image

Брецко: Як вийти із війни на Сході України

Роздуми ужгородського історика та педагога Федора Брецка про сучасні геополітичні події: війну на Сході, Путінський режим та митарства Європи

БУВ 2014 РІК

2014 рік був надто багатим на події: крах режиму Януковича, санкції та контрсанкції щодо Росії, економічна криза, обвал російського рубля, референдум у Криму та приєднання півострова, зниження ціни на нафту, зміна режиму в Україні, виключення Росії з «великої вісімки», антитерористична операція на сході України тощо.

Приєднання Криму викликало могутній підйом консолідації, який нагадував прихід Путіна до влади, і дивно, що ця консолідація проходила на фоні тривалого падіння рівня довіри до влади і невдоволення нею. Це невдоволення змінилося різким підйомом та реанімацією імперських патріотичних настроїв. Путін відчув себе ніби імператором на фоні масового усвідомлення його можливості щодо виходу Росії із економічної кризи та відновлення статусу великої держави.  

Ймовірність війни – це оцінка загального рівня російського негативу: мов в Україні відбувається громадянська війна, і її причини в тому, що нове керівництво після перемоги збройного бандерівсько-нацистського перевороту не зважало за необхідне домовлятися із жителями Сходу. До ймовірності війни підштовхують заяви влади України, що у них уже іде з РФ війна, рішення про визнання Росії агресором. У Росії миттєво реагують на усі виклики та сигнали української сторони, допускаючи можливість війни не з братським народом, а з проявами радикальної позиції української влади. Думка росіян про наближення війни зв’язана з тривалістю конфлікту.

Якщо Крим захопили за тиждень і розбиратися, чи добровільно проходив референдум – це уже вторинне, то у випадку на сході України із місяця в місяць відбувається процес, який розкриває в реальності не те, про що твердять ЗМІ. Населення Росії влада постійно обманювала й продовжує обманювати. Однак, всупереч ініціаторам процесу відбувається очевидний зв’язок між погіршенням життя і російською присутністю в Україні.  

УКРАЇНА ТА ПУТІНСЬКИЙ РЕЖИМ

Для російської владної системи, яка намагається себе відновити, головна мета і головне завдання – вижити будь-якою ціною. Тому наголос робиться на політичну технологію та на зміцнення факторів стабільності. Проте уся проблема в тому, що відбуваються одночасно два процеси: підтримка системи та помирання системи. Але система самодержавства, яка включає не тільки Путіна, але й багато зрізів інтелектуалів, бізнес і так далі, зацікавлених у самодержавній владі, помирає. Агонія смерті цієї системи може затягнутися на довгий період.

База путінського режиму набагато більше обмежена. І немає впевненості в тому, що путіністи – ті, котрі підтримують російського президента і входять в 90 % – реально Путіна підтримують. КПРС втратила свою керівну і спрямовуючу роль радянського суспільства (режиму) фактично у тому ж році, коли вияснилося, що 99 % її підтримують. Тому тут передбачити нічого неможливо. Важливо те, що уже зараз вийшли на поверхню фактори агонії путінського режиму. Тане виключено, що система забажає, зробить спробу відновити себе через зміну режиму. Фактори з метою виживання, відновлення та самозбереження путінського режиму були сформульовані ще в 2012–2013 рр. Тоді Кремль та Путін прийняли на озброєння доктрину стримування Заходу. Тобто, вони стали готувати себе до безмежної влади на необмежений час через стримування Заходу. Це повернення в якійсь мірі до радянської моделі.

Що означає стримування Заходу? Стримування Заходу означає боротьбу із Заходом всередині Росії з маргінальною, ліберальною та іншою опозиційною меншістю. І, звичайно, зовні. Тому що елементом цієї доктрини було розповсюдження так званих російських традиційних цінностей, а також утворення так званої галактики Євразійського Союзу, яка була антиподом, антитезисом Європейського Союзу. Де-факто орієнтація на агресивність, на стримування, на войовничість була прийнята уже до Українського Майдану.

