Пам'яті друга: Раптово помер заступник голови Свалявської РДА Василь Русин
Сухий некролог від Закарпатської ОДА є явно недостатнім, щоб пом'янути цю скромну та щиру людину
Так вважає наш дописувач, керівник IASEED, Юрій Ключівський.
Пам'яті Русина Василя Павлович
В пам'ять про сокурсника, надійного товариша, хорошу людину й прекрасного сім'янина, ні в якій мірі не претендуючи, навіть на біографічне есе, висловлю кілька слів про Василя Павловича Русина, серце якого перестало раптово битися…
З Василем, звела доля ще у 1982 році, коли почали разом вчитися на підготовчому відділенні Ужгородського державного університету. На відміну від решти претендентів, при поступленні на історичний факультет, лише ми двоє, не дивлячись на вік - вибрали стаціонарну форму навчання. І як годиться, з першого ж курсу, Василь став старостою групи, а я - комсоргом. "Відпочинок" на літніх канікулах - тільки снився, з урахуванням "проходження" археологічної практики, виключно з киркою й лопатою в руках. З другого курсу, крім наполегливого навчання, Василь - громадський декан істфаку, я ж очолив комсомольське бюро всього факультету. Літні канікули провели "по-дорослому", в студентських будівельних загонах (СБЗ): він, з майбутньою дружиною-сокурсницею Оксаною Костевко - у Тюмені, я - комісаром в інтернаціональній бригаді СБЗ в тодішній Чехословаччині. І якось так, активно, насичено та цікаво - весь час в alma mater. Одним словом, незабутні, студентські роки…
З останніх, найбільше запам'яталось: свідомі дискусії про тогочасність (кінець застійної епохи та чехарда з генсеками й початок перебудови в СРСР), філософські бесіди про майбутнє й банальне поїдання студентської картоплі, цілий міх якої Василь привіз із Сваляви, живучи певний період у мене вдома, в Ужгороді. Мушу визнати, що Василь, практично за всі студентські роки прочитав на порядок більше книжок ніж "рядовий" студент, включаючи й автора. Пам'ятаю, що саме з його слів дізнався про твір "Наполеон" авторства Е.В. Тарле, "Три товариші" Марії Ремарка тощо. А з яким ентузіазмом агітував Василь прочитати відому працю нашого земляка Мирослава Дочинця "Криничар"…
Після розподілу (отримання дипломів, "випускний" та прощання з вузом й сокурсниками, якось не запам'ятались та й часи вже були - клінічносмертельні для совка), Василь повернувся на малу батьківщину, де вже з серпня 1988 року почав працювати заступником директора Свалявської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 2. Зате, запам'ятався захист дипломних, де з нами, адекватними й вже дорослим фахівцям "Історії та суспільствознавства", такі ж адекватні викладачі, спостерігаючи процеси: "перебудови, гласності та прискорення", ділились сумнівами й радили: "навряд чи вам згодиться більшість з того, чому ми вас вчили" (маючи на увазі: історію КПРС, економіку соціалізму та інші пропагандистські "науки"). Другими словами, багатьом з нас у той час - доводилось шукати не стільки роботу, скільки себе. Зате, що стосується Василя, то саме тепер, багато років поспіль, ясно - він себе знайшов, однозначно!
Характерно, що між рядками сухої біографії Русина Василя Павловича, яку можна було знайти на чиновницьких сайтах, загублено чимало людських рис цієї чудової людини! Так, він був директором двох шкіл в районному центрі, чи "ненайживучим" (на посаді майже 15 років!) начальником відділу освіти, молоді та спорту Свалявської райдержадміністрації й в останній час - першим заступником голови тієї ж РДА. З "Декларації про майно, доходи…" - бачимо, що за 30 років "нажив" аж: 8 сотин землі на якій побудував, на родину з дружиною та двійко діток - 168,3 м2 житловий будинок й придбав у 2010 році легковий автомобіль ЗАЗ Lanos. І, навіть - ніяких тобі… державних нагород!
