В. Мишанич: Хто збагачується на крові і за рахунок чого?

Закарпатський журналіст Володимир Мишанич є автором багатьох публікацій здебільшого культурно-мистецького характеру. Цього ж разу пропонуємо його допис суспільно-політичного характеру

Від АТО до миру, або Кілька слів про нашу культуру,

взаєморозуміння, толерантність

Так звана “гібридна” війна, яку розв’язала Росія, зачепила більшою або меншою мірою всі області України, несе смерть і горе в сім’ї наших громадян.  Вона йде не тільки на території Донеччини та Луганщини, але й у наших душах, мізках. Так чи інакше війна розділяє громадян України на тих, хто “за” і тих, хто “проти”, вносить розкол у суспільство, несе злидні, горе, відчай і зневіру… Вона засвідчує низьку культуру певних категорій населення країни, обмеженість їхнього світогляду, відсутність взаєморозуміння, невміння і небажання вести діалог.

Потрібно визнати, що протягом 25 років незалежності України ми не спромоглися об’єднати країну, знайти ту ідею, яка би зцементувала націю, перетворила її в міцний моноліт. Хоча й продовжуємо говорити про це.  Натомість маємо ситуацію, описану у відомій байці Крилова “Лебідь, щука і рак”, коли інтереси влади і регіонів України не співпадають, коли різні політичні та олігархічні угрупування маючи протилежні інтереси, роздирають державу на шматки, діючи за принципом “розділяй і владарюй”, і тим самим ослаблюючи її.

Ми добре знаємо де, в яких регіонах, які клани правили, і чому це стало можливим. Протягом двох десятиліть політики зумисне  розділяли Україну на Схід і Захід, Північ і Південь, відшукуючи, і витягаючи на поверхню все те, що справді нас розділяє, вміло на цьому спекулюючи, досягаючи своїх цілей. Історичний досвід, криваві результати діяльності влади свідчать про те, що ми йшли і продовжуємо йти не тим шляхом, більш того, виявляється, що й донині не знаємо куди йти.

Як свідчать події кількох останніх місяців і тижнів, мусимо визнати, що сфера політичного та культурного впливу Росії у деяких областях України виявилася сильнішою в силу певних географічних, історичних і політичних обставин. Нам вперто й цілеспрямовано різні ЗМІ, як Росії так і українські, нав’язували думку про те, що ми різні, що в нас різний рівень культури, різні цінності, інтереси, різний спосіб життя, з метою роз’єднати нас, щоб ослабити, не дати можливості об’єднати свої зусилля в боротьбі з морально деградованою олігархічною владою.

Методично і цілеспрямовано створювався образ чужака, а значить, ворога. І ця диявольська, деструктивна ідеологія працювала, і працюватиме допоки ми, громадяни України, незалежно від національності, віросповідання не знайдемо взаєморозуміння, не віднайдемо свій осібний шлях розвитку, не зрозуміємо, що сила в єдності думок, помислів, справ. Мусимо усвідомити, що війна починається в наших мізках, і допоки ми не зрозуміємо, що є сліпим знаряддям у руках представників олігархічних кланів України й Росії, що заробляють на цьому мільйони  – війна триватиме. Простолюду, що втягнутий у війну й потерпає від неї, як з однієї так і з іншої сторони, нічого ділити. Хіба що кайдани.

Кому потрібна ця бойня? У чиїх це інтересах? Хто збагачується на крові і за рахунок чого? Задумаймось над цим, проаналізуймо ситуацію, і все стане на свої місця. Не треба піддаватись на пропаганду, навчитись відділяти правду від брехні, робити висновки, покладаючись не на брехливі улесливі слова, а на діла можновладців. Адже сказано в біблії – «по плодам їхнім  пізнаєте їх» . Маємо усвідомити, що тільки ми, простий народ, своїм розумом і незламною волею можемо зупинити це  кровопролиття, що живить антинародні сили, які паразитують на знекровленому війною тілі нашої Батьківщини. Адже Україна – не їхня батьківщина, хоча вони й вдягають вишиванки, а  це земля, на яку вони прийшли, щоб заробити мільйони й піти далі світами. Вони не бачать тут ні свого майбутнього, ні майбутнього своїх дітей, які вчаться й працюють по закордонах. Прикладів цьому маємо десятки, сотні. До слова, непомітно, але цілеспрямовано нам нав’язують чужу релігію. Йдеться, зокрема, про білборди в Ужгороді з надписом «Пам’ятай день суботній і святи його».

