image

Майстер-клас людяності від знаменитого закарпатського шоколатьє

"Поспішай творити добро". Ужгородський кондитер Валентин Штефаньо не лише чудовий шоколатьє, але й людина з чуйним серцем

Коли йому було 3,5 роки, його батьки поїхали на заробітки в Тюменську область, в місто Ноябрьськ, і взяли Валіка з собою. «Там можна було заробити дуже веикі гроші, за які не можна було нічого купити, — розповідає Валентин. — З солодкого там були тільки сушені яблука, груші і ізюм». Тоді татів друг подарував малому шоколадку, першу в його житті. «Я пам’ятаю той момент: я відкусив її, дивився на ту начинку і довго не ковтав, гріючи її в роті. В той момент я готовий був зробити все, щоб у моєму житті було цього дуже багато»...

Минули роки і він це зробив. «Кондитер із соціальним іменем» — так ще називають сьогодні відомого шоколатьє Валентина Штефаньо, кращого кондитера Закарпаття і одного з кращих кондитерів України. І став він так називатися не просто так — вже дев’ятий рік поспіль Валентин запрошує у кондитерський цех разом робити цукерки з шоколаду та карамелі дітей зі шкіл-інтернатів та малюків з обмеженими можливостями.

Минулого тижня — на Всесвітній день шоколаду, 11 липня — дітвора заполонила кухню в новому приміщенні кав’ярні “Stefanyo» на площі Петефі. Майстер придумав для них три рецепти нових цукерок на честь метеоритів, які в різні роки впали на території Закарпаття. «Метеорит Княгиня» (фундук і чорний шоколад) упав на Березнянщині, в селі Княгиня 9 червня 1866 року; «метеорит Кваси» (мигдаль і молочний шоколад) на честь метеориту, що впав у селі Кваси на Рахівщині 13 жовтня 1852 року та «Карпатський болід» (грецький горіх та білий шоколад) приземлився в 2001 році біля села Тур’я Ремета.

Інформація про це відгула минулого тижня в пресі, і дітвора після дивовижного майстер-класу з шоколатьє Валентином повернулася в інтернат... Мріючи знову робити цукерки з майстром.

 

36968123_1645131105616175_5890243249246830592_n

— Як виникла в тебе ця ідея — провести майстер-клас для дітей? — ми зустрілися з Валентином у його кондитерській, виловивши ненадовго з напруженого графіку.

— Ну, думаю, всі дорослі хочуть дати дітям те, чого не було свого часу в них. Напевно, це і правильно — дорослішати, прогресувати і змінювати щось на краще. І з цих міркувань я і виходив: якби я був маленьким, то мені було б це дуже цікаво — взяти участь у такому занятті. Ну бо я це взагалі люблю. Ну і тому я десь стараюсь компенсувати іншим те, чого мені в дитинстві не вистачало. Ну і ще одна причина, чому я це роблю — це те, що якщо з часом бодай одна з цих дітей з часом захоче стати кондитером, то ми живемо не даремно... Напевно, це найголовніша причина того, що я роблю.

Як давно ти проводиш ці майстер-класи?

— Десь із 2009 року. Зараз займаюся цим трохи рідше, бо неготове поки що приміщення тут, на новому місці. Але раніше проводив ці майстер-класи 2-3 рази на рік. З часом тут буде діяти кондитерська школа, плани не змінились, просто тепер необхідно наладити виробництво, бо ж свого окремого цеху в мене не було. Тепер я відновлюю з нуля виробництво і це вимагає багато часу і уваги. Тому ту ще поки що все мовчить і нічого не робиться.

Але тепер добре, що почали знову цю практику, дякуючи Феді (Шандору — авт.).

— Чи проходить якийсь «відбір» дітей? Як відбувається вся ця процедура перед майстер-класом?

— Я не обмежуюсь якимось одним інтернатом чи дитбудинком. Це не має ніякого значення. Сам факт того, що ти робиш це добро... неважливо, скільки ти «кинув у шапку», важливо, що в тебе є розуміння і бажання комусь щось віддати, віддати частинку себе — це вже дуже важливо! І чим більше людей матимуть цей порив — просто віддати і нічого за це не попросити у відповідь — тим кращим стане світ довкола нас. Справді.

Я для себе так придумав, щоб хоча б на якісь свята залучати дітей до таких солодких занять, щоб і в них було якесь відчуття свята. 11 липня був Всесвітній день шоколаду, але для мене день шоколаду — щодня (сміється — авт.), а дітям це запам’ятається, залишиться в серці. Вони дізналися багато нового: дізналися, на якому дереві росте шоколад, або какао-боби, як воно, те дерево, називається, де воно росте; дізналися про те, які види шоколаду бувають. Тобто, вони вже як мінімум дізналися про те, що було їм невідомим — це вже великий плюс.

— Багато діток зазвичай бере участь у занятті?

— Ну, чим більше діток — тим складніше проводити заняття. Тому якщо ми займаємося з дітками з ДЦП, то багатьох я не можу взяти... З ними трошечки складніше...

