабенка та Івана Зареви, легкоатлетки Даші Новікової, сноубордистки Аннимарі Данча та лижника Івана Ковбаснюка. Зірками у гирьовому спорті у світі є наші Михайло Тупиця та Василь Потокій.
За усіма спортсменами стоять тренери — їх я теж дуже ціную і люблю. Тож, як бачите — це тема для окремої розмови (сміється) Одразу ВИБАЧТЕ, друзі, якщо когось забула… емоції!
— Були у твоїй практиці казуси? Поділися ними.
— А як без них? Бували! У деяких навіть не зізнаюся, бо це водночас незручно і смішно. Звичайно, такого, як у легендах, що прийшли знімати волейбол, а там баскетбол — не було. Спочатку плутала види зброї у фехтуванні, відповідно у одному із перших матеріалів у мене випадково усі шпажисти стали шаблістами. Досі соромно.
Було ще кілька комічних ситуацій. Не говоритиму, у яких видах спорту це було (вони себе впізнають). Приходжу я, отже, на змагання. Усі метушаться, закривають передстартові організаційні моменти, у мене немає бейджика «преса». Один із організаторів бігає у розшуках тележурналіста, який буде висвітлювати подію. Ми були незнайомі тоді ще, а той із оргкомітету, з ким говорила телефоном, виїхав на інші старти. Стою поруч, слухаю розмови про «пошуки», чекаю свого оператора. А організатор на емоціях: «Ну, прийде той Шурік — приб’ю, 10 хв до початку, а його нема». Починаю сміятися, розуміючи, що той самий Шурік — це і є я. Яким було здивування людини, що Саша — то дівчина!
А я «попадала у просак», коли писала інтерв’ю у виключений мікрофон. Як людина невисокого зросту, коментар тренера із баскетболу (зростом понад 2 метри), записувала, стоячи на другій сходинці трибун, у той час, як мій герой продовжив стояти на майданчику. А, ще у першому матеріалі про фехтування запитала, чи не б’є їх током на доріжці і чи не боляче їм від уколів. І розсміялася вголос під час запису інтерв’ю із колоритним футболістом Михайлом Кополовцем. Він розповідав про німецьку кухню: «Вони там їдять пиво, п’ють пиво. Ви чули десь німецьку кухню? Їхня кухня — пиво, ребра і капуста квашена»… Далі я не дослухала, бо зареготала від душі. Зйомка зупинилася на кілька хвилин, поки не заспокоюся.
— Пам'ятаєш найяскравіший момент у роботі, що аж дух перехоплювало?
— Насправді, їх було багато. Перший раз у мене перехопило дух, коли записувала інтерв’ю із легендарним футболістом київського «Динамо», видатним закарпатцем, «залізним Васею» — Василем Турянчиком. Потім, коли познайомилася із кількаразовим призером олімпійських ігор — рапіристом Василем Станковичем. Коли довірили провести Міжнародні змагання із фехтування, коли вперше потрапила на турнір із танців Uzhgorod-Open, коли наживо побачила перший супротив на полі американських футболістів та матч збірної України із регбі… А ще, коли побачила братів Кличків та Олександра Усика! Нещодавно знову були мурашки усім тілом: коли на відкриття стадіону у Минаї приїхав Ігор Бєланов із «Золотим м’ячем» — мабуть, найбажанішою нагородою у футболі.
Один із найяскравіших спогадів, коли чоловіча збірна України з фехтування на шпагах (у складі якої фехтував ужгородець Толя Герей) у 2015-му виграла Чемпіонат світу! Ми стежили онлайн за усіма боями, матеріал писали за мірою появи новин. Змагання тоді тривали у Москві… Атмосферу — самі розумієте… Хлопці так боролися, попри тотальний тиск трибун, і вони стали кращими у світі! Той жовто-блакитний прапор, те лунання гімну і ті сльози щастя запам’ятаю надовго! Це була над яскрава перемога!
— Що надихає Олександру Артюхіну?
— Життя. І моя сім’я, яка підтримує мене в усьому. А ще — прекрасні люди, які оточують. Які не жаліються, а роблять. Оптимісти. Люди, які щиро закохані у ту справу, яку роблять, ті, які готові багато чим пожертвувати, із вогником в очах та ціллю і мрією — не можуть не надихати. Гумор і сміх теж є джерелом. А ще я дуже люблю читати. Коли відчуваю, що потрібні додаткові сили — беру томик Толкіна)
Люблю ламати стереотипи і доводити ділом, що дівчата можуть бути крутими спортивними журналістами. Дуже часто буває, що дівчині, як спортивному оглядачу, не довіряють, спочатку ставляться обережно. Можуть навіть сказати, що тобі забракне мізків розібратися у спортивній темі. Таким можна лише поспівчувати і посміятися із них. Мені дуже імпонує своєрідна акція, започаткована журналісткою Олександрою Лободою, гаслом якої є: «Так, я дівчина! І я знаю правило офсайду».
