image

Закарпатський історик про війну Росії та України 2014-2016

Ужгородський історик Федір Брецко називає збройне протистояння на Сході України війною і нагадує про те, як розгорталася агресія. Цією публікацією ми розпочинаємо серію матеріалів до 25-ї річниці Незалежності України

Російсько-українська війна (2014–2016) – це пряме та опосередковане застосування збройної сили РФ проти суверенітету та територіальної цілісності України.

Складовими частинами російської збройної агресії проти України є: Російська інтервенція до Криму (Кримська окупація – 22. 02. – 18. 03. 2014 р.) та війна на сході України. До речі, лише 27. 01. 2015 р. Верховна Рада України визнала Російську Федерацію агресором.

1. 03. 2014 р. Рада Федерації РФ підтримала звернення президента Росії Володимира Путіна про дозвіл на застосування ЗС РФ на території України.

16. 03. 2014 р. відбувся «референдум» про статус Криму, на якому за офіційними даними 96,77% жителів АРК та м. Севастополь проголосували за возз’єднання відповідних територій з Російською Федерацією.

17. 03. 2014 р. ВР АРК проголосила незалежність Республіки Крим, а Україна лише відкликала посла України в РФ Володимира Єльченка для консультацій, що було кроком запізнілим з точки зору попередніх подій.

18. 03. 2014 р. у Георгіївському залі Московського Кремля Президент Росії В. Путін та інші підписали Договір про прийняття Республіки Крим до складу РФ. 21. 03. 2014 р. Рада Федерації РФ прийняла закон про ратифікацію Договору від 18. 03. 2014 р. та закон про утворення нових суб’єктів федерації – Республіки Крим та міста федерального значення Севастополь. (До речі, 28. 07. 2016 р. Президент Росії В. Путін своїм указом приєднав окупований Крим до Південного федерального округу з центром у м. Ростов-на-Дону, таким чином ліквідувавши Кримський федеральний округ).

17. 03. 2014 р. указом в. о. Президента України О. Турчиновим було розпочато першу хвилю мобілізацію на особливий період тривалістю 45 днів, а 19. 06. 2015 р. указом Президента П. Порошенка – шосту хвилю.

2. 05. 2014 р. відбулося протистояння в Одесі, внаслідок якого загинуло 48 осіб, 247 було поранено.

11. 05. 2014 р. було проведено псевдо референдуми щодо незалежності ДНР і ЛНР, за даними яких, за незалежність проголосувало 89,07% і 96,2% відповідно.

Оборона Донецького аеропорту тривала з 26. 05. 2014 р. по 21. 01. 2015 р. (242 дні). За підрахунками військового експерта Олександра Кривоносова за весь період перебування українських військових в Донецькому аеропорту загинуло понад 200 осіб, а поранено – понад 500 осіб.

Оборона Луганського аеропорту тривала з 8. 04. 2014 р. по 1. 09. 2014 р. (146 днів).

Попередні загальні втрати: в силових структурах України вбито 2600 осіб, поранено – 9000 осіб. Сепаратистів вбито 8500 осіб, із них понад 1600 вбитих і зниклих безвісти військовослужбовців ЗС РФ. Загальні втрати цивільного населення – понад 14 тисяч осіб.

Окупація Криму та війна на сході України уже обростають різного роду розслідуваннями із загадками, таємницями, включаючи звинувачення в угодовстві та зрадництві, коли мовиться про нібито здачу тогочасним керівництвом України Криму, Іловайський котел (10. 08. – 3. 09. 2014), бої за Дебальцеве (28. 07. 2014 – 18. 02. 2015), за Донецький аеропорт. Щодо останнього, наприклад, то екс-міністр оборони Анатолій Гриценко у липні 2016 р. заявив, що «П. Порошенко ж здав В. Путіну аеропорт ще на рубежі 6–19. 09. 2014 р. Це засвідчує Додаток до домовленостей «Мінська-1» з координатами лінії розмежування. Понад те, тепер ще й піариться на подвигу кіборгів, яких сам зрадив» («Експрес». – 7–14. 07. 2016 р.).

Симптомами війни можна вважати оточення України російських військ військовими базами, зміни кадрового складу ворожих підрозділів, поява модернізованого військового обладнання й озброєння на кордонах із Україною та в окупованому Криму. Росіяни будують військові бази в Білорусі, посилюють Балтійський та Чорноморський флот новою військовою технікою. В. Путін підписав указ, яким збільшив чисельність армії до 1 мільйона 885 тисяч 371 одиниці. З них мільйон – власне військовослужбовців. Навряд чи можна серйозно сприймати припущення, що скупчення такої маси військовослужбовців і військової техніки – усього лише гра м’язами. Все це вельми недешеві ігри, і вони цілком виправдані, якщо передбачається подальше використання цих сил за прямим призначенням.

