Чи допоможе український менталітет досягти мети державотворення?
Історичні корені української ментальності
Ментальність (менталітет) – це глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості, включаючи й підсвідомі чинники.
Як будь-який соціальний феномен, ментальності історично мінливі, але зміни в них відбуваються дуже повільно. Наразі спробуємо розглянути основні риси українського національного характеру, які бажано брати до уваги усім тим, хто творить реальну політику в Україні.
Ще у 17 ст. французький найманець польського короля Гійом Левассер де Боплан в праці «Опис України» писав про українців: «Вони дотепні, кмітливі, винахідливі й щедрі, не прагнуть до великого багатства, але надзвичайно кохаються у своїй свободі, без якої не уявляють життя: саме через це вони такі схильні до бунтів та повстань проти місцевих вельмож, як тільки відчують утиски. Поза тим усім – це люди віроломні, зрадливі, підступні, яким довірятись можна, лише добре розваживши... Всі вони досить розумні, але зосереджуються лише на корисному і необхідному, головним чином, на тому, що пов’язане з сільським життям...їм доволі, коли є що їсти і пити». Пам’ятаючи про упередженість французького фортифікатора, який не зумів уникнути політичної конь’юктури, все-таки мусимо зазначити, що чимало рис українського національного характеру він зафіксував досить точно.
Є свідчення й з туманного Альбіону: професор Кембріджського університету Едвард Даніель Кларк у ті ж часи у книзі «Подорож до Росії, Криму й Туреччини» писав про українців, що «це дуже шляхетна раса, побожна й гостинна».
Турецький історик 17 ст. Мустафа Найма у своїй праці з історії османської держави «Таріх-і-Наіма» («Історія Найми») констатував: «Можна стверджувати напевно, що немає на світі людей, які б менше дбали про своє життя і менше боялися смерті, ніж ці... (українці – авт.)».
Отже, іноземні спостерігачі, які жили в різні часи і в різних країнах, роблять особливий наголос на таких характерних рисах українського національного характеру, як потяг до свободи, хоробрість (навіть відчайдушність), збереження своїх традицій і вірувань, відкритість до навколишнього світу.
Аналізуючи побудову державності у Київській Русі визначний український історик права Андрій Яковлів у праці «Українське право. Історичний нарис» вважав, що поруч з державною владою, яка базувалася на інститутах народного віча, князя і княжої ради, існувала також місцева народна самоуправа, яка «найдовше ховала риси прадавнього родового й племінного устрою». У Київській Русі компетенція народного віча обіймала всі функції державної влади, і, насамперед, вибір князя, укладення з ним договору та раду з князем у важливих державних справах. Безумовно, в різних соціально-психологічних умовах ці функції були різними – в залежності від конкретних особистостей. У принципі князь міг й ігнорувати віче, але якщо він бажав стабільності своєї влади, він мусив-таки рахуватися з політичними традиціями народу, який звик вирішувати найважливіші справи колегіально (згадаймо настрої народу й влади при прийнятті Податкового кодексу України).
Аналогічна соціо-політична та психологічна схема побудови влади лишалася й після розпаду Київської Русі не тільки в її спадкоємців – Галицько-Волинському князівстві, а й в інших державах та землях, що потрапили під панування сусідів-загарбників. Здавалося б, після занепаду України-Руси, розшматування її земель монголо-татарською навалою, усобицями, переходом від одного протекторату до іншого, психіка народу мала б зламатися, а з нею мусили б змінитися і форми державного устрою. Але що ж ми бачимо у Козацькій державі? Військо Запорозьке мало Генеральну Раду, яка мала всі функції верховної влади: законодавчу, виконавчу, судову. Козацька влада ухвалювала рішення, обирала гетьмана і козацьку старшину, вирішувала питання війни і миру, укладала договори з іншими державами, мала право суду на гетьманом та старшиною.
