Віктор Петров: Справжній лікар має бути успішним, незалежним і не заглядати в кишеню пацієнту

 

«Я став інфекціоністом, тому що завжди вірив, що людство загине не від якогось катаклізму, а нас знищить маленький вірус, який не піддаватиметься лікуванню. Віруси й бактерії сильніші за нас, бо їх більше», - розповідає лікар Віктор Петров. Сьогодні він відомий міський інфекціоніст, сімейний лікар, загальна кількість пацієнтів якого становить близько 5 тисяч. Розумний, молодий, амбіційний, справедливий і завжди усміхнений – приблизно так охарактеризовують Петрова його пацієнти. За десятки років у лікаря накопилося чимало кумедних історій, але ще більше – слів вдячності від тих, кому він допоміг і досі допомагає. 

Віктор Петров ще й перспективний науковець, оскільки два роки тому захистив кандидатську дисертацію, у минулому - дворазовий стипендіат Фонду Віктора Пінчука, Фонду Гісема, нагороджений грамотами мера міста Ужгорода, КМУ, переможець конкурсу кращий молодий науковець УжНУ. В університеті йому досі пророкують кар’єру науковця, але він не може залишити своїх пацієнтів. Із деякими обіцяє бути навіть у випадку позбавлення посади в державній системі медицини.

ProZak неодноразово чув про цього лікаря, тому вирішив розкрити секрет його популярності серед пацієнтів. У Віктора чимало переваг перед іншими медиками, але найважливішою серед них є розум, щирість і вміння триматися на позитиві. З таким лікарем зникає страх перед хворобою, бо він надихає на лікування – як би дивно це не звучало. Тож пропонуємо вам розмову з Віктором Петровим про все те, що стосується медицини загалом і кожного з нас зокрема, а також про особистість лікаря, який наперекір різним обставинам у своєму житті домігся того, про що мріяв з дитинства.

Про дитячі авторитети й вибір професії

На мій вибір професії дуже сильно вплинула сусідка Люда. Вона була акушеркою, завдяки  їй я з’явився на світ. З того моменту, як себе пам’ятаю, хотів когось лікувати. Серед лікарів є теж кілька людей, які вплинули на мене як на спеціаліста. Один із них – лікар у мукачівській лікарні, який працював у приймальному відділенні і дуже чемно ставився до пацієнтів. У свої 15-17 років я хотів бути схожим саме на нього. Протягом певного часу мене приваблювала робота фельдшера, який їздить на «швидкій».

У моїй родині немає лікарів. Тітка – медсестра, вона здобула освіту у Берегівському медичному коледжі. Сьогодні проживає в іншій країні, і наразі це єдиний медик, окрім мене, у моїй сім’ї.

Під час навчання у коледжі мені говорили, що можу вступити на юридичний факультет. Але я не слухав нікого. Можливо, мій вибір лікаря був внутрішньо інтуїтивним. Мені здається, що я був запрограмований на медицину поведінкою тьоті Люди. Я пам’ятаю, як вона ставилася до пацієнтів, як робила мені перший укол. Уколів, до речі, досі боюся (Усміхається - Авт.). Собі не дозволяю робити внутрішньом’язову ін’єкцію, тільки внутрішньовенно.

Медичне училище, перша робота і самостійне життя

Бажання стати лікарем було наперекір усім. Мама забрала від мене документи наприкінці 9 класу, бо хотіла, щоб я вступив до комерційного технікуму, був митним брокером чи кимось іншим (Усміхається – Авт). Я попросив від бабусі грошей, взяв свої документи і поїхав до берегівського медучилища і самостійно вступив на навчання. Я дістав за це від батьків, бо так не можна було робити. Але не пожалів про це. Просто знав, що роблю правильний вибір.

Майже з початку навчання почав забезпечувати себе. У мене була стипендія «губернатора», а також від угорського уряду. Ця сума загалом прирівнювалася до мінімальної зарплати у цей період. З другого курсу я працював санітаром у приймальному відділенні, куди привозили різних людей. Дуже часто це були ті, хто постраждав у жахливих ДТП  тощо. Тоді я замислився над тим, що професія фельдшера не така романтична, як я собі уявляв.

