image

Закарпатський артист Петро Матій: Я кожен раз співаю по-іншому

 

Я зате так довго співаю, бо мені ніхто в горло не ліз. Викладач лише радив, щоб я більш артистично співав і думав про те, про що співаю”, — говорить із гумором про себе український співак і композитор, народний артист України Петро Матій і додає, що його голосу дають не більше 30 років, хоча самому артисту вже за 70.  “Це Божий дар, - вважає Петро Матій. - Чи не виспівався, чи такі сильні звязки – я не знаю”. Співає Матій 45 років поспіль. За цей час випустив сім дисків, два з яких із власними словами і музикою. Сьогодні він очолює ансамбль «Гармонія», співає у Закарпатському народному хорі, «Угорських мелодіях», а також працює концертмейстером в музучилищі. 

Сам Петро Матій називає себе пізнім співаком. Відкрив у собі цей талант на сумнозвісному Донбасі. Саме в тих містах, які сьогодні руйнують ворожі війська, він колись здобув перемогу на обласному конкурсі. Затим співав у Німеччині, коли служив в армії. А після опанування професії співака у консерваторії Петра Матія слухали в Італії, Франції, Канаді...

Власне життя народний артист описав у книзі «Перевесла моєї долі». Зрозуміло, що краще ніж сам автор, про нього ніхто не напише. Тому це інтерв’ю — лише штрих до великої долі відомого закарпатця, голосом якого захоплюються тисячі.

ProZak зустрівся з Петром Матієм одного ранку в Ужгороді неподалік його робочого місця — філармонії. Надзвичайно приємний у спілкуванні, колоритний, із закарпатським діалектом у мовленні, він зізнається: “Якого ня родила мати – такий ім є”. Тож про те, яким є народний артист України — в інтерв’ю з Петром Матієм.

За кордон їхали троє артистів і один спеціаліст КДБ

У вашій біографії йдеться про те, що чотири роки свого життя ви провели на Донбасі. Яким пригадуєте цей період життя?

- На Донбасі я жив чотири роки. Коли приїхав, там все ще тривала відбудова після війни. З усього Радянського союзу збиралися фахівці, щоб відбудовувати Донбас…щоб тепер було, що руйнувати. Страшно навіть подумати. А потім через 5 років спільно з закарпатським хором ми приїхали туди на гастролі. Концерт був у тому ж клубі, де я молодим хлопцем на районному огляді зайняв перше місце серед учнів профтехучилищ. Клуб абсолютно не змінився за той час. Шкода, що зараз все руйнується. Я бачив світу, в армії служив у Німеччині, працював на шахті, в новобудовах у Маріуполі, але такого, як ця війна… Не цікавлюся політикою, але сьогодні кожна людина в нас політизована.

Я працював між тими людьми, не бачив жодних проблем. Поділ між сходом і заходом надумали в 2004 році, коли балотувався Янукович. Це він тоді поділив країну на кілька частин для того, щоб виграти вибори. Як можуть бути різні люди? Є ментальність наша, закарпатська, бо ми були в Європі раніше, але всі ми слов’яни.

Я без цього краю не можу жити. Я міг влаштуватися на роботу десь в оперний театр Європи, але на це було кілька причин: я вже був сімейний на той час, і вік вже був не такий юний, і Карпати я кинути не хотів. Закарпаття – мій рідний край, не зміню його ніколи. Був у Канаді, Італії, Німеччині, Польщі, Франці…всюди гарно. Коли був у Канаді востаннє, то рік не міг відійти від того, яке життя там побачив. Капіталісти загнивали, як має бути (Усміхається - Авт). Нас не пускали за кордон, я потрапив вже на п’ятий раз, бо був безпартійний, а треба було ідейно надійних людей. Ми їхали троє артистів і один спеціаліст КДБ разом з нами – щоб чогось не натворили. Єдина країна, де я міг би жити, якби мені на той час було 30 років і я був нежонатий – це Канада. І ще одна причина, що там багато українців, і з Закарпаття зокрема. Природа там майже така, як у Карпатах, правда, гори вищі. Треба жити там, де ти народився. Та аура підтримує твій тонус, твоє життя, здоров’я, тому я не жалкую за своїм прожитим життям.

“Нема чого на небо дивитися, треба дивитися у майбутнє комуністичне”

Чи памятаєте, коли заспівали першу пісню на публіку?

- Це було якраз на Донбасі, у Краматорську. Я поїхав із Закарпаття, майже не знаючи пісень, хіба ті знав, які чув по радіо. Знав «Верховино, мати моя» Машкіна. Коли з учнів хотіли зробити хор, заспівав її. Мені було майже 17 років, коли переміг на конкурсі-огляді з піснями «Верховино, мати моя» і «Дивлюсь я на небо» та зайняв перше місце. Потім потрапив у Донецьк на обласний огляд із цими ж піснями, але обласне журі сказало: “Нема чого на небо дивитися, треба дивитися у майбутнє комуністичне”. Там я став не переможцем, а призером.

А дитиною що ви співали?

