image

Олександр Севідов: «Якщо ФФУ видасть Говерлі ліцензію, назву речі своїми іменами»

Колишній тренер "Говерли" у інтерв’ю  ua-football.com розповів про ситуацію із боргами ужгородського клубу.

 

— Олександре Володимировичу, як почуваєте себе у творчій відпустці?

 

— Ніколи не був прихильником бездіяльності, тому мені складно назвати цю відпустку творчою. Зараз трохи легше, адже постійно задіяний на телебаченні. Експертом себе назвати не можу, але вдячний людям, які запросили і дали змогу залишатися в футболі, в гущі подій. Насправді ж такі паузи — важкий період для кожного тренера. З іншого боку, багато людей кажуть мені, що зовні я почав краще виглядати. Тренерська робота взагалі здоров’я не додає.

 

— Ви ще вірите в те, що керівництво «Говерли» поверне вам те, що було прописано в угоді про співпрацю?

 

— З одного боку я змирився, що грошей вже не побачу, а з іншого — відступати не збираюся. Якщо це питання принципове для керівника «Говерли», то для мене воно принципове не менш. Ці безглузді звинувачення, які керівництво ужгородського клубу видумало для виправдання себе, спочатку мене злили, потім смішили, а тепер вони мені байдужі. Збираюся йти до кінця. Сміюся, коли мені кажуть, що через мене не стане команди. Але навіщо ставити питання таким чином? У цьому світі я не настільки велика людина, щоб через мене зникали футбольні клуби.

 

— Артема Федецького у Львові, а Олега Герасимюка в Луцьку звинувачують в тому ж...

 

— І Євгена Лозинського в Луганську так само. Але це ж маячня. У «Говерлі» в мене був точно такий же контракт, як потім у «Карпатах». Але я не хотів працювати з тими людьми, які знаходяться в ужгородському клубі. Хочу послухати, що скаже після того, як піде з «Говерли» В’ячеслав Грозний.. В’ячеслав Вікторович — людина досвідчена, він працював у різних чемпіонатах, ставав найкращим тренером України, буде цікаво, що скаже він.

 

Ситуація проста до банального. 12 червня 2013 року власник клубу сказав, що не заперечує проти моєї відставки і контракт розривається за згодою сторін. Не дивлячись на те, що термін дії контракту в мене закінчувався через два роки, компенсації я не просив.

 

— Керівництво «Говерли» звинувачувало вас в тому, що ще тренуючи ужгородську команду, ви вели переговори з «Карпатами»...

 

— З цього приводу намагаюся жартувати, але жарти чомусь постійно виходять злими. Ось чому з «Карпатами»? Тому що після того, як ми обіграли львів’ян, з’явилися чутки, що мене кличуть до Львова. А якщо б ми перемогли «Динамо»? Тоді що?
У мене була розмова з Олександром Шуфричем наприкінці позаминулого чемпіонату. Відчував, що співпраці не хочу продовжувати не лише я, але й вони. Чимало речей, які відбувалися в клубі, я не підтримував і говорив про це відкрито. Тоді спитав Олександра Несторовича: «Мені шукати нову команду?» «Я розмовляв з батьком, — відповів той. — Допрацюйте до кінця чемпіонату і робіть, що хочете». Після цих слів звинувачення в тому, що я вів з кимось переговори, мені, людині дорослій, чути смішно. Мовляв, команда в Полтаві, а мене бачили у Львові за розмовою з Дедишиним. Нісенітниця, адже я теж був у Полтаві. Можу також згадати, як приблизно в той же час розмовляв з Ігорем Цигаником. Він тоді сказав: «Залишишся без роботи — приходь до нас». Виходить, я з каналом «2+2» теж переговори вів за спиною Олександра Шуфрича. «Вам смішно — а мені женитися». Зрештою я свою правоту довів у суді.

 

— Керівництво «Говерли» подавало апеляцію?

 

— Неодноразово. Але закон на моєму боці. Які можуть бути аргументи, якщо в контракті чітко сказано, скільки я маю отримати? При розторгненні угоди ці гроші треба заплатити. Не наперед, а те, що вже зароблене. Керівництво «Говерли» любить опиратися на Кодекс законів про працю. Але юристи з цього взагалі сміються, адже в КЗпП прописано, що навіть в разі, якщо людину звільняють за прогули і п’янки, їй зобов’язані виплатити усе зароблене.