Але говорити, що демократизм українського суспільства є наслідком тільки психічних чинників, мабуть, було б неправильно. Чому? З урахуванням відсутності сталих соціальних структур українського суспільства козацької доби «розмитістю» соціальних верств населення, слабкості заможного середнього класу, недостатнього розвитку національної самосвідомості українського етносу, можна стверджувати, що дані умови не могли сприяти формуванню національної абсолютистської влади, як це відбувалося у Європі. Наведемо приклад. Виходячи з того, що соціальною основою Козацької держави була рухлива, маргінальна соціальна група – козацтво, яка приймала до гурту незалежно від соціального статусу вишукувача «лицарського» звання, Військо Запорозьке об’єктивно було «приречене» на демократичні процедури обрання своєї правлячої еліти. Ще Пантелеймон Куліш у своїй ґрунтовні тритомній праці «Історія возз’єднання Русі» писав: «Запорізька чернь, усвідомлюючи важливість розуму колективного, ставила ні у що найрозумнішу одиницю між старшиною. Цим пояснюється факт, що більшість запорізьких ватажків загинули від рук власного війська». Внаслідок полонізації (ополячення – авт.) української еліти на землях, захоплених Річчю Посполитою, українське козацтво об’єктивно почало відігравати ту роль, яку в інших країнах грало національне дворянство. По-перше, воно набувало героїчного ореолу в простих людей внаслідок боротьби з Туреччиною й татарами, по-друге, через боротьбу з польськими панами та католицькою церквою. У культурологічному плані аналогічні козацтву функції захисту національної самобутності виконувала українська православна церква, навколо якої створювалися братства, які друкували книги, навчали дітей грамоті тощо. Таким чином, об’єднавчі й державотворчі функції перебрали на себе козацтво та церква, які реалізовували їх демократичним шляхом, що не могло позначитися на ментальності всього українського народу, позаяк межі поміж суспільними станами в Україні були розмитими, а ідеї соціальної рівності дуже популярними.
Перехід України під протекторат Московської держави, яка була вже тоді абсолютною монархією, безумовно, негативно вплинув на рівень демократизму українського суспільства. Після руйнування української автономії та реалізації російською монархією курсу на русифікацію та закріпачення козацтва, фактичне знищення української церкви та культури, демократичні цінності в українському суспільстві поступово «вимиваються» і слабнуть. І знову, як і за «польської доби», колишня українська старшина у своїй більшості перейняла тепер вже «малоросійську свідомість» і стала внутрішнім (чи не найбільшим) ворогом української самобутності. Внаслідок цього український народ був втягнутий до величезної воронки Російської імперії, яка безжалісно перемелювала народи й етноси заради розширення території та сфер впливу. Про соціально-психологічну атмосферу імперської Росії дуже влучно у своїй праці «Витоки і сенс російського комунізму» написав видатний російський філософ Микола Бердяєв: «Інтереси розбудови, підтримки і охорони величезної держави займали абсолютно видатне і переважне місце в російській історії. Майже не залишилося сил у російського народу для вільного, творчого життя, вся кров йшла на зміцнення і захист держави. Класи і стани були слабо розвинуті і не відігравали тієї ролі, яку вони відігравали в історії західних країн. Особистість була пригнічена величезними розмірами держави». Зрозуміло, що такі умови існування руйнівно діяли на індивідуалістичну українську психіку, скеровану на власні внутрішні переживання та відчуття. Професор Євген Онацький, автор 8-ти томної «Української малої енциклопедії» (1957–1967) писав: «...Кожний з нас мав можливість безпосередньо спостерігати, як легко в нас люди гніваються, сердяться, ображаються, запалюються, підпадають під впливи різних демагогів, як легко вірять різним наклепам, як легко обурюються і міняють свої політичні орієнтації». В той же час, на думку філософа, психолога, соціолога, педагога й публіциста, автора концепції формування української психіки Олександра Кульчицького (1895–1980), «безкраї українські простори сприяли формуванню почуття любові до безкінечного і абсолютного, а по суті, мрійного» (у праці «Світовідчуття українця»). Виходить, що наша національна психологія доволі часто заважала нам згуртуватися проти наших ворогів. Згадаймо лише одне прислів’я: «Два українці – чотири партії» і нам стане зрозумілим, чому ми так багато років не мали своєї держави і сунули свою шию то у польське, то у російське, то в інше ярмо. Одне слово, «чому бідний? – бо дурний, а чому ж дурний? – бо бідний». У цьому плані багато в чому має рацію відомий в Україні тернопільський публіцист Арсен Паламар, який у своїй книзі «Чи ми, українці, одної крові?: роздуми над недолею» пише: «За словами солодкозвучних наспівів патріотів, нас нібито вияскравлює з-поміж інших здоровий «хлопський розум» і доброта, щира, щедро пісенно-поетична вдача, велика працелюбність, героїзм та мужність, закоханість в природу, в красу і незрівняна моральна чистота... Українець надто покладається на Божу ласку, ніж на власні сили: «Якось воно буде! Бо так ще не було, аби якось воно не було». Подібну премудрість могли вигадати лише ми. Народ наш настільки нещасний, знищений, розтоптаний, «воріженьками», стільки на своєму віку наковтався від них образ і принижень, що далебі, заслуговує, як той тяжкохворий «во спасеніє».