- Дитиною колядки співав на Різдво. Я не любив ходити на шкільний хор, бо це було завжди після уроків, треба було годину-дві ще сидіти. Я краще втік додому, вигнав свою корову Іболю на поле й попасував її. Отакий я був. До 16 років був дітвак, грався з меншими. Завжди був у них вожаком. Ми гралися і в руських, і в німців, а я був командувачем то в одних, то в інших (Усміхається – Авт.). Читав я дуже багато, майже всю сасівську бібліотеку прочитав. Кіно любив.

Чи мріяли тоді про щось?

- Не мріяв. Може, десь надивився індійських фільмів, і мені хотілося спочатку стати адвокатом, щоб захищати знедолених людей, яких тоді показували у фільмах. А потім сестра вийшла заміж за шофера, який працював у колгоспі, й мені хотілося стати шофером. Співаком ніколи й не думав бути. Я ріс один, без батька, з матір’ю. Всі сестри повиходили заміж, розійшлися, а ми двоє з мамкою залишилися. Я тільки дивився, як втекти з-під маминого крила, щоб піти пограти у футбол. 

Вранці працював електрозварником, а ввечері йшов до консерваторії

Як мама ставилася до вашого вибору стати артистом?

- Навіть страшно розказувати, як мама мене почула вперше. Я співав і в армії, там був у нас військовий ансамбль. Потім повернувся у село, працював у Виноградові, і в селі була художня самодіяльність, де я почав знову співати. Так сталося, що там вперше мене почула моя мама. Йти вчитися на співака я не думав, але був обласний огляд, присвячений 50-річчю Жовтневої революції, і я зайняв перше місце серед солістів. Тоді викладач музучилища й художній керівник філармонії Андрій Задор запропонував мені вступити на навчання до училища і водночас працювати у філармонії. У мене був поставлений голос від природи, мені тільки треба було здобути музичну освіту. На той час мені було вже 24 роки, я був жонатий, мав одну доньку. Мамка каже: «Та нащо тоді женився? Не треба було...». Але жінчині батьки мене підтримували. Так провчився і пропрацював у філармонії один рік, далі ще одна дочка родилася. Доки я закінчив навчання – вже мав трьох дочок.

Потім з консерваторії приїхав сюди професор Остап Дарчук. Він слухав мене і три роки поспіль пропонував мені йти в консерваторію. На третій рік, коли вже я був спокійний, що маю роботу у філармонії, він підійшов до жінки й попросив її вмовити мене йти навчатися. Сказав, що за три роки я закінчу консерваторію. Із трьома дітьми, і з мамою жінка зосталася одна, а я поїхав у консерваторію. Закінчив її за чотири роки, бо мусив працювати один рік електрозварником. Знайшов хорошу роботу, навчався на вечірньому відділенні, бо треба було сім’ю підтримувати. Так закінчив навчання і повернувся додому, бо мене тут чекали. 

Ви кажете, що голос від природи. Але сьогодні ставлять голос і штучно...

- Я часто буваю на дитячих конкурсах. У виноградові на конкурсі «Кришталеве гроно» я вже 15 років є головою журі, і я не прихильник того, щоб дітей вчили вокалу. Якщо дитина має слух, чистенько співає, то хай співає тим голосом, який їй дав Бог. А вони лізуть дитині в горло, начинають вчити, і так виходять штучні голоси. Не можна лізти у зв’язки. Я зате так довго співаю, бо мені ніхто в горло не ліз. Викладач лише радив, щоб я більш артистично співав і думав про те, про що співаю. Голос у мене від природи був. Не кожному таке дано. Іноді голос є, але не вміє співати. А я як говорю – так співаю, лиш ото май файно пак ся получає  (Усміхається - Авт.).

Як дивитеся на сучасних співаків?

- Сучасна естрада нікуди не годиться. Мені це не подобається. Ні слів, ні музики – нічого не зрозуміти. Все ж таки класика є класика, народна пісня – є народна пісня, а романс є романс. А естрада – це лише набір слів і мелодія, яку повторюють кілька разів. На Закарпатті мені подобається «Рокаш», бо в них чути мелодику і слова. Степан Гіга – закарпатець, який міг підкорити Європу своїм оперним голосом, а пішов в естраду. Ми були з ним в Італії, співали там арії італійською мовою, і нас дуже добре приймали. Але він мріяв стати естрадним співаком.

Як ставитеся до фонограми? Чи доводилося вам так співати?

- Мені доводилося співати під «плюсовку». Я навіть «мінусовок» не маю. На великих стадіонах, відкритому просторі я співав під «плюсовку», але співав, а не вдавав, що співаю. Або співав акапельно. Я не вітаю спів під фонограму. Річ у тім, що я кожен раз співаю по-іншому. Я не можу співати пісню однаково. Це залежить від настрою, публіки: повільніше, швидше, з сарказмом, з лірикою. А коли є фонограма, мусиш дотримуватися того, що записано.

“Треба ся вчити все життя”

Яка ваша улюблена закарпатська пісня?

