У смерті Закарпаття винні місцеві еліти

Лист-відчай патріота Закарпаття

Що сталося із Закарпаттям? Чому ми втратили свою самобутність? Чому область в Україні стала «такою як всі». Чому, зрештою, серцем Закарпаття – древнім Ужгородом – заволодів, як десь сьогодні вичитав, селянин із Львівщини? Вина у всьому лежить на наших місцевих елітах.

Першого найсерйознішого удару наша область зазнала по другій Світовій війні, коли нас забрали «совєти». У 1944 році наш край був окупований  радянськими військами. 29 червня 1945 в Москві було підписано угоду про входження колишньої Підкарпатської Русі до складу УРСР (угода 186/1946 Sb. Чехословацького законника). Угода була остаточно ратифікована чехословацьким парламентом 22 листопада 1945 року. Крім того, Чехословаччина погодилася передати СРСР близько 250 км² території в околицях Чопа — Селменці (Батфа, Галоч, Малі Селменці, Паладь-Комарівці, Палло, Ратівці, Соломоново, Сюрте, Тисаашвань, Тийглаш, Чоп), які були не частиною Підкарпатської Русі, а частиною словацького Земпліну (Велькокапушанського і Кралевохлмецького районів).

Почалися страшні репресії. Особливо постраждали етнічні німці та угорці, яких називали союзниками Гітлера. «Піднімати» наш «непросвітлений» комунізмом край приїжджали тисячі чужинців із різних областей УРСР та й всього СРСР.

НКВДисти займали помешкання репресованої Закарпатської інтелігенції, освіта швидко комунізувалася, пропаганда працювала на повну потужність.

Але Закарпаття ще дихало. Пульс ще був. В 60-ті почалося незначне потепління, а у 70-х роках в соціалістичному таборі на диво демократизувалася Угорщина. Благо, закарпатці могли слухати угорське радіо та дивитися угорське телебачення, яке не було настільки заідеологізованим, як в СРСР. З великими трудношами, але етнічним угорцям та словакам ще вдавалося відвідати родичів в Угорщині та Словаччині. Базар в районі «Білочки» в Ужгороді знали далеко за межами краю, бо саме тут можна було купити перші соціалістичні джинси «Тропер формер» та різне «барахло».

До нас приїжджали туристи зі всього СРСР. Маса туристів. Вони сюди їхали не тільки мінералку пити чи дихати свіжим повітрям в горах. Вони сюди їхали як на «дикий Захід», де була певна культура, яка суттєво відрізнялася від совкової, тут були гарні бари, а в ресторанах ще офіціанти ходили в білих рукавичках. Ми тримали марку і були «продвинутими», бо могли слухати найсучаснішу музику по угорському радіо і зналися на новинках моди з угорських журналів. А ще туристи дивувалися, що у нас був свій місцевий час і якась дивна говірка.

І все ж Закарпаття все більше нівелювалося і ставало якимось занадто українським. Особливо це стало відчутним у 80-х роках, коли Закарпаття очолив Генріх Бандровський. Бандровський керував областю рівно десять років: від 1980 до 1990. Він уродженець Кіровоградщини, але до Закарпаття 15 років пропрацював у Львівській області. За керування Бандровського в область приїхало дуже багато чужинців з Галичини, які займали майже всі керівні посади.

У ті роки почалася якась дивна індустріалізація Закарпаття, яка, в першу чергу, добивала Ужгород. Уже у 1982 році в місті народився 100-тисячний мешканець.

Один «Електродвигун» потребував 5 тисяч робітників, яких просто звозили зі всієї країни та області. Їм будували житло (в середньому 1200 квартир на рік). Ужгород тоді вже назавжди втратив шарм тихого інтелігентного містечка. Місто було люмпенізоване. Це відчувається і зараз коли основна маса населення Ужгорода, яка проживає в мікрорайонах панельних багатоповерхівок, не є корінними ужгородцями і ментально схожі на будь якого пересічного громадянина України. Це люди без ужгородської ментальності.

Згодом СРСР розвалювався і це був шанс для Закарпаття нагадати про свою історичну самобутність. На початку 90-х ми проголосували за самоврядність у складі України. Ми хотіли повернутися до витоків. Однак бажання закарпатців було грубо проігнороване тодішнім президентом України Леонідом Кравчуком. Комунізм із нього так і не вийшов. Червоні комісари не дозволили Закарпаттю бути самим собою.