Понад 300-літнє перебування більшості українців у складі російської, а потім – більшовицької імперії сприяло знищенню мужнього «лицарського» і збільшенню спрямованого на елементарне біологічне виживання у психіці народу.
Українська ментальність багато в чому формувалася під впливом української родини, яка зберегла чимало рис, успадкованих ще від матріархату. В той же час тип родини, який домінує у Західній Європі, є патріархальним. А звідси й висновки: найбільш поширеним у суспільній свідомості українців є не енергійний, войовничий та аскетичний політичний лідер, а керівник-колегіал (на відміну від Західної Європи). Він за всіх дбає, вболіває, гуртом з товаришами радиться перед прийняттям рішень. Такий собі гетьман з «материнськими рисами». Звичайно, він і не може бути іншим, якщо згадати демократичні риси і традиції української психіки і суспільства відповідно.
Тандем «громадянин – влада»
Однією з основних рис національного характеру є природа ставлення громадянина до влади. Відносини українця до влади будуються на несприйнятті деспотичного характеру останньої. Влада для українці, його підсвідомості є постійним насильством і наругою. Історик Михайло Грушевський, який умовно поділяв народності Російської імперії на аристократичні та демократичні, вважав, що український народ належить до останньої категорії. Його погляди розвинув український правник Ростислав Лащенко, який у своїй праці «Теоретичне осмислення ідеї народоправства» підкреслював, що «ідея права в Україні завше зливалася в поглядах народних з ідеєю рівності, братерства».
У 18–19 ст., коли йшло фактичне знищення всього українського, провідним соціотипом, який сформувався у національній свідомості, був пасивний тип особистості. Тип такого собі «хохла-малороса», «свинопаса», як величав його засновник теорії інтегрального націоналізму Дмитро Донцов, для котрого «порпатися у багнюці дорожче за волю й Україну». Чи не тому соціально-економічний розвиток Східної України у середині 19 ст., зростання її промислового потенціалу й міського населення переважною мірою було зумовлене активністю не корінної нації – українців, а прийдешніх росіян, євреїв, німців та ін. У ці ж самі часи українці продовжували залишатися у селі. Ось звідки панівна російська мова в українських містах та індустріальних регіонах. Хоча, звичайно, каральні засоби імперії, спрямовані на знищення української культури, зіграли тут свою вирішальну роль.
На відміну від козацької доби на початку 20 ст. осередком національного відродження стала Галичина, де існували численні українські наукові товариства, школи, масові організації та кооперативи. Тут українська громада мала своїх парламентських представників, політичні партії та газети. У цей же час в Києві та по всій Східній Україні, що входила до складу Російської імперії, ще забороняли друкування книжок і газет українською мовою, переслідували членів культурологічних товариств.
Черговий імпульс процеси національного відродження, формування національної самосвідомості українського народу отримали під час Української національно-демократичної революції 1917–1921 років, діяльності ОУН-УПА, руху шістдесятників, дисидентів, правозахисників тощо. Однак цього потенціалу не вистачило для остаточного відродження і утримання незалежності й побудови власної держави. І тільки після невдалої спроби державного перевороту у Москві у серпні 1991 року, який спричинив проголошення незалежності України, процеси відродження українського народоправства і демократизму отримали новий, досить потужний імпульс. Хоча, на жаль, на 20-му році історії незалежної України в суспільстві знову помітна антиукраїнська пропаганда. Громадський діяч, інтелектуал, академік НАНУ Іван Дзюба у своїй щойно надрукованій книзі «Нагнітання мороку: від чорносотенців початку ХХ ст. до українофобів початку ХХІ ст.» зазначає, що «відповідна риторика притаманна людям, які або не хочуть змиритися з історичним і сучасним буттям України, або не розуміють сутності і значення нашої державності». На питання, «хто ці люди?» академік стверджує, що це «люди, які втратили відчуття власного коріння і гідність,... вони вирізняються несвідомою, а часом і патологічною ненавистю до всього, що нагадує їм про «втрачене»,... вони говорять і діють так, наче до них у світі взагалі не існувало жодних ідей...».