Хитра мукачівська стратегія: три спроби вступу на медичний факультет

Коли на другому курсі університету я зрозумів, що не хочу тягати трупи, хочу на це впливати, лікувати людей, спробував вперше вступити на медичний факультет. У мене були два курси медучилища, був атестат про повну загальну середню освіту, і я вирішив вступати. Не вступив, був другим під лінією зарахованих на медфак. Розчарувався неймовірно, пішов до ректора на емоціях. Тоді ректором був покійний Сливка. Сказав йому: «Я хлопець із села, і ви мене не можете взяти? Мені ж не вистачило двох балів. Що за несправедливість?» А він відповів: «Я теж із села, але цирк це влаштовую. Де твоя мама? Я відповів: не прийшла (а мама насправді й не знала)» (Усміхається – Авт.). Ректор, звісно, не зарахував мене. Тоді я зрозумів, що мушу вступити на медичний факультет наступного року. Третій курс закінчив ще краще. Крім двох стипендій, які в мене були, виграв ще й конкурс імені Петра Яцика. Після третього курсу я вступав на юридичний і медичний факультети, але вже дуже сильно не старався. Вступив на контракт. Тоді зрозумів, що після четвертого курсу вже точно стану студентом медичного факультету. Взяв правила зарахування, подивився, хто має переваги: жителі гірських місцевостей, понад два роки стажу у медичних установах, червонодипломники, медалісти. Я прописався до бабусі в село, на той час вже мав два роки стажу, здобув червоний диплом у медучилищі. І до всього закінчив ще й підготовче відділення, за порадою ректора.

У 2003 році я був першим зарахованим абітурієнтом на медичний факультет УжНУ. Я вважаю, що це була така хитра мукачівська стратегія (Усміхається – Авт.).

Я знав, що медицина дуже затребувана, тому не пропаду з такою освітою. З іншого боку, якби я так наполегливо вивчав юриспруденцію, став би юристом, і це теж було непогано. Пізніше ці дві лінії перетиналися у житті.

Прийшовши на навчання, я вже знав, що таке медицина

На медичний університет я вступив вже маючи чималий досвід. Три роки пропрацював санітаром, мав червоний диплом з медучилища. Крім цього, вже встиг попрацювати кілька місяців в обласній лікарні, влаштувався на роботу на психіатричне відділення. Прийшовши на навчання, я вже знав, що таке медицина. Базові медичні предмети вже також знав на той час. Боявся тільки математики і фізики. Їх вчив утричі довше, ніж будь-який медичний предмет.

Під час навчання у мене було в середньому по два нічні або добові чергування на тиждень. Працював так з 2002 року. Тільки з 2011 року припинив нічні чергування. 

Кандидатська дисертація, приватна практика і боротьба з системою

З четвертого курсу я почав займатися наукою, і це не пройшло даремно. Після закінчення університету у 2004 році я захистив магістерську роботу у Львові, а в 2014 році захистив кандидатську дисертацію. Писав і захищав її під керівництвом чудової людини – Надії Бойко. Після свого повернення зі США вона прийшла на медфак вести гурток з мікробіології. З того часу ми працюємо разом. Для захисту кандидатської я вибрав найстаріший медичний виш – університет імені Богомольця. Вибрав його, бо знав, що зроблю це. Дуже важко ми захищалися, але загалом все пройшло добре. Надія Бойко – нетиповий вчений, і я завжди хотів бути схожим на неї. Я працював у восьми її проектах.

Надія Володимирівна завжди боролася проти моєї лікарської кар’єри. Вона кала, що я маю бути не простим лікарем, а науковцем. Але я ж розумів, що хотів бути фельдшером з самого початку, а вже потім почав рости (Усміхається – Авт.). І вже коли став лікарем, зрозумів, що й цього мені мало. Тепер чекаю, що наступне прийде мені в голову.

Після університету за розподілом я потрапив до Тячева. Моя робота там  почалася з облаштування кабінета. Багатьом колегам це не подобалося. Я не міг сидіти у тому приміщенні, яким воно було.  Це криза, яку видно на лікарях, які відійшли від пацієнтів ментально і свідомо. Я зрозумів, що не хочу так і спробував змінювати систему. Система дуже швидко надавала мені по голові, тому що я майже відразу втратив роботу в обласній клінічній лікарні. (Усміхається – Авт.). Але я не здався, став міським інфекціоністом Ужгорода. Також подався на приватну медичну практику.

