Як нам потрібно реформувати освіту

Відомий закарпатський педагог, історик Федір Брецко розповів сайту Prozak.info про свої думки щодо реформи освіти

     За свою педагогічну діяльність я ретельно опрацював купу програм, доктрин, концепцій, дорожніх карт реформування національної освіти України. Усі освітні документи об’єднують подібні положення, обіцянки, прогнозовані результати. Зроблено багато позитивного, але не зроблено головного – не проведено справжньої реформи освіти. Навпаки, освітніми менеджерами та учасниками освітнього процесу поступово нищилася система освітніх цінностей. До речі, низька якість академічної культури учасників освітянського процесу є головною причиною низької якості освіти в Україні. Будь-які наші вчинки відповідають системі цінностей. Наша система цінностей, що лежить в основі всіх освітніх процесів, – непрозора, викривлена і десь навіть потворна. Це означає, що на відміну від європейських освітніх цінностей, ми не знаємо і не хочемо знати, що таке добре і що таке погано в українській освіті. Невдовзі суспільству в черговий раз «закинуть» «Концепцію розвитку освіти на період 2015–2025 років». У ній, вчитайтеся у ці словоблуддя, «освіта має перетворитися на ефективний важіль економіки знань,… продукувати індивідів, здатних забезпечити прискорене економічне зростання і культурний розвиток країни, свідомих, суспільно активних громадян, конкурентоспроможних на європейському і світових ринка праці». Навіть грамотний і дотепний освітянський чиновник обласного чи міського рівня не витримає від посилів «формувати», «сприяти», «забезпечити», «удосконалити», «реалізувати», «перетворити» і т. д. Взагалі ставити перед освітою завдання «формувати» – це неправильно. Освіта має створити лише умови, акцентувати потенціал середовища, підтримати орієнтацію на певні, як казав Олексій Ухтомський, домінанти. Боже борони нас знову братися цільово «формувати», перетворюючи школу на «фабрику» часів індустріальної епохи, а педагогічних працівників – на «інженерів людських  душ». Це вже було. Це ще триває. Але з цим треба покінчувати.

 

Біди середньої освіти

     Пропонована Концепція чи не остання надія на справжнє реформування освіти. Із її 109 позицій 44 припадають на загальну середню освіту. Вона, як декларують чиновники МОН України, буде детальним планом реалізації основних положень концепції – з чітким описом очікуваних результатів, визначенням, скільки часу та фінансів потребуватимуть зміни. Синхронно з прийняттям Концепції передбачається прийняти нові закони: про освіту, про середню освіту, про професійну освіту та про науку й науково-технічну діяльність. Найголовніше у документі – повторний перехід до 12-річного навчання для здобуття середньої освіти.

Прочитавши Концепцію, лишній раз переконався, що, переструктуровуючи теперішню школу вона аж ніяк не ліквідує тим самим її головні біди. У чому вони?

Біда перша. Нині в основу шкільного навчання покладено компетентнісним підхід, предметоцентричне навчання, галузева підготовка. Головною дійовою особою є предметна програма, а навчання – це процедура виконання програми. Сучасна школа пішла шляхом збільшення кількості предметів при одночасному зменшенні реального часу на їх освоєння і солідному розширенні змісту кожної з дисциплін (вчитайтеся в цю формулу і збагніть усю глибину її абсурдності!). Одна чи дві тижневі години – це дуже мало для забезпечення необхідної «оборотності» навчального матеріалу і його закріплення в досвіді дитини. Таке навчання просто відбиває охоту до навчальної діяльності, воно руйнує фізичне і психічне здоров’я дитини.

Біда друга. Сучасна школа живе милостинею, якою є зарплатня вчителя, чотири тисячі гривень на рік, які виділяються школі на 130 учнів для задоволення усіх потреб: від придбання крейди і мила до встановлення широкосмугового Інтернету. А чого варті збережені з радянської освіти так звані фінансові формульні розрахунки на одного учня з їхніми коефіцієнтами?