Український Майдан просто відбувся як фактор, який полегшив експеримент з доктриною стримування РФ та став каталізатором усіх тенденцій. Путін був вимушений і обґрунтовувати цю доктрину, і шукати практичні механізми її реалізації: через анексію Криму, через ідею «русского мира» і так далі. Він отримав військово-політичну мобілізацію і 80 % підтримки, небачені для будь-якого лідера. Але одночасно ці фактори почали працювати і на агонію режиму. І це – парадокс, закон непередбачених обставин. Спочатку доктрина стримування веде до мобілізації населення. Але для того, щоб її зберегти, потрібна постійна присутність військової агресії. Та згодом народ втомлюється від цього. Ось цифри.

У березні 2014 р. 57 % жителів РФ підтримували анексію Криму, нині – 50 %. У березні 2015 р. 65 % жителів РФ вважають, що Україна повинна бути незалежною та дружньою державою, лише 22 % опитаних вважають, що Україна повинна бути під контролем Росії. Другий фактор підтримки, який нині посилює агонію – це залежність від нафти та газу. До цих пір ціна на нафту та газ підтримували путінське Ельдорадо. Падіння світових цін миттєво викликало кризові явища, а санкції тільки поглибили кризу.

Третій фактор – вертикаль. Вертикаль влади утворювала Путіну комфортне поле маневру. Ідеальна модель. Але вертикаль означає блокування, цементування всіх каналів виходу інтересів. Що залишають суспільству? Суспільство повинно виходити на вулицю, щоб себе проявити. Таким чином, то, що полегшило самозбереження, нині ввело маховик агонії. Путін уже ніколи не зможе вийти із моделі осадженої фортеці. Він не зможе правити, дозволяючи певний лібералізм. Лібералізм дозволить вийти на поверхню усьому невдоволенню. Путін не зможе вижити в цій ситуації. Отже, буде постійний пошук ворога всередині країни та зовні. Кремль буде змушений видумувати механізми для підтримки моделі осадженої фортеці. Звичайно, це – військові дії та підтримка сепаратистів. Але є й інше. Ми побачили дивну здатність Кремля до експерименту щодо незвичайних видів війни: неоголошена гібридна війна, митна, економічна, газова, інформаційно-пропагандистська тощо.    

Якщо Путіну вдасться тактика примушування України до миру на його умовах, він буде продовжувати економічний, фінансовий підрив України, буде чекати дефолту України. Буде шукати такі фактори, як кооптація: підкуп частини української політичної еліти, зв’язок з українськими олігархіями. Кремль задіє багатогранність засобів підриву України. І російська еліта дуже вміло використає це і в всередині Росії. 

У чому сила і слабкість режиму Путіна? Путінський режим, як і система, виключно слабкі із загально прийнятої точки зору. І перехід Кремля до війни – до війни з Україною і до війни-протистояння із Заходом – компенсація обмеженості та виснаження внутрішніх ресурсів управління. Нині в Росії спостерігається вичерпність економічних, фінансових, адміністративних ресурсів. Водночас посилюється політична пустиня, оскільки немає альтернативи, а з виходом у минуле Путіна втрачається політичний ландшафт. Влада буде деякий період кормити людей риторикою, а потім перейде до репресій, оскільки інакше вона розпадеться. До існуючих проблем – ситуації на Кавказі, управлінської кризи і деградації інфраструктури – додались ризик падіння легітимності, загострення конфліктів між елітами різних рівнів, зростання соціальної напруги і проблема сходу України. Країна і політична система, яка має достатньо засобів, щоб управляти, не потребує війни. Війна виникає як надзвичайний фактор компенсації внутрішньої слабкості. Тому сам факт війни говорить про слабкість і системи, і путінського режиму.      