Під час роботи у державній лікарні, я розповідав пацієнтам правду, коли вони лікуються недієвими засобами. Це дійшло до мого основного абонента – Михайла Поляка, у нас із ним триває публічна дискусія ще із закінчення мною університету.

Викладацька робота наразі не дає відчуття реалізованості

Я викладав на медичному факультеті весь минулий семестр. Більше не хочу, бо праця вченого в Україні не затребувана. У нас не оцінюються знання. У мене є мотивація реплікувати, особливо, коли бачиш серед студентів тих, хто може запалитися тобою і може робити щось корисне. Але таких студентів мало. Я завжди готувався до пар, і це мене так виснажило, що страждали деякі мої хворі, мій особистий персонал, бо вони потрапляли під роздачу. У мене був дуже ущільнений графік. Після цього семестру я зрозумів, що така робота наразі не дає такого відчуття реалізованості.

Важкохворих пацієнтів не залишу навіть якщо припиню практику як державний лікар

Сьогодні у державній медицині у мене є 0,25 ставки лікаря-інфекціоніста кабінету інфекційних захворювань Ужгородської міської поліклініки. Я займаюся пацієнтами з ВІЛ-інфекцією, про яких нікому не відомо, також це пацієнти з гепатитом В і С. Я їх ніколи не залишу, навіть якщо припиню практику як державний лікар. 

Серед моїх важкохворих пацієнтів майже щотижня хтось помирає. Минулого тижня помер пацієнт, який став другом. Він дізнався про діагноз пізно і вилікувати його було неможливо. Але він встиг завершити все те, що хотів. Він довчив сина, дочекався внука, закрив бізнес. Влаштував так, аби його дружина залишилася з його другом. Людина померла, але завершила все те, що хотіла...

Боюся хвороб, які можуть скалічити і позбавити працездатності

У вірусології все дуже просто. Якщо психіатр точно не знає, має людина шизофренію, чи ні, бо в нього немає точних тестів, то в інфекціоніста вони є. Я можу зробити людині аналіз крові й сказати: вона буде хворіти вітрянкою, вона хворіла вітрянкою, коли саме, і чи це була вітрянка.

Я боюся хвороб, які можуть скалічити і позбавити працездатності. Мій батькьо помер від онкології, на операційному столі. Я боюся такої хвороби, яка не дасть можливості попрощатися, завершити свої справи тощо. Я не боюся старості, хочу бути старим і померти десь на лазурному берегу (Усміхається – Авт.).

Гепатити загрожують національній безпеці

Сьогодні мене найбільше турбує питання гепатитів в Україні. Нарешті в Україні, як і в усьому світі, почалося зменшення інфікованих ВІЛ-СНІДом, але поширюються гепатити. На Закарпатті на цироз печінки хворіють більше, ніж в усій Україні. У гепатитах я бачу загрозу національній безпеці. Людина, яка не лікується від цієї недуги, через 5 років може бути непрацездатною. Це створить певну соціальну напруженість у суспільстві, а також може  спричинити епідеміологічний вибух у суспільстві. Найбільш небезпечні гепатит В і С. Інфікована людина може не знати про свою хворобу. Заразитися можна будь-де: у тату-салоні, в гінеколога, стоматолога, косметолога, під час манікюру. У цих та інших місцях є небезпека для тих людей, які ведуть здоровий спосіб життя і, на жаль, можуть випадково постраждати від інфікування через брудний матеріал. На щастя, серед моїх пацієнтів чимало таких, які звертаються за щепленням від гепатитів. Я потихеньку бачу, що напрацьовується кількість людей, які захистили себе і своїх рідних.

Про щеплення для новонароджених

Якщо молоді мами люблять своїх дітей, якщо мають клепку в голові, то повинні критично ставитися до антивакцинальних заяв різних активістів. Ніхто із вчених довів тези про те, що від вакцин діти стають аутистами. Від тих хвороб, від яких не існує лікування, щеплення потрібно зробити обов’язково. Це туберкульоз, поліомієліт, дифтерія, правець – їх потрібно зробити на перших етапах життя. Щеплення від мінінгіту, вітрянки, гепатитів можна зробити пізніше.

