image

Олімпійська чемпіонка із Закарпаття, легендарна Ніна Гецко святкує ювілей

20 липня одній з найтитулованіших спортсменок Закарпаття з ігрових видів спорту, володарці золотих медалей чемпіонату світу та Олімпійських ігор, чемпіонці СРСР, УРСР, Югославії та Ісландії з гандболу Ніні Гецко–Лобовій виповнюється 60 років. 

Важко навести ще такі факт, аби 7–класниця середньої школи виступала за «основу» команди майстрів класу «А» чемпіонату СРСР, аби у 13 років захищала ворота молодіжної збірної країни, а у 19 років стала чемпіонкою Олімпійських ігор. І таких  славних сторінок у спортивній біографії нашої прославленої гандболістки чимало.

Ніна Романівна Гецко­–Лобова народилася 20 липня 1957 року в місті Застафоні (Грузія). Згодом батьки переїхали у Берегово. У 1968 році 11-ти ­річною дівчинкою Ніна прийшла в місцеву ДЮСШ, де під керівництвом майбутнього заслуженого тренера України Йосипа Зупка почала опановувати непросту гандбольну науку.

Починаючи з 1972 року, Ніна Лобова понад 17 років була у складі «основи» ГК «Спартак» («Колос» та «Бактянка» Берегово), що виступав у чемпіонаті УРСР і СРСР.

1976  — 1981 рр. — навчання в Київському інституті фізичної культури і спорту.

1989 — 1991 рр. — берегівчанка виступає за один  із кращих ґандбольних клубів світу ГК «Вашаш» Будапешт, до речі, багаторазовий володар Кубка європейських чемпіонів.

1991— 1994 рр. — закарпатка захищає кольори ГК «Стьярна» Ісландія, з яким неодноразово ставала чемпіонкою та володарем кубка цієї європейської країни. Її прізвище було кілька разів у символічному списку «10 кращих гравців країни». Цікавий факт. Глядачі місцевої команди ходили не стільки на черговий матч своєї команди, як подивитися на голкіпера з України Н. Гецко–Лобову, яка протягом гри могла навіть закинути м’яч, у ворота суперників зі свого штрафного майданчика. 

1994 — 1998 рр. — захищає кольори одного з найтитулованіших клубів світу, багаторазового володаря Кубка європейських чемпіонів із ґандболу «Будучность» (Югославія). У складі цього клубу була 3–кратною чемпіонкою та володаркою кубка країни, визнавалася кращим гравцем країни у своєму амплуа.

З 2004 року Н. Гецко–Лобова очолювала Федерацію ґандболу Закарпаття, була членом президії ФФУ виконкому обласного відділення НОК України.

Нагороджена Почесною грамотою Президента України, грамотою Президії Верховної ради УРСР (1976 р.). Її прізвище занесене до Книги пошани комітету з фізичної культури й спорту при Раді Міністрів СРСР. У 2006 році берегівчанка була нагороджена орденом Княгині Ольги III-го ступеня.

Розмовляти з ювіляркою напрочуд легко й приємно. Перше запитання, звичайно, традиційне:

— Як усе починалося і чому саме обрали ґандбол, а не інший вид спорту?

— Це був 1968 рік, коли записалася в секцію ґандболу до Йосипа Зупка. Мені було  лише11 років. У такі роки хтось ще з ляльками грається, а тут серйозна й напружена робота. До того ж мені подобався ґандбол. У Берегово я приїхала з Грузії, а там у пошані саме такі ігри, які вимагають енергії, імпровізації, спритності. Починала, до речі, польовим гравцем і на першості області забила навіть один гол. А голкіпером стала зовсім випадково. Трапилося так, що на районних шкільних змаганнях команда нашої школи “втратила” воротаря, от мені й довелося як найвищій зайняти місце у брамці. І треба  ж було такому статися. Саме на цій грі був присутній майбутній мій наставник Йосип Зупко. Він мене запросив до себе й відразу запропонував зайняти місце у воротах. Відтоді й почала «гризти» важку азбуку голкіперської науки.

070

Наступного ж року вже почала виходити на заміну в «основі» берегівського «Спартака». У 1970 році запросили до збірної школярів УРСР. Потім були виступи у молодіжній збірній СРСР. У складі другої збірної Союзу, за яку теж довелося грати, ми зайняли четверте місце на міжнародному турнірі «Славутич», що проходив у Запоріжжі. Про вагомість цього турніру свідчить хоча би той факт, що в ньому виступали всі провідні команди світу — збірні НДР, Югославії, Угорщини. А ось у складі першої збірної СРСР була на престижних змаганнях «Кубок Карпат», що проходив у Румунії.

— Якими видами спорту ще захоплювалися?

— Мені дуже подобається фігурне катання. Це суто жіночий вид спорту. Граціозність, витонченість, пластичність, елегантність — все це притаманне цьому виду спорту (сміється), як і жінці, до речі.

— Зайве сперечатися. А щодо чоловічих видів  спорту?

— Хокей. Це  суто чоловічий вид спорту. Як у відомій пісні співається, «Трус не играет в хоккей». До речі, в гандбол теж.

— Можливо, хтось із хокеїстів був у вас за кумира?

— Звичайно. Ідеалом спортсмена, взірцем для мене був воротар збірної  СРСР із хокею Владислав Третяк.