Нині відбувається певна демонімізація Путіна, вважається, що він джерело усіх проблем, керівна та рушійна сила і режиму, і політичної системи. Російський президент зробив багато для формування нинішнього достатньо унікального для РФ преторіанського режиму. Але водночас він все більше стає заручником цього режиму і системи та заручником ситуації. Чому? Сама система російського самодержавства досягла такої стадії деградації, що вона може виживати тільки через пошук ворога. І будь-який на місці Путіна при нинішній системі, при нинішній Конституції і складу політичного складу, а також сфери інтелектуальної послуги цього класу, буде робити приблизно те, що робить Путін.

Тут ми повинні чітко розмежувати: в якій степені Путін – рушійна сила, а в якій степені – заручник. Нині Путін, який володіє усіма повноваженнями та завдяки єльцинській Конституції стоїть над суспільством і політичною системою і нікому не підконтрольний: а) втрачає адекватність; б) втрачає контроль над ресурсами; в) не може контролювати наслідки своїх дій. І це видно з української політики Путіна. Крим, можливо, був усвідомленим сценарієм консолідації влади в момент послаблення сусідньої держави. Злодій зняв шапку, і цим справа могла закінчитися.

Але Путін по інерції зробив помилку і став заручником своєї системної помилки. Він пішов дальше, висунув ідею «русского мира». І після цього він уже перестав контролювати події, став заручником військово-патріотичної моделі. Його помилка полягала в тому, що російська еліта думала, що він справиться із санкціями. Помилковим було уявлення про те, що Захід і, особливо, Німеччина це проковтне. Не справилися із санкціями і Німеччина це не проковтнула.          

ПУТІН – ГОЛОВНИЙ ЗАРУЧНИК ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ РОСІЇ  

Хоча Україна та інші сусідні незалежні держави – Білорусь та Молдова, приречені бути прифронтовими державами до ти пір, поки існує Росія як заморожена імперія. Цим країнам прийдеться рахуватися із тим, що вони – поле протидії і конфронтації Росії із Заходом, а також спроби Росії повернутися до певної форми брежнєвської доктрини. Це по-перше.

По-друге. Самодержавна влада не може позволити собі признатися, що вона боїться якоїсь п’ятої колони. Вона може знищувати внутрішнього ворога, тільки пояснюючи населенню, що він – п’ята колона більш могутнішого ворога, котрий стоїть на горизонті. Отже зовнішній і внутрішній ворог в тактиці утворення політичної Сахари повинні бути пов’язані.

По-третє. Російське суспільство слід очищати від корупції. У якійсь мірі Путін повинен зробити те, що робив у свій час Сталін або Мао Цзедун – провести очищення еліти. Очищення еліти від корупції означає відмову Путіна від контракту з нею. Контракт полягає у наступному – я вас не чіпаю, робіть усе, що бажаєте, розкрадайте країну – в обмін на лояльність. Звідси, він повинен буде відмовитися від принципу лояльності. А це вельми небезпечно для нього.  

По-четверте. Якщо ми поглянемо на історію Росії, то на відміну від країн Східної Європи у Росії відсутні традиції революцій, які змінюють владу. Остання революція, коли маса народу йшла на Москву, це був Пугачовський бунт. Все інше було переворотами при використанні протесту на вулиці. Лютнева та Жовтнева 1917 року революції – це перевороти при використанні російських народних мас. Нині ми знаходимося у зовсім новій, унікальній ситуації, коли метафора або паралелі з історією не допоможуть нам передбачити, що відбудеться. Нині система сама штовхає людей на вулицю. І відсутність будь-яких механізмів вирішення проблем і відповіді на виклики веде до накопичення суспільної руйнівної енергії.

Таким чином, народ вийде на вулицю. Коли – не знаємо. З якими лозунгами – соціальними чи соціально-політичними – важко сказати. Але сама система утворює ефект кип’яченого чайника із закритою кришкою. Обрушення економіки может сприяти зміні режиму або перевороту. Щодо російської еліти, то вона в персональній якості інтегрована у світ. Тому навряд вона у своїй більшості готова до закриття Росії і до війни із Заходом.