 

За невиконання рішення КДК ФФУ з «Говерли» в минулому чемпіонаті збиралися зняти три очки. Апеляційний комітет їхню скаргу відхилив, після чого ужгородці, розуміючи на 99,9 відсотків, що справа програшна, подали апеляцію в Спортивний арбітражний суд у Лозанні. 0,01 відсотка залишаю, бо в цьому житті буває всяке. Подання апеляції обійдеться «Говерлі» в суму у межах 20 тисяч доларів, а це приблизно третина того, що клуб заборгував мені. Свідомі витрати і небажання виплачувати мені гроші таки призведуть до втрати командою трьох очок. Але цим справа не обмежиться. Наступна санкція, як показує досвід «Карпат» — зняття шести очок. Далі — заборона на ведення трансферної діяльності. Але якщо у «Карпат» хороша школа і гіпотетично ще можна уявити, що вони обійдуться без кадрових придбань, то у «Говерли» своєї ДЮСШ немає. Якщо ужгородці отримають заборону на трансфери, то клуб можна закривати автоматично.

 

Нещодавно я отримав від ФФУ листа, в якому перший віце-президент натякає «Говерлі», що подача апеляції в CAS не звільнює їх від сплати боргу. Після того минув час, але зі мною ніхто не зв’язався. Можливо у «Говерлі» переконані, що вони отримають ліцензію на наступний чемпіонат. Якщо це станеться, це буде справжнє свавілля. Тоді буду вести себе зовсім по-іншому. Тоді зокрема й вам дам інтерв’ю, де назву речі своїми іменами. Наразі я сподіваюся на поміркованість ФФУ в цілому і нового президента Федерації Андрія Павелка зокрема. Сподіваюся, що процесом Андрій Васильович управляє і не піддасться на шантаж на кшталт «ми знімемося з чемпіонату, якщо ви будете так ставитися». Зрозумійте, що в разі, якщо «Говерла» отримає ліцензію, це буде з боку ФФУ означати автоматичний дозвіл клубам не платити зарплати футболістам і тренерам.

 

— У схожій ситуації стосовно «Говерли» опинилися не лише ви?

 

— Так. За моєю інформацією, зарплати представникам нинішньої команди не платять вже багато місяців. Наскільки я знаю, Максим Шацьких вже звернувся з цим питанням в органи футбольного правосуддя. В такому разі ужгородці матимуть серйозні проблеми. Бо за легенду команди київського «Динамо» можуть заступитися Григорій Михайлович та Ігор Михайлович Суркіси. Але зараз закривається фінансовий 2014-й. Тому на видачу ліцензії може вплинути лише моя справа.

 

— Щодо відсутності у «Говерли» школи. Не можу не запитати, чому за ужгородців не грають корінні закарпатці? Невже хороших гравців на цій колись багатій талантами землі не залишилося?

 

— Можу погодитися з В’ячеславом Грозним, що крім Шуфричів цією командою не займається ніхто. Не допомагає обласна федерація, жодних послаблень не давала міська влада. Стосовно талантів, то вони, безумовно є. Але немає потрібної інфраструктури, полів немає взагалі, навіть для тренувань першої команди. Немає ні бази, ні школи. Точніше, школу в зв’язку з проведенням чемпіонату серед юнаків до 19-ти років клуб мати зобов’язаний. Інша річ, яка ефективність тієї школи. Вона створювалася після того, як у ній виникла потреба, у 2013-му, коли ми вийшли до Вищої ліги. Вихідці з Закарпаття нині намагаються виїхати з дому якомога швидше. У динамівську школу чи шахтарську, там, де створені умови.

 

У січні 2013 року відразу після прильоту зі збору мав серйозну розмову з Нестором Шуфричем. Тоді поділився з Нестором Івановичем своїм баченням процесів, які відбуваються в клубі, припустив, що з ним буде в майбутньому. Я не Нострадамус, а звичайний хлопець, який знаходився в середині процесу. Було очевидно, що речі, які робляться окремими людьми, не співставні з функціонуванням футбольного клубу. Нині переконуюся в своїй правоті. Все рушиться по плану.

 

— Ці тенденції спостерігалися з того часу, відколи ви прийшли, тобто з весни 2011-го?