Для Росії головна мета – досягти управління світовими процесами не економічно, а воєнним шляхом. Якщо виникнення велика війна, саме Україна опиниться в її епіцентрі. І тут Україна, як найбільший опонент Росії на пострадянському просторі, зіграє ключову роль.

 ЩО МАЄ УКРАЇНА В АРМІЙСЬКОМУ АРСЕНАЛІ?

Нині в зоні АТО майже 70 тисяч військових, майже 130 тисяч військових разом із волонтерами отримали статус учасників бойових дій. З 15. 10. 2014  р. міністром оборони України є генерал армії Степан Полторак. 26. 05. 2015 р. указом президента затверджено Стратегію національної безпеки України. Вона визначає такі базові цілі: боротьба за відновлення територіальної цілісності в діючих кордонах України; незалежність від РФ у сфері озброєнь; реформування всіх структур оборони та безпеки; інтеграція в ЄС і НАТО.

2. 09. 2015 р. на основі Стратегії було прийнято нову Воєнну доктрину України. У цьому документі деталізовано загрози і впроваджено новий категоріальний апарат для точного визначення цілей та завдань. 1. Росію вперше названо основним противником, який має намір усіма силами й засобами знищити державність України або захопити частину її територій. 2. Україна повинна боротися за визволення окупованих РФ територій Донбасу та Криму. 3. Механізм безпеки – проведення реформ, зміцнення держави, інтеграція в ЄС і НАТО. Сформульовано цілі й завдання для військового відомства: проведення реформ за стандартами НАТО в усіх сферах – від управління армією і набору кадрів. Побудова за стандартами НАТО Сил спеціальних операцій, системи логістики, військово-промислового комплексу, розвідувальної спільноти, бойової підготовки. Стратегія нацбезпеки та Воєнна доктрина – це перші в Україні рішення з нацбезпеки, які реалістично визначають ворога та однозначно задають цілі руху до стандартів НАТО. У відповідності до Стратегії та Військової доктрини прийняті та реалізуються Програма розвитку ЗСУ та Державна програма розвитку озброєнь і військової техніки. Указом президента від 6. 06. 2016 р. введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 20. 05. 2016 р. Про Стратегічний оборонний бюлетень України. До речі, усі вищевказані документи не те, що не вписуються зі змістом Мінських угод 2014 р., а й повністю суперечать їм.

Перелік конкретики зробленого у сфері державної військової політики України після Революції гідності достатній. Ось приклади:

- витрати на оборону зросли до рекордних 5% ВВП;

- 5. 01. 2016 р. утворено Сили спеціальних операцій ЗСУ (День Сил… відзначатиметься щорічно 29 липня, їх девіз «Іду на Ви», талісман Вовкулака, перший командир генерал-майор Ігор Луньов);

- збудовані два броньовані катери «Бердянськ» й «Аккерман» – перші броньовані катери виключно українського виробництва, оснащені системами спостереження та розвідки, що здатен знешкоджувати надводні й повітряні цілі;

- 5. 07. 2016 р. затверджено «Предмети однострою та знаки розрізнення ЗСУ»;

- 2017 рік буде оголошено роком ВМС.

Україна не повною мірою використовує можливості українського ОПК як геополітичний козир. Проте, й російська оборонка трішки загинається без української, зокрема з обслуговування стратегічних ракет та іншого ракетного обладнання, а також кораблебудування. Україна вийшла з програми SALIS, де бере участь разом з РФ в інтересах НАТО, і пере підписала угоду напряму з НАТО. «Антонов» розробник літака Ан-124-100, й у нього є всі права на його ремонт та супроводження. У РФ цього немає. Росія не може без України брати участь у SALIS, тоді як Україна без Росії може. 

Україна може суттєво наростити потенціал оборонпрому, якщо реформує галузь і створюватиме нові сучасні зразки техніки й озброєння за стандартами НАТО шляхом створення спільних підприємств із західними компаніями, а не лише модернізуватиме старі зразки техніки.

 УКРАЇНА ПОВИННА ЦЕ ЗРОБИТИ

Для України воєнна загроза з боку Росії не зникне ніколи. Ми повинні пам’ятати про два важливі (навіть принципові) моменти. По-перше, у випадку прямої масштабної воєнної агресії Росії проти України наші шанси вистояти в ній мінімальні. Наше завдання максимум – завдати противникові максимальних втрат, сповільнити його і зробити для противника подальше просування, утримання території дуже дорогим задоволенням. По-друге, наше основне завдання – створити умови, щоб не допустити такої війни. Це включає в себе всі дії, спрямовані на послаблення РФ, посилення нашого потенціалу стримування агресора і зміну самого підходу до осмислення загроз, а також до реагування на них.

 Нині Росія спокушає Захід міфами про те, що може повернути час назад (у період до 2014 р.), що вона допоможе Заходу у вирішенні його пекучих проблем (біженці, Сирія, терористи, ІДІЛ – усе, що завгодно), що гроші з «дикої, але багатої» Росії знову потечуть у Європу. А для цього потрібно всього лише «вбити» Україну – відмовити їй у міжнародній підтримці, фінансовій допомозі, засудити, та хоч би й просто заплющити очі на те, що робить там Росія.