Іще одне. Так уже склалося, що українці можуть заявити про свої інтереси тільки у формі протесту. Причому обмеження форм волевиявлення, ініційоване владою, не дає відповіді на запитання «за що ми виступаємо?» і за всієї чіткості позиції «проти» цей факт істотно звужує обрії суспільної свідомості. І річ навіть не в тому, що українці недостатньо компетентні соціально і не використовують усіх суспільних механізмів прямого впливу на дії влади, а отже, не можуть змусити її діяти у своїх інтересах, – у нас немає реальної моделі суспільного життя, немає еліти (людей, які знають і виразно бажають того, що є добре для народу), яка знала б, що робити з країною. А це означає втрату зв’язку з дійсністю, втрату здорових амбіцій цілим народом. Україна показує свою неспроможність як держава і подальше її існування як держави можливе у двох випадках: або вона стане сильною економічно, фінансово, соціально-політично, геополітично, або сусідні держави не будуть зацікавлені в союзі з нею. А з боку Росії ми бачимо зацікавленість, яка включає «метод батога і пряника»: є і тиск, і обіцянки. І як тут не згадати останні рядки книги Івана Дзюби про те, що «давно і потужно розкручений маховик русифікації підкручується далі, нічого не робиться для національної консолідації та створення загальнонаціонального культурного й інформаційного простору, для реального використання духовних скарбів різних гілок українського народу. Натомість відчутна загроза фобій. Дуже важливо, щоб українська інтелігенція глибоко усвідомила загрозу цих фобій і твердо й рішуче протидіяла їм. Саме від цього залежатиме: буде Україна соборною Україною – чи Малоросією. Щоб бути Україною, мало мати президентів, уряд, парламент, прапор, гімн, герб. Треба мати суверенне національне життя на всьому державному терені. Мати міцний фундамент національної культури, на якому утверджується національна ідентичність. І бути собою, бо в сучасному світові, за відкритості всім вітрам, той, хто не є собою, – просто зникає, раз і назавжди».
То чи здатен українець до державотворення?
Мозаїка української душі, в якій основними «камінчиками» виявилися осілість, хазяйновитість, консерватизм, універсальність, миролюбність, сміливість, волелюбність, демократичність, духовність, обдарованість, сентиментальність, містицизм, сердечність, відкритість, барокове мислення, кмітливість, хитрість, оптимізм, життєрадісність, почуття гумору, поклоніння жінці, повага до родини, еротичність – отакий довжелезний список позитивних рис. До негативних відносять провінційність, занижена самооцінка, «совковість», наївність, інфантильність, недбалість, замкнутість у своїй групі, брак цілеспрямованості, скупість, жадібність, неповага до себе й оточення, лукавство, свавілля, анархічність, непослідовність, слабка допитливість, безтурботність, амурний авантюризм. До того ж, українцю притаманні такі «вериги»: владність, гетьманство, культ зрадництва та принципи: «моя хата скраю...», «якщо не з’їм, то понадкушую», «ти начальник – я дурак, я начальник – ти дурак». Хто такий українець? Чим він відрізняється від росіянина, поляка, француза...? Які в його ментальності козирі, а які масті биті? Чи здатен українець до державотворення?
Кожен може обрати собі бога. Кожен може обрати собі національність. Навіть історію! Однак ніхто не може обрати собі менталітет. Кожен, хто живе в Україні, незалежно від національності, потрапляє під вплив української енергетики, її егрегора. Тож світогляд формується під впливом усього, що відбувається в країні. Український менталітет, котрий формувався тисячоліттями, феєрично швидко набув за роки незалежності нових рис. Незважаючи на формальну присутність та «бродіння» економічних реформ, в Україні за останні два десятка років відбулися просто колосальні зміни. Немов такий хутір прокинувся від летаргійного сну й почав зводити на місці сільської ради, пам’ятника Леніну і недобудованого клубу хмарочоси, супермаркети, епіцентри, еліт-центри, банки, рієлконтори тощо. Звільнившись від комуністичних ілюзій, українці, з одного боку, ринули до фарватеру світової цивілізації, а з другого, повернули до своїх споконвічних цінностей і архетипів. Разом з уламками радянської імперії залишилися в минулому їх утопічні сподівання, надія на дармове світле майбутнє, імітація трудової діяльності, тотальний дефіцит, повальне пияцтво. З кожним роком сприйняття українцями життя «вестернізується» – стосунки між людьми дедалі частіше будуються на європейському прагматизмі, збільшився особистісний простір, у квартирах, замість книжок, на полицях і стелажах вишикувалися DVD з американськими бойовиками та