- Ой, одну пісню я не можу назвати. Багато пісень я записав на диск «Пісні мого краю», видав книжку «Верховино, світку ти наш» із піснями із нотами Карпатського регіону. Сьогодні з виданням збірників проблема. Видав 7 пісенних збірників на вірші наших закарпатських поетів – Чорі, Шипа, Товтина, Габорця. Готується до видання книга з піснями на вірші Василя Густі. Я вибираю те, що мені хочеться, коли бачу, що це може бути пісня.

Чи були такі періоди, коли вам взагалі не хотілося співати?

- Не було такого, що я вирішив би закинути цю справу. У 1975 році померла моя мама. Я саме навчався у консерваторії. Тоді співати не хотілося, але мусив. Викладач сидить – треба співати. Я просив, щоб хоч 40 днів дали мені витримати. Але там такого нема... Професія є професією, мусиш співати. Померли мої сестри – співати треба було. У філармонії мусив у цей час працювати…

Як ви гадаєте, професія артиста складна?

- Якщо співати штучним голосом, то складна, бо важко так співати. А мені – одне задоволення на сцені. Був у мене такий студент, що співав, змушуючи себе. За три роки, що я з ним попрацював – він став співати природно. Потім 5 років навчався у Львівській консерваторії. Тепер працює зі мною у «Гармонії», і досі вчиться. Студент після консерваторії все ще співає, як студент. Треба бути сміливим, не боятися публіки й мати досвід.

То скільки загалом років потрібно, щоб навчитися співати?

- Я був від Бога готовий, але й то ще 8 років вчився. А є ті, хто вчаться 4 роки в училищі, 2 роки підготовчі до консерваторії, а потім ще 5. Молоді студенти приходять з консерваторії, то спочатку слухають старших співаків. Треба ся вчити все життя. Я досі слухаю класичні арії.

Кого слухаєте?

- Італійських співаків, а також Гнатюка, Солов’яненка, Мусліма Магомаєва, Гуляєва, Мокренка… На їхніх піснях я вчився.

Якими своїми учнями пишаєтеся?

- У мене учнів небагато. Може, знаєте Корсака, який в мене вчився, закінчив училище і консерваторію в Києві. Оскільки я тільки за сумісництвом в училищі працюю, то студенти не завжди в мене є. Працюю ще там концертмейстером.

Як ставитеся до популярних шоу «Х-фактор», «Голос країни»?

- Корсак був на «Х-факторі», він розповідав мені, яке це шоу. Там так, як і всюди, все корумповано. Є талановиті діти, але гроші вирішують. Лише травмують дітей…

“Я мав серйозну травму, думав, що вже ніколи співати не буду. Але Бог сказав: ти ще, Петре, співай”

Хтось із ваших дітей наслідує вас у професії?

- Всі мають хороший слух, але моїми слідами не пішли. Старша дочка працює музкерівником, інші двоє – математики за освітою. Внучка закінчила політехнічний інститут, колись співала, але серйозно цим не схотіла займатися. Ще одна внучка сьогодні займається вокалом.

Чи вірите в долю?

- Фрас його знає. Так ся мало стати, що в 25 років вже жонатий чоловік почав співати. Так Бог дав. У 90-му році ми потрапили в аварію, і ми могли згоріти одразу на місці. Я мав серйозну травму, думав, що вже ніколи співати не буду. Але Бог сказав: ти ще, Петре, співай. Мені здається, що зверху так було вирішено.

Які найважливіші риси артиста?

- Співак повинен зачаровувати публіку, треба вміти знайти контакт з публікою. Людські риси - це порядність, доброта, щирість, відвертість. Не треба бути гоноровим. Я від природи такий, як колгоспник, кажуть мені іноді. Але мені приємно, що я ніколи зі своєї шкури не виходив. Якого ня родила мати – такий ім є. Ось це, можливо, і найважливіша риса – бути самим собою, яким тебе створив Бог і батьки.

Чим ще займаєтеся сьогодні, крім музики?

- Та пишу пісні. Влітку живу на дачі, набрав книжок, творю сьогодні. Маю на дачі господарство, допомагаю жінці, бо вона все вирощує.

Чи знаєте, у чому сенс життя? Чи почуваєтеся щасливим?

- У кожного свій сенс: в одного – нагарбати гроші, а другий – лиш би був здоровий. Я вважаю, що сенс у житті кожного – створити сім’ю, виховати дітей. Коротко – продовження людського роду – це сенс життя. Але треба прожити життя чесно, справедливо.

Я – щаслива людина. Хоч у якій біді був – був щасливим, бо маю чудову жінку, трьох прекрасних доньок і сім чарівних внуків, від яких маю щастя і радість. Тому я щасливий.

 

Наталія Каралкіна,

фото Олександри Шевченко для ProZak.info

  • Про нас

    Prozak - Інформаційний антидепресант

    Редактор сайту - Костянтин Шевченко

    Тел.: +38 095 308 8778

    Ужгород, вул. Белінського, 24

    mail.prozak@gmail.com