Зате, пам'ятаю, як Василь та його дружина Оксана, яких мої діти попервах звали: Ася і Акана - постійно хизувались, власними: городом, садом, виноградником, а пізніше - зайцями, не кажучи звичайно, про фактично власноруч збудований будинок! Стільки зусиль, стільки праці, а головне - любові до землі прикладають та мають тільки українські вчителі, навіть якщо їх призначали чиновниками. Приїздити з Ужгороду до Русинів у Стройне, для моєї родини завжди було подією, особливо коли після довгого спілкування ми вкладались спати в одній кімнаті ще батьківської хати Василя, позаяк іншу кімнату займав його брат зі своєю сім'єю. Тобто, під однією стріхою, до часу коли нам починали пакувати заварювання, сало та інші, чисто закарпатські делікатеси ночувало: шестеро дорослих та стільки ж діток…
Вже пізніше, коли Василь працював "міністром освіти Свалявського району", як він кепкуючи любив називати свою посаду, при рідких зустрічах - ловив себе на думці, що на відміну від багатьох начальників від влади, він так й не став… чинушею, хоч при присутніх величав його Василем Павловичем. Ба, більше, відносини з підлеглими (що вдалось побачити) - були дійсно: коректними, професійними й глибоко людськими. Василь знав чи не кожного випускника району, де той влаштувався у житті, хто шукає роботу тощо. Саме дякуючи його рекомендаціям, ми вже не один рік співпрацюємо з кількома "надійними" свалявчанами.
В останні роки, перебуваючи чи не щомісяця по справах у Сваляві, вдавалось зустрічатись з родиною Русинів частіше. Останні не тільки частували, налягаючи та вихваляючи все з власного городу, але й визнавали "хиби" високих стель в будинку, бідкались, що "побили" єдину машину об циганського воза, але залишались задоволеними власним фінансовим забезпеченням з боку держави. Я ж "провокував", особливо чиновника РДА: низьким темпом реформ у "ввіреному" йому районі, "побарабанізмом" влади на місцях й очікування "покращення" з Києва, засиллям РПЦ (навіть в рідному селі церкву "забрали") та "бездією" інтелігенції з цього приводу, до яких неодмінно належить й родина Русинів. Не відаючи подробиць та не знаючи всіх перипетій, навколо влади на Свалявщині із-за дій якої Василь був вимушений навіть позиватись до суду, помітив, що його правота як й виграш по справі - не зробили його більш щасливим ніж виснаженим. Він почав зрідка скаржитись на серце, швидше не словами, а жестами, які характерні при такого роду хворобах…
Головне ж багатство Василя - його родина, а особливо діти: дочка Ольга та син Павло, а також малесенька внучка. Обоє дітей - здобули вищу освіту, гарним прикладом для яких були їх батьки, особливо дружина Оксана, родом з Білої Церкви, що на Київщині. Саме Оксанка, за покликом серця поїхала за коханим у глибинку Срібної Землі, а їх шлюб з Василем - може слугувати гімном: вірності, кохання та відданості. А ще родина Русинів багата… книгами, яких мають не стільки багато, скільки: корисних, рідкісних та цікавих. Завидую знайомим та сусідам, які знають про це й отримують задоволення від читання, що сьогодні зовсім "не в моді"…
Наші відносини з Василем не були навіть дружніми: ми не вітали один одного не те що з Новим Роком, але й навіть з Днем народження, або з якимось черговим святом, яких в сучасній Україні чи не щодня… по кілька (міжнародні, державні, церковні, особисті)! Зате, я завжди знав, що навіть незнайомим мені людям Василь міг запросто сказати: "чув би про ваше патякання Ключевський", на що останні… здивовано питали: а хто це такий? Так і я - веселив і веселитиму оточення на питання про ту чи іншу особу, роками "відпрацьованою" відповіддю: "Васю Русина знаю, а цього типа - ні"! Натомість, завжди, коли я дзвонив Василеві, будучи в Сваляві - він пропонував зустрітись (без сумніву "пресуючи" справи в часі), бодай на роботі. В його кабінеті, колишньої партійної номенклатури без єдиної папки, плану, проекту, програми й біда ще знає чого де єдиним "шедевром", на стіні канцелярською скріпкою - прикріплено лік Гаранта, ми дискутували про "європейську" країну, якої "небагато на жаль", як висловився Василь. До нього все ж заходили якісь підлеглі, він щось підписував, але на мою неодноразову пропозицію теж щось підписати, щоб подивитись чи не завалиться від цього "система влади" - не приставав…
І ось тепер, повідомлення від якоїсь влади "…глибоко сумує з приводу передчасної смерті першого заступника голови…". Це про 56 річного люблячого чоловіка, батька двох дітей та дідуся, прекрасного фахівця, принципового керівника, надійного товариша, хорошу людину, прекрасного сім'янина й мого сокурсника. Невже це так багато, щоб полишати нас? Навряд чи...
Єдине про що жалкую: так й не переконав Василя та його Оксану - виготовити паспорти й приїхати до мене до Праги, хоч завжди був готовий їх відвезти, в любий момент, але - не встиг…
Юрій Ключівський,
Прага - Ужгород - Свалява