 

— Ні. Сезон-2010/2011 ми добили до кінця, не маючи шансів на вихід до вищої ліги. Впродовж наступного чемпіонату проблем не було взагалі жодних. Не було найменших затримок ні по зарплаті, ні по преміальних. Питань до керівництва клубу не мав взагалі. Труднощі почалися після того, як ми вийшли у Прем’єр-лігу. Відразу почалися проблеми з виплатами, були інші моменти. Через півроку я зрозумів, що щось робиться не так, що це не те, про що ми домовлялися. Власне, тоді я й поговорив з Нестором Івановичем. Як виявилося, він свої висновки зробив і вирішив, що вихід — то розстатися з тренером. При цьому навіть коли затримка по зарплаті в клубі становила 5—6 місяців, ніде в пресі звістки про це не було. Нестор Іванович попросив, а я стримував.

 

До слова, Олександр Шуфрич любить розповідати, що це він порадив батькові запросити Севідова. За це я йому вдячний. Але й я порадив Нестору Івановичу призначити на посаду віце-президента свого сина.

 

— Герасим'юк сказав, що Шуфрич-молодший постійно звинувачує футболістів у здачах матчів...

 

— При мені такого не було. У мене з футболістами завжди хороші стосунки, я намагаюся говорити їм усю правду. Крім тих делікатних речей, які їм знати не обов’язково. Але все, що я говорив, було правдою. Бо розумів, що брехня рано чи пізно проявиться. І тоді футболісти матимуть підстави говорити, що я їх обманув або зрадив. Не можу зарікатися, але чомусь переконаний, що мої футболісти на такі речі як контора, ставки не пішли б.

 

— Запрошення в команду Давіда Одонкора — то був піар-хід?

 

— Чому? Мені Давіда запропонували агенти. Я запропонував Олександру Нестеровичу. Згоден, це був іміджевий проект. Для становлення команди в Ужгороді Одонкор відіграв знакову роль. Давідові було важко, бо в «Говерлі» нема де відновлюватися. Зараз Максим Шацьких написав, що перестали прати форму. Уявляєте, а в наш час її ніхто й не прав. Щоб грати в чистих футболках, гравці доплачували жіночкам з власної кишені. Я свою тренувальну форму завжди прав сам. Одонкор самостійно наймав собі масажиста і їздив на процедури до Будапешта. У Давіда дійсно дуже важко травмоване коліно, у ньому вставлені скоби. Через те після проведеної гри я давав Давіду два вихідних дні, тоді як команда відпочивала добу. Він банально не встигав відновлюватися, тим паче, що для цього не було умов. Але що Одонкор професіонал, який показав нашим хлопцям, як треба працювати — то безперечно. Це футболіст, з яким було приємно знаходитися поряд особливо молодим гравцям.

 

— Ви з Одонкором спільні мову знаходили легко?

 

— Абсолютно. На той момент у нас в «Говрелі» вже було достатньо не російськомовних футболістів. Всі вони працювали, тренувалися, грали. Мовного бар’єру не існувало завдяки перекладачеві. Ним у нас працював дуже кваліфікований хлопець. Коли виходили прогулятися містом, теж спілкувалися вільно, бо дружина в мене — перекладач з англійської і французької. Також вільно англійською спілкувалися Лопес і Ле Талек.

 

— Як іноземці реагували на умови нашого життя?

 

— Якщо скажу, що не реагували, обману. Проблеми є, хлопцям це не подобалося. Про побутові труднощі вони намагалися розповідати Олександру Несторовичу. Та зрозумівши, що все дарма, вони покинули «Говерлу». Одонкор і Лопес відразу після закінчення сезону сказали: «Ми більше не повернемося. Давайте розстанемося по-доброму, друзями».

 

— До того як ми почали записувати розмову. Ви сказали, що шкодуєте, що у «Великому футболі» останнім часом частіше доводиться говорити про суддів, ніж про власне гру. Гадаєте, якби схожа програма існувала на початку 90-х, розмов було б менше?

