image

Столяр-інвалід Андрій Доніченко: «Функціонування руки я почав відновлювати тим, що ходив до церкви та хрестився»

Андрій Доніченко – майстер від Бога, людина, якій довелося пройти важкий життєвий шлях, вистояти та продовжити улюблену справу з подвійним ентузіазмом. 

Народився та виріс в Ужгороді, навчався в школі №3 і вже тоді брав участь у різних виставках. Далі було навчання в професійно-технічному училищі №6 за спеціальністю «Столяр художньої різьби». Коли йому виповнилося 17 років, одна з його робіт навіть поїхала на виставку в Київ. «Це був серп і молот, в дусі того часу. Навіть не очікував, що робота отримає перше місце. Правда далі навчанню завадила важка хвороба. Я лікувався в Євпаторії, в мене ноги були паралізовані через інфекцію. Коли з допомогою лікарів подолав хворобу, навіть не міг замислитися, що життя згодом піднесе ще більші випробування», – згадує пан Андрій.

– Ви відновили роботу з деревом відносно недавно. Що цьому передувало?

– Так, знову різьбою та виготовленням виробів з фанери я почав займатися років 8 тому. Так склалося, що я отримав 20% опіків тіла та півроку пробув у лікарні, їв через трубочку. Під час реабілітації, лікар розтягував мені руку, – це було неймовірно боляче, адже обпечена шкіра не давала їй розігнутися.

Коли повернувся з опікового відділення, моя перша сім’я мене покинула, покинули друзі. Я важко ходив, рука майже не працювала. Функціонування руки я почав відновлювати тим, що хрестився. Відвідував православну церкву, де мене повторно хрестили. Спочатку взагалі не міг підняти руку. Далі поволі почав робити рамки для ікон лівою рукою, потім потроху і правою. Це були дерев’яні рамки з різьбленням виноградної лози. Крім того, я допомагав людям обрізати виноградники і цим сам себе реабілітував та вийшов на сучасний рівень.

А чим далі я йду, тим більше самому не віриться, адже лікарі навіть думали, що руку доведеться ампутувати.

DSC_0120

– Як вам вдалося через це пройти?

– Мушу зізнатися, що був у мене і важкий період. Я зламався, почав пити… Був час, коли я просто був самотній, коли всі мене покинули. Та одна подія зупинила мене на цьому нищівному шляху. В 2012 році за обпечену руку вкусила собака. Я пішов у лікарню, де лікар мені сказав: «Все! Пити більше не будеш! Я тебе врятував не для того, щоб ти пив!». Ці слова мене настільки вразили, що відтоді я не п’ю і навіть палити кинув.

DSC_0113

– Наразі ваше життя змінилося…

– Так! Я радий, що доля звела мене з жінкою, яка стала моєю новою дружиною. Їй 33 роки, мені 47 і у нас двоє маленьких діток. Також маю старшого сина від першого шлюбу. Сьогодні я найщасливіша людина в світі! Хоч і маю певні фінансові труднощі, але знаю, що вирвуся з цієї ями. Завдяки роботі, з Божою допомогою та допомогою добрих людей. Я вдячний, що Олексій Химинець є поруч, який підказує, що краще робити та на які вироби зараз є попит. Ми навчалися в одній школі і зараз життєві дороги знову нас звели. У мене багато енергії, яку я іноді витрачаю даремно. Мене треба скерувати і я буду робити й робити, адже не падаю духом і завжди рухаюся вперед. Іноді можу працювати 5 годин без зупину і дуже швидко. Наприклад, такого ангела з фанери я вирізаю за 2,5-3 хвилини. Маю ще стільки ідей, що іноді мене розриває на шматки (сміється – ред). 

DSC_0103

В свою чергу, Олексій Химинець розповів, що нещодавно зробив замовлення у Андрія.

DSC_0031

«Свій магазин «Людмила», що в ТЦ LUXOR PLAZA на вул.Корятовича, 21-А, до новорічних свят ми вирішили прикрасити не китайськими пластиковими іграшками, а виробами, притаманними нашому регіону, виробами з дерева. Вважаю, що не варто витрачати гроші на те, в що не вкладена людська енергетика, такі вироби не мають ціни.  А в ці роботи вкладена душа, позитив. Та й взагалі підтримувати треба своїх, закарпатців, – зазначає Олексій. – І тому перше, що ми робимо – замовляємо прикраси для себе. Далі ці прикраси розберуть по домівках працівники магазину. Тож вироби продовжуватимуть дарувати тепло вже в закарпатських оселях.

Роботи Андрія представлені в магазині «Людмила» для продажу. Ви можете придбати новорічні прикраси-розмальовки, які є в наявності, або зробити особисте замовлення.

Всі гроші з товарів йтимуть персонально майстру. Це благодійний проект, до якого ви теж можете долучитися».

Безимени-1 DSC_0122

– Пане Андрію, що для вас найскладніше у вашій професії?

– Робота мене ніколи не лякала. Найважче для мене – переживати нечесне, нелюдське ставлення. По-різному бувало. Стикався і з таким, що виконав 50-100 робіт, а замовник від них відмовився. Тоді я просто ходив по місту і роздарював їх. Мене це так надихнуло, що зараз щодня я вирізаю ангелів та сердечка. І просто дарую, а люди передаровують їх далі. Така собі благодійна естафета, що підіймає настрій. Буває зайду в кав’ярню, дарую відвідувачам, а люди дивуються і не розуміють. Як це? Просто подарувати і не просити нічого натомість. 

DSC_0110

– Попри все ви продовжуєте творити. Чого ви прагнете?

– Своїми роботами я хочу довести, що інвалід сам може поставити себе на ноги в прямому і переносному сенсі. Ми такі ж люди, як і інші. Я мрію колись створити таку організацію для інвалідів, де люди з обмеженими можливостями могли б працювати всі разом. Показати їм, що вони не покинуті. Щоб це була не «паперова структура», куди списуються кошти, а щоб вона працювала дійсно для інвалідів і разом з інвалідами. Вважаю, що такі організації мають створювати люди, які самі через все це пройшли.

Наразі до своєї роботи я підключаю знайомих хлопців-інвалідів. Вадим та Олександр допомагають мені зі шліфовкою виробів.

Поступово хочу сколотити команду з інвалідів і довести суспільству, що ми можемо робити багато корисного. 

DSC_0021

– Звідки черпаєте сили та натхнення?

 – Зверху все йде (підіймає очі – ред). Допомагає духовна частина роботи. Я виготовляю іконостаси, працюю в церквах, як католицьких, так і православних. Цих ангелів, наприклад, я вирізаю з буку близько місяця. Залишилося кілька штрихів, щоб довести до ладу. Їх встановлять у новозбудованій капличці на території обласної лікарні. Там колись був костел, який за радянської влади знесли. А цих ангелів вирішили відновити за староми фото.

Обожнюю також вирізати дерев’яні пазли у формі карти України чи Закарпаття. Де кожна область чи район – окремий елемент. Такі навчальні конструктори до душі як дітям, так і дорослим. Загалом, у мене у родині всі займалися цим ремеслом. І батько, і прадід, який жив на той час в Німеччині. Збереглися роботи батька, яким вже майже п’ятдесят років. Я хочу, щоб  з часом і моїм дітям було б, що згадати та чим пишатися.

DSC_8452 P7090103
  • Про нас

    Prozak - Інформаційний антидепресант

    Тел.: +38 095 308 8778

    mail.prozak@gmail.com