По-п’яте. У вірних прихильників «руської ідеї» дійсно є маса поводів для невдоволення Путіним. Останній, дійсно, в їх очах повинен бути наразі зрадником. І не тому, що він зрадив ідею «ЛНР і «ДНР» та ідею розширення «русского мира». Можливо, нині вони починають розумним сутність Путіна і його влади. «Путін – не російський націоналіст. Путін – імперщик, традиційний російський самодержавний лідер, який розуміє, що збереження Росії в нинішньому географічному форматі не дозволяє йому бути російським націоналістом. Бо російський націоналізм – це розпад, це означає «досить кормити Кавказ», російський націоналіст вимагає відділитися від Кавказу, башкирів і татар та утворити, нарешті, російську національну державу», – зазначає експерт інституту Брукінгса в США Лілія Шевцова. Але це – кінець Російської Федерації, чого Путін допустити не може.

Тому Путін зробив фантастичний кульбіт (кульбіт означає різку зміну, несподівані дії в процесі чого-небудь), бо використав наосліп російський націоналізм і гіркіних-малофеєвих для збереження імперії. Тому, що те, що він зробив в Україні – це збереження Російської Федерації, імперії. Путін вчасно зрозумів, що дальше не зможе розвивати ідею «русского мира», і відступив, а отже, в принципі, зрадив ідею «русского мира». Анексією Криму і війною в Україні Путіну вдалося призупинити перехід російського націоналізму в опозицію до Кремля. Після української драми російські націоналісти підтримали Путіна, але тимчасово. А зараз вони в прострації і дезорієнтації.

ПОГЛЯДИ НА ВИХІД ІЗ ВІЙНИ НА СХОДІ УКРАЇНИ

Україна опинилася в геополітично і цивілізаційно невизначеному просторі. З однієї сторони з падінням СРСР завершився поділ світу на сфери впливу за Ялтинсько-Потсдамському консенсусом. Ось чому формально Захід і світ не визнали за Росією права на включення України в сферу впливу. Проте, з другої сторони, та розсіяність та шок, з якою Захід сприйняв анексію Криму, є лишнім підтвердженням неформального визнання сфери впливу України за Росією. Захід не зрозумів, що після того, як він віддав Росії Грузію, російська система не заспокоїлася, а отримала підтвердження того, що Захід все проковтне і змириться. Україна – це продовження, це відповідь Путіна на анексію грузинської території. Суспільна думка Європи кардинально помінялася після загибелі малайзійського літака М-17, обстрілів Маріуполя… Нині, в принципі, Путіну мало хто потискує руку. Російська політична еліта – це еліта, якій немає місця в європейських політичних та інших салонах.

Сьогодні немає домінуючого погляду на Україну. Є лише підходи, їх три. Перший – давайте домовлятися дипломатично-мирним шляхом. Другий – давайте стримувати Росію мирними економічно-фінансовими санкціями. Третій – давайте надамо Україні військову допомогу. Усі підходи щодо України витікають із розумінням того, що Європі потрібна могутня суверенна держава, яка обрала євроінтеграцію. Ось чому в кінцевому підсумку Старий Світ надав, надає і буде надавати Україні допомогу для підтримки реформ. Хоча не секрет, що є окремі сили на Заході, які хотіли б легітимізувати нинішню ситуацію в інтересах країни-агресора. Проте на офіційному державному рівні усі країни ЄС не підтримують такої думки. Це означає, що ніякий мюнхенський варіант в стилі минулого століття з приводу поділу України не пройде. Європа стала на сторону країни, яку настигла агресія. Європа формує новий міжнародно-правовий формат, який би вирулив ситуацію в українсько-російському конфлікті. Всі учасники і Нормандського формату, і Женевського, і Мінських домовленостей відносяться до України з великою повагою.