Біда третя. Система загальної середньої освіти одноманітна: учні 5–9 класів (5 років), що в гімназії, що в ліцеї, що в звичайній школі вчать однакову кількість навчальних предметів та й державну атестацію здають уніфіковано. А учні старшої школи, попри наявність нібито профільності, все одно вивчають однакову кількість навчальних предметів, яких майже 20.

Біда четверта. Шкільні програми змінюються часто, причому зміст цих програм не відповідає віковим психологічним особливостям учнів. Відповідно до програм змінюються підручники. Ох ті підручники! Наведу приклад.  Підручник з історії України для учнів 8 класу, що охоплює період 1489–1800 рр., містить 270 сторінок, для учнів 9 класу (1800–1900) – 345, для учнів 10 класу (1900–1939) – 286, для учнів 11 класу (з 1939 р.) – 318. Це принципово неправильно, бо з кожним наступним класом зростає кількість нових навчальних предметів, які також мають наростаючу загруженість підручникового навчального матеріалу. Маємо й абсурдні речі. Так, тема «Завершальний період Другої світової війни», вдумайтеся, мість 45 історичних фактів (подій), тема «Конфлікт» (Людина і суспільство, 11 клас) охоплює 20 сторінок, а більшість тем з біології (11 клас) перенасичені надто «зарозумілою» термінологією. Вчитель тут виступає чистильником.

Біда п’ята. Про ті ж самі шкільні підручники. В МОН запровадили конкурс на кращий підручник з усіх навчальних предметів. На шкільні парти мав би потрапити один переможний або вироблений спільно з іншими переможцями уніфікований підручник з кожного предмета. Та ні, до шкіл різними тиражами друкують конкурсні підручники, які посіли і друге, і третє, і навіть четверте місця. Ось наочний приклад. Для учнів 11 класу надруковані підручники з історії України такими тиражами: під редакцією О. Струкевича (2011) 125 265 примірників, авторів С. Кульчицького та Ю. Лебедєва (2011) – 3000 примірників, під редакцією О. Пометун (2012) – 2000 примірників, автора Ф. Турченко (2011, профільний рівень) – 5023 примірників. Хоча у 2001 р. був один підручник під редакцією Ф. Турченка з накладом у 200 тисяч примірників. Ось вам і полегшення для вчителя.

Біда шоста. Сучасні діти читають не дуже охоче. І винні в цьому не комп’ютери, як звикли сьогодні стверджувати, а, перш за все, батьки, які не привчають дитину до книжки. Стверджую, що батьки молодшої школи уже належать до «нечитаного» покоління. А більшість батьків основної та старшої школи, стуляючи плечима про своїх не читаючих чад, промовляють: «А що я можу зробити?».

Біда сьома. Сучасна система оцінювання знань дозволяє вчителям активно працювати лише зі здібними учнями, тоді як решта учнів просто свої нижчі бали так-сяк одержать і до наступного класу перейдуть. Старшокласник давно поділив своє навчання на дві частини. Ті предмети, що потрібні йому для вступу до вишів, посилено вивчає із репетиторами, а на ті, котрі для вступу не придадуться, звертає дуже мало уваги і приділяє їхньому вивченню дуже мало часу (або й зовсім їх не вчить), хоча потім у будь-які можливі способи випрошує високих оцінок, бо ж й атестат повинен непогано виглядати.

Біда восьма. Середня освіта продовжує страждати від бюрократизації та надмірної керованості українських шкіл. Із року в рік обласні, районні, міські управління освітою проводять у різних форматах наради, семінари, зібрання і т. д., але всі вони в сукупності зводяться до формальностей. Ба більше, появився навіть термін «місцева творчість», коли низові рівні управління освітою із завзяттям штампують папери, котрі сиплються на директора та вчителя. Це при тому, що кількість обов’язкових номенклатурних документів, які надходять до школи, – від 35 до 43, а потрібно – не більше 15. «Освітні дива» відбуваються на рівні МОН. Ще 7. 02. 2006 р. постановою КМУ був утворений Інститут інноваційних технологій і змісту освіти МОН, а 26. 11. 2014 р. ця державна наукова установа виявилася непотрібною і постановою КМУ на її базі утворено дві інституції при МОН: Інститут модернізації освіти та Інститут освітньої аналітики. Що нового буде в їх діяльності покаже час.