Найгірше було те, що рух до самоврядності очолили тоді русинські активісти. КДБ успішно розвалило цей рух із середини, та й у час народження України на арену вийшов інший рух -- український народний рух. Закарпатці голосували за українських РУХівців, як за надію на щось краще, бо в останні свої роки СРСР страшно конав, що далося взнаки на соціальний стан громадян.

В Закарпатті почали валити пам’ятники Леніну і перейменовувати вулиці. До рад обирали представників РУХу. Колишні комуністи швиденько перефарбовувалися. Мером Ужгорода став один із викладачів марксизму-ленінізму в університеті Еміл Ландовський. Галицьке коріння Ландовського також далося взнаки. Галичани прилаштовувалися на провідні посади, бо були одними з найактивніших проповідниками української національної ідеї. В Ужгороді на той час уже кожен десятий мешканець був галичанином.

Ужгород отримав знову сильний удар і фактично втратив славу «західного» міста, у яке мешканці решти України приїжджали як «за кордон».

Невеличкий підйом почався з 1994 року, коли місто очолив молодий бізнесмен Сергій Ратушняк, який орієнтувався в бізнесі на новинки Європи. Почали відкриватися доволі модні магазини та ресторани,  відкрилося перше в Україні радіо-таксі. Єдине, що було в мінусі, це певна відсутність смаку у самого Ратушняка.

А ще закарпатці на невеликий період отримали шанс легко навідуватися до сусідньої Угорщини чи Словаччини. Достатньо було за невеликі гроші купити ваучер. Можливість їздити за кордон активізувала наші базари. До нас знову всі почали їздити за модними товарами та дешевими автомобілями.

Тим не менше, час йшов, а місцеві еліти вже й не згадували про те, що область є анексованою і має право на самовизначення. Поширювалася ідеологічна думка, що самоврядування потрібне русинам, які зовсім не русини, а українці, а ті хто хоче самоврядування -- сепаратисти та вороги країни. Розростався український патріотичний рух.

Закарпаття поступово перетворювалося на звичайну область України. А Ужгород взагалі став мало не найгіршим провінційним містом в країні. Вже ніхто і не згадував про те, що наше місто дуже древнє і пам’ятає при своїй владі відомі європейські династії.

На жаль, наші еліти зайняті накопиченням капіталу і міжусобицями. Це яскраво видно на протистоянні Балоги і Ратушняка, чи Балоги та Ланя. Замість того, щоб об’єднатися і створити один місцевий політичний проект, орієнтований на Закарпаття, закарпатські політики розбігаються у різні всеукраїнські партії. У них не має в серці Закарпаття.

Молодь вже не пам’ятає, що їхні діди жили в іншій країні і мали іншу національність. Молодь не знає історії. Закарпатська молодь тільки мавпує молодь інших регіонів України. Футбольні фанати ходять на матчі місцевого клубу з українськими націоналістичними лозунгами і навіть не знають, що офіційний футбол у нашому краї був значно раніше, ніж «на материку».

Чи знайдеться в краї сила, яка зможе нарешті почати рух в бік ідентифікації нашої області. Потрібно нагадати закарпатцям їхню історію. Потрібні підручники з історії Закарпаття. Підручники доступні і без ідеології.

Потрібно подумати над тим, якими можуть бути мегабренди Закарпаття і почати їх «розкрутку». Це може бути наша оригінальна кухня, чи наші термальні води, чи наша мінералка, чи наші вина, чи наші фестивалі.

Прикладом може служити те, як Львів розкручує свої мегабренди львівської кави, львівського шоколаду чи львівських пляцок.

Елітам потрібно припинити міжусобиці. Згадайте своє коріння. У більшості із вас древні угорські, німецькі, єврейські, чеські прізвища. І по-батькові ви ще Франтішковичі, Емеріховичі, Людвиговичі, Золтановичі, хоча синів своїх називаєте Віталіками, а дочок Алінками.

Вас запрошують на відкриття пам’ятників закарпатським будителям чи митцям, а ви навіть не думаєте про те, що ж самі можете зробити для Закарпаття, щоб потім відкривали пам’ятник вам.

Любіть своє Закарпаття і будьте гордими, що ви є закарпатцями.

Володимир Сливич, закарпатець

P.S. Шановна редакціє! Принагоді передайте великий привіт та шану групі наших гумористів із "Наша Файта". Це по-нашому, по-закарпатськи!