Смерть гіганта-годувальника: фоторепортаж з руїн заводу "Стеатит" в Перечині

Ми продовжуємо серію фоторепортажів із колишніх промислових підприємств Закарпаття, які були годувальниками для тисяч закарпатців. Сьогодні фоторепортаж із радіозаводу "Стеатит" в Перечині.

Згідно з наказом Міністерства радіоелектронної промисловості СРСР ще від 14 листопада 1968 року №596 в Перечині мав створюватися філіал Донського (Тульська область Росії) заводу радіодеталей.

У кінці шістдесятих почалося будівництво адміністративно-побутового корпусу, інструментального цеху, складських приміщень, прохідної, які відповідно здали в експлуатацію в період 1972-1974 р.р. Знаковим для філіалу став квітень 1969 року, коли всього лиш через півроку після закладки "першого каменя" в основу майбутнього підприємства ливарниця Марія Калинчак відлила першу керамічну деталь. Це була невеличка медаль із символічним написом: "ПОЧАТОК Є!". Так почалася виробнича діяльність підприємства, яке, як показало його майбутнє, було чи не єдиним в системі Міністерства радіоелектронної промисловості СРСР, що виготовляло такого виду стеатитову продукцію. Про це свідчить і географія її споживачів: декілька міст Російської Федерації аж до Уралу і Благовещенська за Байкалом, підприємства Прибалтики, Середньої Азії, Закавказзя.

У 1972 році завод отримав статус самостійного серійного заводу із назвою "Стеатит". Завод нарощував обсяги виробництва, освоював нові технології, тут почали виготовляти продукцію для військової промисловості. Завод набув статусу таємності.Навіть в пресі та статистичних довідках його не називали "Стеатит", а просто "завод".  Згодом до ладу тут стали ще три новозбудовані виробничі цехи, азотно-воднева станція, новий адміністративно-побутовий корпус, простора їдальня із магазином і кондитерським цехом, нова простора прохідна, клуб із актовим залом. На підприємстві діяли медпункт, майстерня по ремонту взуття. У всіх цехах обладнані охайні побутові кімнати, затишні кімнати емоційного розвантаження, душові кімнати і навіть сауни. А територія заводу прикрасилась різноманітними зеленими насадженнями. Недарма ж Міністерство та профільний ЦК профспілки присвоїли заводу почесне звання: "Підприємство високої культури виробництва".

Завод мав свій футбольний клуб, побудував власний стадіон, будував житло для робітників, яких тут було більше тисячі (головним чином із Перечинського району. Тут мріяли працювати, бо заробітна плата була найвищою в районі.

З розпадом СРСР виробництво почало занепадати. Потім завод став товариством з обмеженою відповідальністю. Тут ще облаштували швейний цех, потім цех з емалювання корпусів конвекторів АОГ – 2-5. Але вирлюничу базу колись такого потужного підприємства врятувати не вдалося.

Зараз це ще одне місце для сталкерства - кругом одні руїни.

"очі" на стіні руїн цеху...

 

Фото: Траян Мустяце

Фоторепортаж із міжгірської "Селени" дивіться тут.

Фоторепортаж із вертолітного заводу в Дубовому дивіться тут.