Біда дев’ята. Реалісти твердять, що справи у нашій освіті такі ж, як і в інших галузях господарювання – не гірші й не кращі – загальний занепад. Черговим свідченням цього є ухвалений 29. 12. 2014 р. Закон «Про Державний бюджет України на 2015 рік», який відображає позицію, що освіта і наука є не лише непріоритетними, а навіть зневаженими сферами суспільного життя. Склалося так, що  навіть держава не дивиться на освіту з надією, що вона спроможна створити підстави для всебічного інноваційного розвитку суспільства.

І насамкінець. У попередніх освітніх документах, прийнятих на національному й державному рівнях, були подібні положення, що пропонуються в «Концепції 2015–2025». Проте, вони канули в лету, а біди в освіті залишилися. Чи будуть вони вирішені відповідно до пропонованої Концепції покаже час. Дай бог, щоб я помилився.

 

Експерименти із зовнішнім незалежним оцінюванням

     Щодо ЗНО, починаючи з року його запровадження (2008), вводилися незрозумілі експерименти на кшталт: запровадження у 2008 р. без науково обґрунтованого підходу штучного порогу у 124 бали та заміною його у 2014 р. на т. зв. критеріальний поріг «склав/не склав» («пороговий бал»), який визначатимуть експертні групи у складі університетських професорів, вчителів, методистів, вчених кількістю до 20 чоловік; введення керівництвом МОН у 2009 р. до переліку ЗНО всесвітньої історії та світової літератури з їх подальшим скасуванням у 2014 р.; введення у 2010 р. керівництвом МОН до Умов прийому до ВНЗ пункту про врахування сертифікатів ЗНО минулих років з його скасуванням у 2014 р.; внесення протягом 8 років історії ЗНО змін до програми ЗНО з деяких навчальних предметів. Жодного року УЦОЯО не продукував тестів, які можна порівнювати між собою.

Тобто склалася ситуація, яку навряд чи можна назвати рівним доступом до вищої освіти, що є метою ЗНО. Чи стануть новації ЗНО–2015 року, запроваджені відновленим керівництвом УЦОЯО успішними, покаже вступна кампанія. Мовиться про рішення МОН щодо складання усіма випускниками загальноосвітніх шкіл ДПА з української мови у формі ЗНО (за виконання завдань тестового зошита школяр/абітурієнт отримає оцінку в шкалі 1–12 балів) та впровадження тестів ЗНО двох рівнів складності з української мови та математики (базового та поглибленого).

     У нашій незаможній державі вимальовується картина поголовного охоплення вищою освітою. Запроваджене у 2008 року  ЗНО дало змогу навіть за вельми скромних шкільних успіхів усерйоз розраховувати навіть на бюджетне навчання за якоюсь не надто популярною спеціальністю. А за наявності у батьків грошей місія «вступ» стала нездійсненною хіба вже для закінчених ледарів та тупаків. Отже, розширення доступу та масовізація освіти призвели до зниження якості підготовки значної кількості абітурієнтів.

     Як правило є три категорії юних здобувачів вищої освіти. Перші йдуть туди, куди кажуть батьки, де менше платити або ж де менший конкурс. Другі обирають улюблені з дитинства професії і прямують до своєї мети. Третім найгірше: маючи здібності в багатьох напрямках, вони не знають, куди конкретно податися. Щоб правильно обрати професію, необхідно визначитися із трьома категоріями: мій інтерес (хочу), мої здібності (можу) і потреби ринку (треба). Тільки при комбінації всіх трьох компонентів обрана професія напевно приведе до успіху. Щоб учні-старшокласники вчили усі навчальні предмети, слід здійснити перехід до комплексного тесту ДПА/ЗНО, який формується з питань із кількох предметів. Це світова тенденція.

Іще. При вступі до ВНЗ право на вступ поза конкурсом повинно відійти в минуле, бо освіта – не вид соціальної допомоги. Замість того, щоб надавати вразливим категоріям право на вступ поза конкурсом, пропоную краще забезпечити їм змогу впродовж року підготуватися за державний кошт і вступати з усіма абітурієнтами на рівних, що буде справедливо. До речі, тестом для держави у питанні фінансування освіти має стати запровадження електронного тестування ЗНО. 