Що турбує? Незрозумілим є те, в якій степені українці вирішили вийти із однієї дуже складної ситуації. Ситуації гібридної війни, яка називається «ні війни, ні миру», коли в Україні агресор, але не вводиться воєнний стан. Ця ситуація аморфності та стирання граней між війною і миром не дає можливості і міжнародній спільноті визначитися з відповіддю. Коли немає війни, є агресивні дії, незрозуміло хто їх веде, то й міжнародне співтовариство також не відчуває відповідальності за рішення. Я не виключаю, що Заходу це вигідно. Парламент України оголосив Росію країною-агресором, але Україна навіть формально не оголосила війну Росії. Україна не може оголосити війну ядерній державі. І Захід цього не хоче, а водночас європейське співтовариство опинилося в міжнародно-правовому вакуумі, спостерігається розсіяність, дезорієнтація і нерозуміння, як вийти із такого тупика, як вийти із стану війни і водночас не загострити зіткнення з Росією та допомогти Україні.

Президент України Петро Порошенко запропонував мирний план, який закріплений у Мінському форматі вересня 2014 року. І Путін також «бажає» Україні «миру». Він дуже йому вигідний тактично.

По-перше, можливість зайвий раз принизити Україну і показати власному народу чергову «геополітичну перемогу».

По-друге, підривати позиції Порошенка в Україні, оскільки президент буде змушений вдаватися до денонсації договорів українсько-російських відносин, проштовхувати через парламент ратифікацію різних «конвенцій про нейтралітет», що викличе шквал критики.

По-третє, це зніме з порядку денного питання про нові санкції, і дозволить «проштовхувати» їх скасування взагалі. Але через деякий час у справу вступить фактор «ДНР» і «ЛНР», які нікуди не зникнуть. Вони будуть заявляти, що вони – суверенні держави, нічого не знають, звільняють Новоросію і вимагають виведення ворожих військ. Поки в українському парламенті будуть битися через ратифікації домовленостей, а під стінами парламенту будуть кричати про «зраду», на Донбас прибуватимуть «гуманітарні конвої», і все закручуватиметься по новому колу.

Ну не може Путін закінчити війну. Війна – єдине, що зберігає якийсь сенс існування його самого і його країни. Часті тренувальні навчання військ НАТО – це відповідь на запал Росії, що військова реакція альянсу буде миттєвою. Путін і сам розуміє, що його армія зустріне на своєму шляху сильний спротив. Країни Заходу повинні  надати Україні зброю оборонного характеру, аби зробити «російське вторгнення ще більш дорогим».

Захід також занепокоєний тим, що принесе криза та економічні санкції самій Росії. Війна в центрі Європи не несе країнам ЄС нічого хорошого. Дії Росії змушують якось відповідати, а це невигідно для бізнесу і несе серйозні збитки. Відсутність же ефекту від дій ЄС підривають авторитет цієї структури. Європа занепокоєна також невтішними успіхами реформ та боротьбою з корупцією в Україні. Для європейських лідерів не спрацьовує лозунг, який часто використовується українськими владними лідерами – «війна перешкоджає реформам». Навпаки, євролідери вважають, що війна на сході України може бути приводом для мобілізації суспільства в ім’я реформ.

Україна поки що не здобула стратегічну перемогу, коли мовиться про початок реальних реформ, у які повірило б усе українське суспільство. Проте, Україна уже кілька разів виграла тактично. Україна виявилася здатною зупинити агресивність ядерної держави. Вона довела, що може оборонятися. Довела готовність до мобілізації й до жертв. Довела високий степінь консолідації суспільства. Україна провела чесні президентські та парламентські вибори 2014 року, обрала проєвропейську еліту, яка відповідає інтересам населення. Україна розбудила світ, розбудила Європу, вивела ліберальні європейські демократії із стану летаргії й паралічу. Україна надала нову місію НАТО, вивела США із традиційної тактики тривалого вичікування, змінила Німеччину тощо. Отже, Україна зайняла і переможно утримує нішу тактики в європейській та світовій геополітиці.