Я прогнозую, що крім поліомієліту, який був на Закарпатті, наступного року буде дифтерія. Я впевнений у цьому, тому що тенденція по щепленнях така, що тільки 5-7, максимум 14 % в останні роки були вакциновані від цієї недуги. З 2008 року катастрофічно впала кількість щеплених дітей. У випадку дифтерії, якщо хвороба буде циркулювати, то те, що ми з вами щеплені, нас не врятує.

Лікар може бути хорошим тільки тоді, коли не шукатиме можливості підзаробити

Лікар передусім має бути успішний, має випромінювати сильнішу енергію, ніж у пацієнта. Коли людина хвора, вона шукає підтримку, яка повинна бути не на словах. Скажу по-філософськи: зміст повинен бути форменим, а форма лікаря – змістовною. Загальним виглядом, бесідою, поведінкою лікар має переконувати пацієнта, що все буде ОК. Шахрайство у медицині закінчиться, коли суспільство зрозуміє, що дешевий лікар – це ворог медицині й кожній людині. Мені страшно йти до лікаря, вчителя, правоохоронця які голодні, бо я розумію, що вони можуть бути немотивовані мені допомагати. Я завжди кажу, що якість не може бути безкоштовною і лікар може бути хорошим тільки тоді, коли не шукатиме можливості підзаробити. Це дуже важливий момент. Цього швидко не вирішити, але медична культура потихеньку змінюється.

У суспільстві є запит на те, аби контролювати медиків, витрати в медицині, і це потрібно робити. На утримання міської медицини йдуть такі кошти, за які можна вилікувати всіх гіпертоніків Ужгорода – дати їм безкоштовні ліки. Тому в моїх думках справжній лікар має бути успішним, незалежним і не заглядати в кишеню пацієнту. З цим напряму пов’язано питання корупції. Лікар, який не думає про заробіток, не буде направляти на відкатні аналізи, за які дають 10 % кожному лікарю або лабораторії. Не будуть наживатися аптеки. У нас не було би шарлатанів, бо вони з’являються там, де немає віри у справжню медицину. У нас загалом непогане ставлення до хворого, діагностичні критерії, але немає того, що є у пацієнтів інших країн – відчуття безпечного середовища.

Лікарі-шарлатани впливають на своїх пацієнтів психологічно, радять не ходити до інших лікарів і не дають чеку про лікування

Пацієнт один – лікарів багато. Щоб не потрапити до шарлатанів, потрібно отримати кілька думок щодо своєї хвороби. Звісно, не завжди є час на те, щоб шукати правду, але людину повинно насторожувати те, що успіх від лікування гарантують простим методом. Якщо лікар сказав, що потрібно оперативне втручання, а інший сказав, що не потрібно, треба вислухати третю думку. Лікар не може лікувати абсолютно все. Не буває універсальних спеціалістів. Тому потрібно бути критичним і не піддаватися навіюванню. Якщо на вас намагаються подіяти страхом  смерті чи розвитку хвороби, лікар застосовує психологічний тиск. Будьте уважні, коли вам кажуть, щоб ви не йшли до інших спеціалістів. Фаховий лікар ніколи не скаже такого. Потрібно дуже уважно ставитися до апаратних методик лікування. Апаратом теж всього не вилікувати. Крім цього, чимало медичної інформації сьогодні є на спеціалізованих сайтах. Тому потрібно аналізувати слова лікаря якщо він призначає будь-які обстеження. Не треба соромитися запитати: для чого  мені це обстеження, це лікування?

Якщо приватний центр не дає чеку і жодних інших документів, які свідчать про отримання консультативної допомоги, це теж має насторожувати. Як мінімум, вас і державу пробують обманути.

Правозахисна діяльність

Як громадський активіст, я займаюся правозахисною діяльністю – боротьбою проти корупційних схем у медицині. Йдеться, зокрема, про випадки, коли мої пацієнти, хворі на гепатит, не мають доступу до лікування. В Ужгороді створена організація «Медичний правозахист», яку я очолюю. Вона надає консультативну допомогу людям, які хочуть отримати медичне лікування, але не мають можливості підготувати документи. У мене є 30 клієнтів, пролікованих за державні кошти у різних клініках України і Закарпаття. проліковані, бо боролися за те. У нас є юристи, які допомагають здійснювати діяльність. Завдяки цій організації Ужгород протягом року був забезпечений вакциною проти туберкульозу.