 

Наукова інфраструктура УКраїни -- одна з найбідніших у світі

     Стає трохи сутужно, коли вичитуєш прості цифри. Вдумайтеся: справжня наука в Україні збереглася тільки в НАН України, наша наукова інфраструктура – одна з найбільших у світі. Тільки в НАН України налічується 170 наукових і близько 50 обслуговуючих організацій. Додамо сюди галузеві академії – майже 130 наукових і близько 30 обслуговуючих структур. У системі науки ВНЗ – понад 130 наукових і понад 50 обслуговуючих організацій. Ще понад 100 наукових організацій – у міністерствах і відомствах. Необхідно підвищити роль НАН України як головного наукового стратега і виконавця наукових досліджень, зберегти найкращі наукові лабораторії та науково-виробничі структури, звільнившись від неефективних та непотрібних, а основним принципом фінансування наукових досліджень має бути конкурс і замовлення. Тільки тоді, коли Україна здійснить перехід на інноваційний шлях розвитку, тільки тоді вона зможе відповідати на зовнішні виклики та увійти в Європу не сировинним придатком, а повноправною країною, яку поважатимуть інші.

     В Україні з 45-ти мільйонним населенням мережа ВНЗ налічує 803 заклади, у тому числі 325 ВНЗ ІІІ–ІV рівнів акредитації та 478 – І–ІІ рівнів акредитації. До державної форми власності належать 215 навчальних закладів ІІІ–ІV рівнів акредитації та 200 – І–ІІ рівнів. Для порівняння, кількість державних університетів становить: у Великобританії – 96, у Франції – 78, в Італії – 65, в Іспанії – 67. Цікавою є польська статистика: здобуття вищої освіти двох мільйонів студентів забезпечують 131 державний та 326 недержавних ВНЗ, із них 41 державний університет, розташований у 16 містах Польщі. У Німеччині з населенням 80 млн – 104 університети, в яких навчається менше 2 млн студентів. За економічним розвитком Україна плентається далеко позаду Німеччини, а за кількістю студентів, академіків, докторів, кандидатів – значно випереджає.

     А що насправді виходить у нас у вищій освіті?

Перше. У нас багато юнаків та дівчат, котрі мають по 2–3 дипломи, але не можуть ніде працевлаштуватися, найчастіше – через недостатній освітній рівень. У той же час українські ВНЗ, щоб бути привабливими для вступників, підвищують свої рейтинги за надуманими критеріями, хоча залишаються одними з найбільш непопулярних у Європі та світі.

Друге. У студентському середовищі сформувався ледь не еталон справедливості – ситуація, коли «той, хто вчиться, складає сам, хто не вчиться – платить». Екзаменаційні виплати, у свою чергу, затуляють іншу дірку в посудині – жалюгідні заробітки вишівських викладачів, хоч й не усіх.

Третє. Вища освіта не виконує свою головну місію – не формує інноваційну економіку, бо ВНЗ не поєднують в собі три головні чинники – навчання, дослідження, взаємодію між освітою, наукою та бізнесом, а університети й академії не стали тими майданчиками, які генерують нові знання, ідеї, технології, стратегії розвитку.

Четверте. В багатьох вишах на регіональному рівні дублюється підготовка фахівців, а отже, зростає неконкурентоспроможність випускників вишів на вітчизняному та європейському ринках праці. Так ситуація стала можливою тому, що в минулому держава реалізовувала ідіосинкратичні (зумовлені підвищеною чутливістю) фантазії окремих керівників, а не керувалася інтересами соціально-економічного розвитку регіону та потребами загальноукраїнської громади. Додайте до цього наявний донедавна негативний фактор політичної заангажованості багатьох вишів.