ЄВРОПА ТА РОСІЯ

Відносини країн Західної Європи із Росією все більше нагадують сидячу війну. Протистояння затягується. При цьому сторони зайняли оборону і переходити в рішучий наступ відмовляються. Розуміючи, що наступ цей може привести до катастрофічних наслідків для самих нападаючих. Старий Світ називає РФ терористичною державою, але до рішучих дій на переходить, дипломатичних відносин не розриває. В той же час Європа розраховується з РФ за енергоносії. Санкції – це завжди виклик не тільки для країни, на яку чинять тиск. Але і для тих, хто здійснює цей тиск. Досягти необхідного результату виходить не завжди.

Політичних менеджерів Європи та США будь-яка нестандартна ситуація ставить в тупик. З Путіним потрібно або воювати, або миритися. І то і інше – сильні рішення. Проте, нинішні політики на них не здатні. Звідси й сидяча війна. Вона приведе до серйозного запиту на Заході на сильного лідера, здатного або припинити війну санкцій, або вийти із сидячої війни у рішучий наступ. Другий варіант згубний, але цілковито не виключений. Ситуація просто не може залишатися підвішеною роками.

Тут Захід і зіткнеться зі своїм головним кошмаром: коли виникнення проблеми, з якою неможливо впоратися в рамках сформованої політичної системи, приводить до появи авторитарного лідера, який вимагає додаткових повноважень для того, щоб розрубати гордіїв вузол. Борючись із Путіним, Захід отримає такого ж, як Путін, у себе.            

Наразі світові лідери стороняться та ігнорують російського президента. Але ізоляція робить його більш небезпечнішим. Ізоляція Путіна є самою великою невдачею його президентства: Росія фактично залишилася без союзників. І проблема навіть не в тому, що східноєвропейські країни вступили в НАТО, а в тому, що Путін грає в гру з нульовою сумою, де «м’яка сила» – культура, мова, знання – не важливі, а значення мають лише прості економічні важелі або, якщо потрібно, військова сила. Україна – самий свіжий приклад.

Але ізоляція Путіна – це проблема для усіх, це небезпечно. Протягом 15 років Путін будував в Росії «вертикаль влади», він – персоніфікована російська влада. Будь-яке важливе рішення в Росії вимагає погодження Путіна. Нові санкції проти Росії лише зменшують вплив Заходу, а Путіну буде нічого втрачати. При цьому він знає, що західні держави не готові до війни. І це велика проблема – як розмовляти з Путіним тепер, коли він став ізгоєм.     

ВИСНОВКИ

1. Події на сході України – це війна Росії проти України. Проте, кожний день без війни прибавляє Україні у виживанні, а кожний день без війни послаблює владу Путіна.

2. Нині тактика Путіна – крок вперед, два назад, тобто зброю дає, але армію відкрито не вводить. Раніше підтримував ідею «русского мира», потім дав зворотний хід та явно намагається «ДНР» та «ЛНР» повернути знову в Україну як фактор, який буде підривати її із середини.

3. Українсько-російська війна 2014–2015 рр. прискорила не тільки агонію путінської системи, але й усвідомлення громадянами РФ тупиковість цієї війни.

4. Україні потрібні лише успішні реформи. І тут важливо не допустити нової революції.

5. Нині Російська держава є заручницею режиму, режим є заручником лідера, а лідер є заручником своїх рішень. Прогнозувати, що буде після краху путінського режиму, складно: та сила, яка встигне захопити владу, опиниться у виграші. Таких сил три – радикальні націоналісти, спецслужби та лідер персоналізованого режиму Рамзан Кадиров.     

Федір Брецко, вчитель історії та

правознавства Ужгородської класичної гімназії,

вчитель-методист, Відмінник освіти України,

нагороджений відзнакою «Василь Сухомлинський»

  • Про нас

    Prozak - Інформаційний антидепресант

    Тел.: +38 095 308 8778

    mail.prozak@gmail.com