Ми не можемо заплющувати очі на те, що громадська думка багатьох європейських країн коливається і змінюється. Змінюється не на нашу користь. Ті, хто до цього закликає, вже починають «раціоналізувати» свої заклики, посилаючись на «спільність українського й російського народів», на «об’єктивні підстави Росії претендувати на Крим», на те, що «Україна не проводить реформ», тощо. Як довго європейські політичні лідери зможуть протистояти цьому тиску громадської думки? Швидше за все, для радикальної зміни позицій буде потрібна заміна нинішніх європейських лідерів новими. Чи зможуть (і чи захочуть?) нові керівники продовжувати конфронтаційну лінію з Росією? Відповідь на це дати зараз складно. Однак нам не варто займатися моралізуванням, розмірковувати, чи знімуть санкції і якщо знімуть, то чи морально вчинять наші союзники чи ні, чи продався хтось Москві чи ні, насправді немає сенсу. Як мінімум – з точки зору раціонального погляду на реальність.

Україна повинна вже зараз планувати свою діяльність так, ніби жодних санкцій немає, а міжнародний контекст складається не на нашу користь. Не вірити в те, що «закордон нам допоможе» або очікувати нової ціни на нафту марки Brent. Ні. Наш шанс – грати стратегічно з закостенілими тактиками. Блискучими тактиками, та всього лише тактиками. Оперативно-тактичне управління повинне грати першу скрипку в системі національної безпеки та оборони, тоді як власне стратегічне – лише другу. Якщо ми не зламаємо цієї тенденції, то знову заплатимо життями українських військовослужбовців, які й зараз гинуть у «мирному Донбасі».

Щоб повернути Крим та непідконтрольні території на сході України, ми повинні виходити з новими ініціативами на всіх напрямках, особливо – на зовнішньополітичній арені. Загалом ми повинні:

1) зробити все можливе для прискорення реформування РБ ООН, щоб унеможливити використання Росією свого права вето як інструмента гібридної війни;

2) активніше долучитися до дискусії про формування нових коаліцій держав у Східній Європі (мовиться про перспективний проект Балто-Чорноморська Співдружність);

3) ініціювати заборону на міжнародному рівні концепцію «русского міра» (на практиці це «православний ІДІЛ»);

4) налагодити активне співробітництво з НАТО, утворивши в Україні Натовського Центру гібридної оборони чи Центру з вивчення досвіду гібридної війни з РФ;

5) ініціювати спільні розвідувальні акції в Чорноморському регіоні й на східних кордонах НАТО;

6) у Чорному морі, створити надводну, повітряну і підводну розвідку, яка б повністю контролювала ситуацію, та створити системи ураження (ракетних систем) незалежно від платформи;

7) ініціювати створення під егідою НАТО спільну військову флотилію України, Румунії та Болгарії, а в перспективі до неї могла б приєднатися Туреччина;

8) домагатися надання Україні нового статусу – «асоційованого партнера НАТО»;

9) розглянути можливість запровадження надзвичайного економічного стану, а також розширити пакети економічних санкцій;

10) запровадити прямі обмеження щодо агентів економічного впливу РФ в Україні;

11) постійно пам’ятати про інфраструктуру – насамперед це дороги, комунікації, системи підтримки військ на місцях;

12) законодавчо визначити статус неконтрольованих територій як окупованих та уточнити законодавче поле щодо можливості позбавлення бойовиків і сепаратистів громадянства України (це абсолютно відповідає загальносвітовим тенденціям, і не варто цим нехтувати);

13) активно протидіяти ворожому контенту та підвищувати медіаграмотність населення (постійно шукати асиметричні відповіді);

14) віднайти шляхи прямої кооптації США до мінського процесу.

Головні висновки. Вести суто симетричну війну з Росією ми навряд чи зможемо – занадто вже різні в нас із нею вагові категорії. Мусимо знайти такі рішення, які, з одного боку, дозволять нам підтримувати високий рівень готовності військ і їхню здатність відбити пряму атаку, а з іншого – щоб це не знищило нашу економіку. Ми повинні сформувати нову модель системи національної безпеки та оборони, здатну відповідати на виклики дня не тільки нинішнього, а й завтрашнього. Росія буде нашим довгостроковим дестабілізуючим супутником, що постійно підводить нас до межі масштабної війни, за якою цілком може вибухнути й «велика війна». Наше виживання залежить від того, чи будемо ми до неї готові. А це – завдання стратегічне, складовими якого стратегічне планування та розвиток інноваційних військових технологій.

Федір Брецко, викладач історії та правознавства Ужгородської класичної гімназії

  • Про нас

    Prozak - Інформаційний антидепресант

    Тел.: +38 095 308 8778

    mail.prozak@gmail.com