П’яте. Насправді в українській системі освіти дуже багато всього хорошого – університетів, ресурсів, людей, статей, курсових, навчальних планів, цікавих результатів. Якщо замислитися, українські вчені зробили достатньо великий внесок у весь цей унікальний інтелектуальний капітал системи освіти. В усьому цьому є якість. Але проблема в тому, що за біганиною ми ніколи не добираємося до постійної якості.

Шосте. У ВНЗ склалася ситуація, коли метою вишів є не підвищення власної ефективності, а звітування перед контролюючими органами. За відсутності мотивації та серйозного суспільного контролю це породжує корупцію. До речі, негайне вирішення проблем корупції у вишах неможливе, тому що (1) громадськість не розуміє, що така корупція – основа фундаментальних проблем в Україні, і (2) немає механізмів для забезпечення адекватної оплати праці викладачів, яка б базувалася на їхніх заслугах. Хоча стверджую, що у вишах саме викладачі повинні нести відповідальність за забезпечення якості освіти.

Сьоме. Для того, щоб розвиватися, Україна повинна перетворитися на меритократію. Ми маємо створювати стимули, які б спонукали молодих людей інвестувати у свої навички та освіту, а також системи відбору й заохочення найкращих наявних талантів. Справжня оцінка інноваційної діяльності ВНЗ – це комерціалізація знань – коли споживач голосує за наукову розробку (конкретний вибір у магазині) своїми грошима.

 

ВИСНОВКИ

     1. В освіті слід позбутися раз і назавжди усіх бід, у які вона погрузла недбайливим та необдуманим ставленням до неї державних та освітянських мужів усіх рівнів. А про очищення освіти слід говорити лише в контексті загального видужання суспільства.

     2. Доки в нашій державі не зрозуміють, що саме ті, хто виховує майбутнє країни, є «найбільш поважаними», і не зробить їх «найбільш поплатними», позитивні зрушення в галузі освіти навряд чи нас очікують.

     3. Якщо в загальноосвітніх школах не буде вдосталь капіталовкладень – бути їй і надалі бідній. Ідеально, щоб кожна школа мала запам’ятати свого випускника щасливим.

     4. Під час вступу до ВНЗ не повинно бути квот за соціальним, національним чи іншими статусами, єдиним прохідним квитком для всіх мають бути лише знання. Вищу освіту мають здобувати тільки ті, хто добре закінчив школу і склав вступні іспити (тести).

     5. Реформа у вищій освіті повинна зводитися до найголовнішого – створення належних умов для формування людського капіталу та підвищення конкурентоспроможності країни. А на перших початках у вищій освіті слід здійснити оптимізацію ВНЗ із подальшим створенням потужних регіональних дослідницьких університетів. А головне – повинна відбутися трансформація академій, університетів та інститутів в європейський університет, де інституційна, академічна та фінансова автономія є ключовим принципом його функціонування. Університетам потрібні лідери, здатні усвідомлювати суть сучасних інноваційних перетворень у системі вищої освіти України, здатні бачити шляхи реалізації цих перетворень і організувати роботу колективу задля втілення цих перетворень у життя. Адміністративні принципи менеджменту повинні бути згорнуті. Найважливішим інструментом системи забезпечення якості освіти має стати забезпечення її прозорості та громадського контролю.  

     6. Держава повинна кардинально змінити своє ставлення до науки і науковців. У науковій сфері слід значно підвищити оплату працю науковців і створити ефективну систему стимулювання молоді для залучення її в науку (контракт, зарплата, житло), бо саме вона здатна вдихнути в наукових сферах нове життя і реалізувати будь-яку фундаментальну програму на кшталт «Наука – технології – економіка/бізнес».

     7. Треба провести перезавантаження змісту освіти, зокрема середньої та провести зміни в системі професійного розвитку, післядипломної освіти.    

     Усе вищевказане та й саму «Концепцію 2015–2025» з її новими освітніми законами неможливо буде реалізувати без фінансових та інших інвестицій в освіту. Якщо цього не станеться, не бути успішною і наступній реформі освіти.

 

Федір Брецко, вчитель історії та правознавства Ужгородської гімназії

  • Про нас

    Prozak - Інформаційний антидепресант

    Тел.: +38 095 308 8778

    mail.prozak@gmail.com