Тож, можливо досить один одному пускати кров? Можливо настав час сісти за круглий стіл перемовин, вислухати претензії, і,  якщо треба, вибачитись. Можливо, треба покаятись у гріхах вчинених, а не сподіватись на владну індульгенцію. Адже, сіючи ненависть і зло, пожинаємо смерть. Не втручаючись, спостерігаючи за цим зі сторони, ми теж є співучасниками того, що діється…Рано чи пізно нас спитають, що ми робили тоді…

Словом, настав час усвідомити, що нашим спільним ворогом є олігархічна система, яку революція Гідності не зламала. Натомість, один олігархічний клан зайняв місце іншого, який виявився більш кровожерливим і жорстоким ніж попередній.

Спитаєте, що робити?  Маємо усвідомити хто є справжнім ворогом, визначити стратегію і тактику боротьби й діяти адекватно до ситуації, що склалася. Треба усунути від правління діючу антинародну владу на всіх рівнях, змінити виборчу систему, щоб унеможливити прихід у владу холуїв інших олігархів. Треба, врешті-решт, розділити владу і бізнес, що буде першим кроком у знищенні олігархічної системи, стане осиновим кілком у її серці. Але, все вище згадане неможливо зробити без створення засобів масової інформації, які би служили  інтересам простих громадян, а не олігархів. Йдеться про громадське телебачення, радіо, газети тощо. До слова, спроби зробити це були ще в 90 – х роках, але вони закінчувалися, зазвичай, фізичним знищеннях тих, хто осмілився піти проти можновладців. Суспільство, ми, кожен зокрема, не змогли їх захистити. Пригадайте загадкові смерті політиків, журналістів, що сталися протягом кількох десятиліть, згадайте утиски слова, що не припинились донині і набирають нових форм і сили. Сьогодні говорити правду не тільки економічно невигідно, але й смертельно небезпечно. Процес монополізації ЗМІ, тотальної дезінформації суспільства  триває. Хто здатен мислити, добре це бачить.

 Отож, треба робити висновки й діяти. Ніхто, окрім нас, не допоможе нам. Така правда життя. Тільки об’єднавши свої зусилля в боротьбі з олігархічною владою, можна її перемогти, змінити цей світ на краще.

А тому в обставинах, що нині склалися, потрібно вимагати від влади більше уваги приділяти гуманітарній сфері, зокрема національній культурі, яка цілеспрямовано, свідомо й цинічно руйнувалась з метою знищення нашої генетичної пам’яті, перетворення нас у яничар, які не знають свого роду і племені, у мовчазне й покірне стадо баранів, якими легко керувати. Єдиний шлях стабілізації в нашій країні, досягнення миру і єдності нації проходить через національну культуру. Адже культурні зв’язки між народами та етносами сприяють розвитку взаєморозуміння, утвердженню загальнолюдських цінностей, створенню умов для забезпечення суспільного прогресу та суспільної згоди.

Громадяни тієї країни щасливі, де панує мир, злагода, взаєморозуміння, толерантне ставлення до народної культури інших народів, що проживають у межах однієї держави, де нема національних чи будь-яких інших конфліктів, що є результатом дефективної, ущербної  політичної системи, де  порушуються принципи соціальної справедливості. Як свідчать соціологічні дослідження, серед країн, громадяни яких відчувають себе в переважній більшості щасливими – Куба та Колумбія – країни з невисоким рівнем економічного розвитку, але багатою народною культурою, міцними традиціями. Помиляються ті, хто  думає, що можна побудувати заможну країну з високорозвинутою економікою, ігноруючи і не розвиваючи культуру. Україна – багата країна, але звиродніла олігархічна владна система, що базується на тваринних інстинктах, на праві сили, а не силі закону, довела народ до зубожіння. Це сталося через низький загальний рівень освіти і культури населення, падіння моралі, через нерозуміння тих процесів, що відбуваються у суспільстві.

Шлях до економічного розквіту країни лежить через культуру, і перш за все – національну. Тому, якщо ми справді хочемо жити в заможній країні, виховати високоморальне суспільство, де пануватиме справедливість, гуманізм, ми повинні дбати про народну культуру. Поглиблення взаєморозуміння між різними областями України, інтеграційні процеси у сферах культури, політики й економіки розпочинаються із співпраці у галузі культури, яка здійснюється через проведення фольклорних фестивалів, концертів, виставок образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, пленерів та інших різноманітних культурно-мистецьких акцій, наукових конференцій, семінарів, симпозіумів, що безпосередньо впливають на світогляд, формують нове позитивне культурне середовище, нову високодуховну Людину. Альтернативи цьому шляху нема.

Володимир Мишанич, Ужгород