 

— Тоді судді іншими були. Може, я тоді був молодшим, але арбітри в моєму розумінні тоді були поважними дядьками. У цьому контексті можу згадати свій перший матч у складі донецького «Металурга». Влітку 1996-го ми грали у Києві перехідний матч за право вийти до першої ліги з херсонським «Кристалом». Судив гру Сергій Татулян. Сергій Аршакович знав мене ще за виступами у складі СКА. Я себе на полі вів, відверто кажучи, нескромно, любив поговорити, зокрема й із суддями. Татулян це знав. Б’ємо по воротах — воротар відбиває на кутовий. Біжу подавати. «Севідов, іди сюди» — гукає Татулян. Повертаюся, іду до судді. А він мені одразу показує жовту картку. «За що, Сергію Аршаковичу?» — запитую. «Щоб не п…в» — відповідає. «Так я ж мовчу». «То тому й даю, щоб не п…в». Усе. Я вже на картці. Повернувся і пішов подавати кутовий. Розумієте, наскільки сильно тоді арбітри контролювали хід гри? То були авторитетні люди, їх поважали.

 

Зрештою, я не згоден, що сучасні українські судді виключно погані? Хіба Юрій Можаровський не вміє судити? Чи Анатолій Абдула поганий арбітр? Так само як тоді теж були рефері, які не вміли судити взагалі. Просто ми зараз довели ситуацію до того, що у суддів немає авторитету і будь-яка їхня помилка розглядається як упереджена. Не порівнював би футбол 90-х з нинішнім ще й тому, що тоді не було таких капіталовкладень. Відповідно суддівські помилки сприймалися спокійніше. Втім, «відірвати голову» могли як тоді, так і зараз. В цьому плані не змінилося нічого. Просто тоді «відрив» відбувався з розумінням, люди знали, як це робити.

 

— Вам не здається, що авторитет суддів упав саме через постійне нагнітання ситуації в пресі і на телебаченні?

 

— Мені важко сказати, бо я не журналіст, а сприймаю події очима тренера. Тому й розумію емоції Володі П’ятенка, Юрія Вернидуба. Чи Мірчі Луческу, який не потис мені у Львові руки, коли «Карпати» перемогли «Шахтар». Вже тоді розумів, що то емоції, не більше того. Мушу сказати, що Луческу вибачився переді мною приблизно півроку тому, помітивши мене на трибуні стадіону імені Банникова перед товариською грою «Шахтаря» з «Олімпіком». Мірча підійшов, обійняв мене, сказав, щоб не ображався, бо то були емоції. Та я й не ображався. Я ж не дівчинка, щоб ображатися.

 

— Олександре Володимировичу, ви як людина, яка народилася в Донецьку, а в останні роки тривалий час працювала на Заході України бачите компромісний варіант виходу з тієї ситуації, в якій зараз опинилася наша держава?

 

— Те, що відбувається на Донбасі — геополітика, а я в ній розбираюся погано. Мрію про те, щоб усе це жахіття якомога швидше закінчилося. Я знаю людей, у яких загинули родичі, тих, хто змушений був виїхати після того, як були зруйновані їхні будинки. Повертатися їм нікуди. Ті, хто не відчув цієї війни на собі, всієї повноти трагедії усвідомити не здатен. Коли на твоїх очах розриваються снаряди і гинуть діти, починаєш дивитися на світ інакше. Сподіваюся, жителі решти областей не відчують того, що пережили і переживають мешканці Донеччини і Луганщини.

 

— Хтось із ваших родичів залишився там, у місці, яке іменується «зоною АТО»?

 

— Мама нещодавно гостювала в сестри, але попросилася назад додому, в Донецьк. Там залишилося чимало моїх друзів і знайомих, зокрема мій багаторічний помічник Сергій Золотницький, котрий протягом усієї війни не виїздив нікуди. Він вже розрізняє на слух, коли б’ють із «градів», а коли з «ураганів». Це важко і страшно.

 

Завжди був переконаний, що лихо має об’єднувати. Адже всі ці розбіжності роздуті штучно. Зокрема мовне питання. За два з половиною роки роботи в Ужгороді і року у Львові я постійно спілкувався російською і не відчував на собі кривих поглядів. Нині, коли в Україні безліч переселенців, порадив би мешканцям тих міст, у які вони приїжджають, бути трохи поблажливішими. На перстні царя Соломона було написано «Все проходить — мине і це». Нам усім цей час треба прожити так, щоб потім за свої вчинки не було соромно.

 

  • Про нас

    Prozak - Інформаційний антидепресант

    Редактор сайту - Костянтин Шевченко

    Тел.: +38 095 308 8778

    Ужгород, вул. Белінського, 24

    mail.prozak@gmail.com