інтимспокусами. У характері українця помітно ослабли такі риси, як безкорисливість, відкритість, сентиментальність. Розмивається одна з найгуманніших українських рис – гостинність. Але, з іншого боку, сьогодні в Україні набагато менше люмпенівської заздрості до тих, хто чесним й справедливим шляхом домігся в житті матеріальної стабільності й успіху. В українця не дуже розвинені такі риси характеру, як цілеспрямованість і рішучість. Йому притаманна обережність, інертність, повільність. Він не любить ризикувати, живе за принципом «якось воно буде», довго зважує «за» і «проти», довго радиться і рішення приймає половинчасті. Навіть за наявності знань, ерудиції, досвіду нерішучість набагато знижує «коефіцієнт корисності». Загалом Україні бракує ініціативних харизматичних особистостей, а ті, що є, зазвичай ідуть не в бізнес, а в чиновники. Мало хто з українців має амбіцію своєю справою скорити світ. Українець – консерватор, який не довіряє змінам, який прагне не знайти щось нове, а зберегти вже створене. Це визначає його невміння, а може й небажання, йти в ногу із часом. Будь-яка економічна діяльність є наслідком прагнення власної вигоди. В українця цього прагнення більш ніж достатньо. Українцеві в принципі начхати на все, що не стосується безпосередньо його – власні інтереси набагато вищі, ніж інтереси країни. Це й зрозуміло – адже держави в нього нібито й не було. Чи варто дивуватися, що політики, які дорвалися до влади, теж здебільшого переймаються лише своїми власними інтересами? Патріотизм для них є лише принагідним аксесуаром. До того ж, бракує державного мислення. Воно в них кланове. На відміну, скажімо, від мислення лідерів Японії, Китаю чи країн Європейського Союзу, де виплекане глибоке коріння державності. Незацікавленість українських політиків у реформах є одним з головних гальм розвитку економіки. У жодній програмі будь-якої політичної партії виразно не осмислено й не прописано конкретного виходу з економічного й політичного глухого кута. Економічні традиції українців засновані на «сімейному» сільському господарстві та садибній торгівлі. Нині, за могутнього промислового потенціалу, розпочати широке виробництво товарів заважає відсутність традицій виробництва. Із радянського соціалізму в сьогодення перейшли недбалість, халтура, лінощі. Українець думає одне, говорить інше, а робить іще інше. Йому притаманні такі риси, як кмітливість, хитрість, лукавство. Однак у бізнесі наслідком цих рис є непослідовність, ненадійність, прагнення обкрутити партнера навколо пальця. Власне, нікуди не поділося й «совкове» уявлення про бізнес, для якого характерними є низький рівень заповзятливості, імітація діяльності, тіньові схеми, корупція, кумівство, прагнення «урвати» все й одразу, але так, щоб нічого не робити.
Тож які українські риси можуть вивести нашу державу на рівень економічно розвинених країн? Насамперед потрібно відзначити таку національну рису, як хазяйновитість. В українця в генах закладено все впорядкувати, налагодити, відремонтувати. Дай йому волю, він гору зрушить! Українець – універсал. Він легко опановує кілька суміжних професій, у скрутних ситуаціях уміє швидко знайти нестандартне рішення. У цьому йому допомагає його особливе світовідчуття – з витіювато-оптимістичним началом, образністю і прагненням все прикрашати. Жвавість, нестандартні ходи, несиметричні відповіді – усе це дає про себе знати як в українській економіці, так і геополітиці. І в цьому наш психологічний козир. Адже ці риси не властиві ні європейцям, ні американцям. Українцеві притаманні здоровий прагматизм. Умовно кажучи, він усе досконально прораховує. Для розвитку економіки це аж ніяк не погано! Навіть славнозвісна українська «жадібність» тут може відіграти позитивну роль. Миролюбність, неагресивність, уміння уникати зіткнень – це чинник стабільності. А стабільність – запорука довіри з боку інвесторів, добра можливість для розміщення в Україні виробництв західних та інших заокеанських корпорацій. Скромність українця, його прагнення до заможності, але не до багатства, у макроекономічному плані рано чи пізно відіграють свою роль, а тим більше – традиційно високий український інтелект, який поки що, через незатребуваність, спить. Є надія, що справжні економічні зміни, якщо вони, звісно, почнуться, у нашому життєлюбному суспільстві підуть швидко й «з вогником». Українці довго запрягають, але потім їх не зупинити! Україні цілком до снаги потрапити до вищого ешелону світової економіки. Головне – поставити перед собою таку мету й робити все, аби її досягти.
Брецко Ф. Ф., вчитель історії
Ужгородської класичної гімназії
спеціально для Prozak.info