— А з гандболісток?

— Найперше - Зінаїда Турчина. Їй були притаманні всі якості, якими повинні сьогодні володіти майстри екстра­–класу: висока швидкість, ювелірна техніка, сильний кидок, уміння передбачати події на майданчику. А ще подобалися Лариса Карлова, Катрін Крюгер із НДР, Маріанна Годор із Угорщини. Такі зірки могли прикрасити будь­–яку збірну.

— Цікаво, як зустрічали чемпіонку Олімпіади у рідному Берегові?

— Найперше мене зустрічала моя рідна ґандбольна команда. Були сльози радості, щирі поздоровлення, море квітів. З­поміж інших букетів був один, у якому було дев’ятнадцять червоних троянд. Не забули дівчата, не забув наставник, що мені саме в Монреалі виповнилося 19! А найдорожчий подарунок, звичайно, для себе зробила я сама, виборовши з іншими дівчатами в далекому канадському місті золоту медаль олімпійських Ігор­–76. А потім у місцевому спорткомплексі «Закарпаття» ЦР ФСТ «Колос»  відбулася зустріч із мешканцями районного центру. Я говорила про все, що бачила, що чула, про цікаві зустрічі і море вражень. Не забула сказати і про тренувальний збір у НДР, цікаву зустріч із космонавтами в Зоряному містечку і, звичайно, про хід самих Ігор.

046

— А як зустрічали чемпіонку світу в 1982 році?

— Коли я повернулася з Будапешта, де у складі збірної колишнього Союзу стала чемпіонкою світу, зустрічаючих було набагато більше. Навіть високі чини з області приїхали. А вдома на мене чекали сотні вітальних листів та телеграм. Тоді я була вдруге, як кажуть, «на сьомому небі».

— До речі, в Монреалі у 1976 році вперше проводилися змагання з жіночого гандболу, а тут Будапешт — і теж золоті медалі дісталися збірній колишнього СРСР, у складі якої були і ви. Чи не задумувалися над тим, що ви причетні до великих історичних подій?

— По правді казати — ні. Але факт цікавий і заслуговує на увагу. Справді до 8­-го чемпіонату світу, що відбувся в 1982 році у Будапешті, жіноча команда СРСР з гандболу була і четвертою, і третьою, і навіть другою, а в столиці сусідньої держави нарешті завоювала золоті медалі.

— То Ви були талісманом для збірниць...

— Звичайно, ні. Можливо, збіг обставин, а можливо...  Та це тема окремої розмови. Краще кілька слів про сам чемпіонат світу. Найбільше запам’яталася гостинність господарів, їхня щирість, уважність. У Мішкольці, Дебрецені, Будапешті, де проходили відбіркові та фінальні зустрічі, ми знайомилися з історичними та культурними пам’ятками, минулим і сучасним угорського народу. З увагою стежили угорці за кожним кроком нашої гандбольної дружини, при першій ліпшій нагоді просили автографи. А перемога пам’ятна тим, що здобута вона в надзвичайно важких поєдинках з іменитими суперницями. Для мене найбільш пам’ятними залишилися матчі з національними збірними ФРН та Південної Кореї. Саме в цих зустрічах головний тренер збірної Ігор Турчин доручив мені захищати ворота нашої збірної.

— Колишня гандбольна команда Берегова, як і сьогодні ужгородські «Карпати», єдиний колектив Закарпаття, що представляв і представляє нашу область у всесоюзному чемпіонаті колишнього Союзу, а тепер України серед елітних команд. На вашу думку, коли легше було грати?

— У нас були свої проблеми, у сьогоднішнього складу команди — свої. Ми тоді перевтомлювалися далекими переїздами, адже географія команд­учасниць чемпіонату колишнього Союзу була широкою: Баку, Краснодар, Москва, Вільнюс, Ленінград, Ташкент, Свердловськ... Тепер інша проблема — катма коштів. Правда, за останні 20 років ГК «Карпати» здобув повний комплект медалей у чемпіонаті України (Супер-ліга): три «золоті» (2012–2014 рр.), стільки ж «срібних» (2011, 2015 та 2016 рр.) та дві «бронзові» (1997 та 2008 рр.).

До цього хотіла би ще сказати й таке. Якщо бути таким фанатом гандболу, як наш перший тренер Й. Зупко, тоді й труднощі не труднощі, а одне задоволення від успіху. У наш час, до речі, ніхто і гадки не мав, що цьому виду спорту, тим паче жіночому гандболу, судилася така чудова доля, яка знайшла своє втілення в команді молодості нашої — «Спартак»  («Колос», «Бактянка»).

— Якби вам тепер знову довелося пройти тією спортивною і життєвою стежинами, які залишилися вже позаду, ви би згодилися усе повторити? Чи, можливо, зробили би по–іншому?

— По–­перше, таке ніколи не може статися. Що прожите — то прожите. Пам’ятаєте відомі слова  російського письменника Островського: «Життя дається один раз. І прожити його треба так, щоб не було боляче за безцільно прожиті роки». Я гадаю, що я їх так і прожила. Тому, якби дійсно потрібно було починати все спочатку, я би вибрала гандбол. Він мені дав багато.

Василь Гаджега

0 коментарів


Написати коментар

Loading...