Правда про щеплення для дітей

Медична влада добре вміє приховувати компрометуючу її інформацію. Але все одно деколи до нас доходять історії про медичні інциденти, помилки та злочини. 

Так нещодавно в українських засобах масової інформації можна було почути про захворювання дітей після проведення їм проби Манту (тесту на туберкульоз). Інформація про негативні наслідки й ускладнення після щеплень просочувалася і раніше, але найстрашніші факти замовчуються.

В нашій країні не надається повна інформація про щеплення, а дані про кількість і характер ускладнень після вакцинопрофілактики недоступні навіть більшості лікарів. А ті лікарі, які проінформовані про шкоду вакцинації, своїм дітям щеплень не роблять, однак будучи найманими працівниками держави, повинні виконувати поставлені до них вимоги: заради теорії "колективного імунітету" домагатися максимального охоплення населення щепленням.

Що ж таке – щеплення (вакцинація), або як його прикрашено називають, імунізація? Для чого воно потрібне, і чи виправдовує себе ризик, на який ми наражаємо себе і своїх дітей, внаслідок обов’язкових профілактичних щеплень?

За твердженням ВООЗ, мета вакцинопрофілактики – вироблення колективного імунітету з подальшим зниженням або повним викоріненням інфекцій, „керованих засобами масової імунопрофілактики” (поліомієліт, кір, дифтерія тощо).

Унікальність щеплень полягає в тому, що вони наражають на небезпеку здорових людей і не мають на меті поліпшити їхній теперішній стан здоров’я. Щеплені ризикують своїм здоров’ям, навіть життям, заради кимось передбачуваної користі для себе та для інших членів суспільства. Більше того, проведення вакцинації допускає виникнення „припустимих поствакцинальних реакцій” (висока температура, блювота, неспокій, безперервний крик дитини, судоми і навіть остеомієліт, артрит, параліч лицьового нерва), які можуть проявитися як у день вакцинації, так і через 2, 5 або 12 місяців (!).

Цілком допускається також наявність так званого поствакцинального періоду, який характеризується пригніченням функції імунної системи та, відповідно, високою схильністю до різних захворювань. Відповідно до цього вакцинатори заявляють, що бути хворим після щеплення – це нормально. При цьому батькам ніхто із впевненістю не скаже, які поствакцинальні реакції слід вважати нормальними, а які – патологічними, і скільки триває цей поствакцинальний період для їхньої конкретної, а не середньостатистичної дитини.

Так само ніхто не гарантує, що щеплення не стане причиною довічної інвалідності, а то й взагалі смерті (бажаючі перевірити готовність лікарів надати таку гарантію можуть попросити педіатра підписати документ, відповідно до якого він бере на себе повну відповідальність за результат щеплення).

 

 

Відповідно до українського календаря щеплень, протягом перших півтора роки життя дитина повинна отримати 9 (!) різних щеплень, причому перше (від гепатиту В) – у віці 12 годин життя, а друге (БЦЖ) – у перші 3-5 днів. У 2006 році дітям до календаря щеплень додали ще одну вакцину – проти гемофільної інфекції. Таким чином, як мінімум половину з перших 18 місяців життя дитина абсолютно законно повинна бути хворою або, говорячи мовою щеплювальної пропаганди, „перебувати в поствакцинальному періоді”.

Яким чином задумано зробити дитину здоровішою у майбутньому, якщо вона постійно нездорова протягом того часу, коли в її організмі розвиваються найважливіші системи, покликані забезпечити її здоров’я на подальше життя ?

На Заході вакцинальне навантаження на дітей є значно меншим. Щеплення від туберкульозу, гепатиту В, кашлюка, паротиту в багатьох країнах вже давно зникло з календаря щеплень. У Швеції, наприклад, щеплення проти кашлюка було ліквідоване ще у 1979 році (!) внаслідок недостатньої ефективності вакцинації та невиправдано високої частоти ускладнень.

Що стосується туберкульозу, вже давно доведено, що це – проблема не медична, а соціальна, і хворіють на нього найменш матеріально захищені верстви населення. Щодо гепатиту В, який передається парентеральним шляхом (внаслідок медичних втручань, статевих контактів або при наркоманії), взагалі не зрозуміло, для чого потрібно щеплення від нього дітям, ще й в перші години життя.

Мабуть, щоб організм новонародженого, замість нормального розвитку, витрачав останні сили на боротьбу з поствакцинальними реакціями, які ще на протязі місяця після щеплення можуть перейти в такі ускладнення, як набряк Квінке, артрит, міальгія, неврит очного нерва та параліч лицьового.

За теорією щеплень, краще завчасно перехворіти на хворобу у легкій формі, ніж пізніше захворіти важкою формою. Але навіть у тих батьків, які щиро вірять у всемогутність вакцинації, викликає великий сумнів необхідність проведення щеплень від цілком простих дитячих хвороб, як кір або свинка, не кажучи вже про краснуху або вітряну віспу. Ці хвороби залишають стійкий, зазвичай довічний імунітет, у той час, як щеплювальний імунітет швидко зникає, і, таким чином, хвороба виходить з дитячого віку, коли вона практично безпечна, у підлітковий і дорослий, коли її наслідки можуть бути набагато серйознішими.

Щеплення дітей породжує не тільки проблему зсуву хвороби в несприятливий для хворих вік, але й те, що щеплені дівчатка втрачають можливість набути довічний імунітет до інфекційних хвороб і передати його з молоком або через плаценту своїм майбутнім дітям. В результаті діти не отримують материнські антитіла, стають незахищеними від хвороб раннього дитячого віку, від яких малята в дощепленеву еру були захищені.
Незважаючи на масові профілактичні щеплення, а скоріше внаслідок них, смертність від інфекційних хвороб в Україні постійно зростає.

Найбільший показник смертності спостерігається серед дітей. Зростає захворюваність на туберкульоз, епідемічний паротит (свинка) та гепатит В, при тому, що від цих захворювань проводяться обов’язкові щеплення. Крім кількісного зростання захворюваності на паротитну інфекцію, привертає увагу те, що ця хвороба із типових „дитячих” перейшла до ряду „дорослих”.

На відміну від демократичних країн, профілактичні щеплення в Україні є обов’язковими і навіть примусовими. Примусова вакцинація користується давно перевіреними методами: залякуванням, соціальним та бюрократичним тиском. Відмова у прийнятті на роботу, не допускання студентів до сесії.

Щеплення дітям у пологових будинках, дитсадках і школах роблять без відома батьків. Нещеплених дітей відмовляються приймати в ясла, дитсадки та школи.