— Як ти оцінюєш рівень спортивної журналістики у краї? Чого їй не вистачає, а чим вона може пишатися?
— Пишатися ми можемо тим, що ми є! Нас небагато, але ми банда! Наприклад, пишаюся тим, що із студентського дипломного проекту виріс великий новинний ресурс — «LOBDA». Хлопці пишуть класні авторські матеріали про закарпатський футбол і не тільки. Вони повні ентузіасти. Це тільки один невеликий приклад. Насправді, я не думаю, що можу оцінювати рівень спортивної журналістики у краї. Хотілося б, аби ми створили якийсь один кльовий медіапроект, який би стосувався якомога більшої кількості видів спорту та їхніх представників. Адже переконана: про наших спортивних зірок та зірочок, надії та перспективи просто необхідно розповідати. Вони — наша гордість і вони заслуговують на те, аби про них знали, їх впізнавали і їм допомагали розвиватися. В усьому. Це дуже важливо.
— Над чим ти працюєш зараз?
— Наразі я працюю над інтерв‘ю із колегою — спортивним журналістом, справжнім профі Мирославом Небесником. Ним наша область має пишатися. Він — один із редакторів та журналістів ТК "Футбол", редактор ефіру Фіналу Ліги Чемпіонів, чимало поїздив Європою та світом, а скільки знає про український футбол... Подивимося, що із того вийде, бо трохи хвилююся.
— Поділися планами на своє майбутнє у спортивній журналістиці.
— Дуже не люблю загадувати на майбутнє. Продовжуватиму співпрацю із Федерацією фехтування та ФК «Минай» (і там, і там є журналістом прес-служби). Наразі планую розвивати спортивну рубрику на «Ужінформ». Якщо чесно, якби це було можливо — цілком би перейшла на виключно спортивну журналістику. Мені це до душі, це моє, по-справжньому. Моєю глобальною мрією є попрацювати таки на «Євроспорті»! Побувати на Чемпіонаті світу, Європи з фехтування та футболу, відвідати «Золоту лігу» з легкої атлетики та етап Кубку світу з біатлону, змагання із регбі у Новій Зеландії, поїхати на Олімпійські ігри. Звичайно, і попрацювати там. Потрапити на міланський Сан-Сіро та нарешті познайомитися із Олександром Шовковським (сміється)
— Що допомагає людині досягати успіху?
— Сама людина, постійна і невпинна робота над собою та віра у власні сили. На дорозі до цілі — не боятися перешкод, із усього робити висновки, цінувати кожну секунду. Ніколи не можна опускати руки, на усе за можливості дивитися оптимістично і з усмішкою. Звичайно, неймовірно важлива підтримка і люди, які будуть у тебе вірити. Моментами, можливо, навіть більше, ніж ти сам.
Є у спорті люди, які не можуть не надихати — паралімпійці. Перед цими людьми я знімаю капелюха. Вони неймовірні за енергетикою, можуть дати фору багатьом здоровим спортсменам. Дуже пишаюся знайомством та дружбою із ними. Наприклад, фехтувальниками на візках — чемпіонкою світу Надією Дьолог та постійним членом збірної України Максимом Магулою. А також їхнім тренером — Емілією Мадяр-Фазекаш. Завжди із захопленням стежу за успіхами цих людей. Пишаюся львів’янами Андрієм Демчуком та Антоном Дацко. Вони обоє — параолімпійські чемпіони, дуже прості та відкриті люди. Які допомагають дітям, розвиткові спорту та параолімпійського руху в усій Україні. Вони усі неймовірно вселяють віру у життя та надають сили жити та радіти кожному дню!
А ще хотіла би просто подякувати усім закарпатським спортсменам — від найменших до най-най ветеранів. За їхню роботу та самовіддачу. За вкладені сили та розвиток спорту у краї. Вони захищають честь України на міжнародній арені, часто зустрічаючи на шляху чимало труднощів. Які, попри усе, успішно долають. Роблять свою роботу та не жаліються на життя. Якби не вони — не було б і у мене роботи. Всіх обнімаю серцем. Шкода, що із багатьма ще не знайома особисто. Та час є — спробую його знаходити та знайомитися!
Розмовляла Антоніна Корнута