36956041_1645132092282743_2780465624457936896_n

— Ти адаптуєш рецептуру для цих малят?

— Ні, не адаптую, просто беру собі помічників зі своїх працівників-кондитерів, тому що діткам треба приділити більше уваги.

Вони за своїм мисленням нічим не відрізняються від здорових дітей, просто от є в них ця фізична вада. В західних країнах вони повністю адаптовані в суспільство, ходять в загальноосвітні школи на рівні з усіма іншими дітьми. У нас поки що, на жаль, наслідки радянського менталітету не дозволяють так легко адаптуватися цій малечі. Існує це розділення на чорне і біле. Ніхто не знає таланти цих дітей, їх просто потрібно вчасно розкрити.

— Тобі важливі відгуки і враження дітей про пройдений майстер-клас?

— Так, звичайно! Це настільки яскраві позитивні емоції, що це не купиш ні за які гроші. Робота з ними, коли ти бачиш вогонь в їхніх очах — це ще й тебе заряджає.

* * *

Надія, 17 років, вихованка дитячого будинку в с. Велика Добронь: «Я думала, що виготовлення шоколаду — це складно і зробити його дома не можна. Я познайомилася з Валентином у 2014 році на майстер-класі, тоді перед Різдвом Валентин робив велику ялинку з шоколаду, і ми робили на неї іграшки. Він усе нам показав, як треба робити. Після майстер-класу я зрозуміла, що в мене є талант до творчої роботи, що хочу бути кондитером».

Яна, 11 років, вихованка дитячого будинку в с. Велика Добронь: «Я раніше не уявляла, що я буду робити цукерки. А виявилося, що робити їх дуже весело! Тепер буду сама їх робити і пригощати друзів» .

* * *

— Підтримуєте відносини з кимось із них?

— Так, декого зустрічаю в місті, вітаємося, трохи розмовляємо. Є такий хлопчина, він був на одному з перших майстер-класів, ще у 2009 році. Віктор, він дуже розумний хлопець, тепер час від часу проводить екскурсії, він у візку — в нього ДЦП.

— Чи є дітки, які пішли твоїми стопами?

— Ну, поки що ніхто не звертався, ще не знаю про таких. Але якось на майстер-класі були діти з інтернату в с.Велика Добронь, і дівчатка потім казали, що вони обов’язково стануть кондитерами.

В будь-якому випадку ми все це робимо тільки для самих себе. Все — хороше і погане — людина робить тільки для самої себе. Людина має розуміти, що чим більше вона віддаватиме іншим (добра чи зла), тим більше до неї воно повертатиметься. Це бумеранг. Якщо з цих дітей виростуть хороші кондитери, а не погані депутати чи контрабандисти — то це вже супер!

Під час підготовки передачі «Сюрприз! Сюрприз!», коли все готувалося за моєю спиною, знімальна група поїхала в інтернат у селі Велика Добронь, і спілкувалася з дітьми, які брали участь у майстер-класі. Так от ті дівчатка самі приготували шоколадні цукерки і передали мені в подарунок через журналістів. Мені це було так приємно, що я ледь стримався від сліз...

— Чи була в твоїх заняттях з дітками історія, яку ти запам’ятав назавжди?

— ...Якось ми робили майстер-клас на Новий рік, з дітками з будинку сімейного типу, ми робили цукерки, льодяники, пряники. Я робив невеличку новорічну скульптурку з шоколаду і зробив з шоколаду таку подарункову коробочку. І в кінці заняття попросив дітей написати на папері свої бажання під Новий рік, вони це зробили і ми склали їх у цю шоколадну коробочку.

Потім, уже після свят, я вирішив ту скульптуру переплавити і коли ми ламали її, в тому числі і ту коробочку, то з неї посипалися папірці з дитячими бажаннями — я геть забув за них! Сів читати... Були прості бажання — хтось хотів новий телефон, хтось — новий велосипед. А в деяких записках було бажання мати сім’ю…

Діти, 8—10-річні малюки не мають проходити через такі речі... Це дуже боляче. І коли ти розумієш, що ти виріс у сім’ї, де були тато, мама, сестра чи брат, і тобі було з ким поговорити, поділитися своїми думками, переживаннями і ідеями — то це таке багатство, яке ти не купиш ні за які гроші. Без сім’ї ти позбавлений практично всього. І коли ти починаєш розуміти ці речі, то стає легше ігнорувати якісь негаразди в своєму житті, тому що все це — порох у порівнянні з дійсно важливими речами.

Зоряна Попович. «Конкурс журналістських матеріалів «Поспішай творити добро» ініційований «Благодійним фондом Олександра Шевченка» та Українським журналістським фондом».

  • Про нас

    Prozak - Інформаційний антидепресант

    Редактор сайту - Костянтин Шевченко

    Тел.: +38 095 308 8778

    Ужгород, вул. Белінського, 24

    mail.prozak@gmail.com