Про відчуття свободи в небі і вдячних пацієнтів

Я займаюся йогою п’ять разів на тиждень, бо я дуже нервовий, емоційний. Практикую класичну йогу, не вважаю себе великим йогістом, але розтяжки вмію робити, це мене заспокоює, дає мені енергію. Також я займаюся силовими вправами і захоплююся парапланеризмом. Маю крило і пробую літати. Це дуже небезпечно, але це так фантастично, коли ти в небі, і коли немає контролю, крім твоїх рук і вітру. Універ, лікарня, клініка завжди мене сковували, викликали внутрішній протест. Тому про відчуття неба я постійно думаю. Хотів сьогодні політати, але в мене було записано понад  40 пацієнтів. Серед них було багато діток, які прийшли зробити щеплення. А в другій частині дня були важкохворі. Остання клієнтка сьогодні була жінка, як емігрує у Францію і перед від’їздом прийшла до мене попрощатися. Для цього спеціально записалася на прийом. Сказала: хоча ми й не друзі, але якщо ви будете в Провансі, то заїжджайте (Усміхається – Авт). Коли є такі пацієнти, то вся ця мішура совкових лікарів відходить на задній план.

Про перфекціонізм

Раніше я був перфекціоністом, а потім зрозумів, що це шлях у нікуди. Бо перфекціонізм знищує ментальність людини. Я вважаю, що це виснажує сили, які можуть бути витрачені на щось більш корисне. Вільний час повинен бути витрачений ефективно: як у роботі, так і під час відпочинку. Я страждав від безсоння у протягом певного часу і не міг зрозуміти, від чого. А причина була у тому, що я  хвилювався через те, хто допише мої картки, чи виписав аналізи, чи мій пацієнт випив ліки. Але ж я не впливаю на це. Тож пізніше зрозумів, що в цьому була моя помилка. Тому я не вважаю себе перфекціоністом, і я гордий з того. Треба просто бути щасливим кожен день.

Нові місця дають енергію

Я йду у відпустку чотири рази на рік, зазвичай кудись їду. Це не обов’язково відпустка у класичному розумінні – з парасолею на пляжі. До прикладу, навесні моя відпустка була поєднана з конференцією в Парижі. Я три дні вчився і три дні гуляв. Це був чудовий вікенд. Я люблю нові місця, вони дають мені енергію. Навіть коли в мене недостатньо коштів, то я можу спланувати відпустку. Наступного тижня в мене починається відпустка, яка буде поєднана із зустрічами з друзями в Одесі й Одеській області. Я не буду сидіти на одному місці, ми з друзями будемо переїжджати з місця на місце. Вважаю, що відпочивати потрібно кожні три місяці короткими періодами часу.

У парі має бути симбіоз і синергія

Я люблю дітей, бачу себе сім’янином, вже відчуваю потребу дбати про когось. Відносини в мене дуже стабільні, просто немає тієї зрілості, що це потрібно робити саме тепер. Я не дуже вірю в класичну моногамію, бо як лікар, знаю своїх пацієнтів, їхніх чоловіків, дружин, коханців (Усміхається – Авт.). Пара має бути розуміючою. Має бути симбіоз і синергія. Симбіоз – це коли люди доповнюють одне одного, а синергія – коли вони разом сильніші, ніж поокремо. Тільки у такому випадку ця пара має шанс на існування.

Щастя – це повна гармонія

Не знаю, у чому щастя, думаю, що ніхто не знає. Щастя дуже індивідуальне. Для когось – це гамбургер, для інших – секс, для третіх – гармонія. Я вважаю, що це питання важке. Для мене воно комплексне. Щастя – це коли є улюблена робота, коли вдома все добре, є хобі, творчість, відчуття реалізованості – усе важливе. Не може бути щастя, коли в тебе хороша кар’єра, але ти приходиш у порожню квартиру, як і коли в тебе повна квартира людей, а ти нікому не потрібен за межами помешкання. Тому щастя – це повна гармонія. Я наразі на шляху до цього.

 

Наталія Каралкіна,

фото Олександри Шевченко