Де бере початок історія Закарпаття
Історія нашого краю почалася з пагорба Сарс біля Королева
Титулований ужгородський історик, доктор наук, якось написав, що історія України починається на пагорбі Сарс біля Королева, де київські археологи майже 15 років в 70-х-80-х рр. ХХ ст. вели розкопки (ужгородські археологи не брали участі в цих розкопках, а київські нічого подібного не говорили, їх цікавила давнина). В 1982 р. я побував на місці розкопок, де довгих три години керівник експедиції, співробітник Інституту зоології АН України, кандидат історичних наук В.М.Гладилін розповідав мені, чому саме тут ведуться розкопки. Справа в тому, що недалеко від цього місця, але вже на угорській стороні, угорські археологи відкрили стоянку первісної людини Вертешсевлеш.
Не дивно, що в київських археологів появилась думка, що недалеко звідти і у нас повинна б така стоянка бути, природні ж умови у нас такі ж самі, як і на недалекій угорській стороні. І не помилились – станом на 1982 р. на пагорбі Сарс було досліджено 12-метрову товщу суглинків, де було виявлено залишки 15-ти палеолітичних поселень пітекантропів та неандертальців, які послідовно тут існували.
На місці поселень виявлено велику кількість знарядь праці, в переважній більшості кам’яних – чоппери, чопінги, рубила, ножі, колуни, скребла. Однак кістки тварин та вироби з дерева в силу властивого нашому краю природного режиму – високої вологості – до наших днів не збереглись. На той час – 1982 р. – знайдені на пагорбі Сарс на стоянці первісної людини матеріали дали можливість прослідкувати взаємодію первісної людини і навколишнього середовища Карпатського басейну на протязі величезного відрізку часу – понад 500 тисяч років! (На момент завершення розкопок, археологи дійшли суглинку, в якому знайшли знаряддя праці, вік яких сягав 1 мільйон років!).
Наукова вагомість знахідок на згаданій стоянці первісної людини (пітекантроп-неандерталець-кроманьйонець) має дуже величезне значення. За масовими колекціями виробів і за проблематикою, поселення на пагорку Сарс немає аналогів в Центральній Європі.
В.М.Гладилін показав мені знайдену на цій же стоянці і кам’яну сокиру, правда, дещо «молодшу» - вік її, за його словами, складав «всього» 40.000 років! Мене чомусь здивував не вік сокири, бо В.М.Гладилін показував мені і більш старші за віком кам’яні інструменти, а її форма – виявляється, за величезний період часу, форма сокири дійшла до наших днів, не змінилася - кам’яна сокира була лише без дірки для ручки, яку стародавня людина не вміла пробити в камені.
Кам’яні рубила. Епоха палеоліту
На закінчення нашої бесіди, вчений дав мені на згадку ліричний опис появи пра-людини на пагорбі Сарс, як його собі уявляли київські археологи:
«…І настав день, коли стежка, витоптана в дрімучому лісі великими звірами – турами та ведмедями, зубрами та оленями, вивів пралюдей на берег гірської ріки. Було літо, гарний теплий день. Охлялі та втомлені, пралюди тихо стояли на високому березі ріки и не могли надивитись на несказанну, невимовну красу, що розкрилась перед ними.
Побіля пагорба, на верху якого вони стояли, текла затиснута горами ріка, що шуміла день-ніч своїми водами. Навколо були лише ліси та гори, але недалеко від пагорба, якщо дивитись в той бік, де понад вечір сонце сідало за далекий ліс, гори ніби вже закінчувались і починалась широка долина. Пасмо гір, які захищали ріку і долину з того боку, звідки дули холодні вітри, завершались найвищою з них – Чорною горою, бо вона і справді ставала чорною, коли сонце понад вечір поволі ховалось за далекий ліс.
Тоді і на долину падала чорна тінь. А удень, коли ясно світило сонце, гора ця була знову чорною від безлічі чорниць, стільки їх там багато було. Ріка, котра в горах гучно текла, на долині вгамувалась і вода її текла спокійніше . На пагорбі був красивий дубовий гай. Трава в гаю була така зелена і м’яка, наче китайський шовк. Поміж дубів тут-там росли гіллясті кущі ліщини, в холодку яких відпочивали лісові звірятка. Кущі обсіли малі пташки, які весело щебетали, стрибаючи з гілки на гілку. На товстішій гілці намістилась білка і смачно гризла орішки.
З трави показувались шапки великих білих грибів, які потім білка рвала, надівала їх на сухі гілки і так сушила собі на зиму. Вода в ріці була така чиста, мов сльоза, але досить холодна. Не лише за Чорною горою, але і на другому березі ріки гори, наче з переляку, геть кудись тікали від води, тому долина ріки, яка вирвалась із кліщів гір, ставала широкою і рівною. Над долиною та лісами літали величезні птахи – беркути та їм подібні. Птахи наче стерегли гори й ліси, бо десь там у них були гнізда і малі пташенята...
Від всього побаченого, від усвідомлення того, що знайшли вони благословенне місце і труди їхні та муки не пропали даром, така Божа благодать зійшла на пралюдей, така неземна доброта и радість охопила їх душі і серця, що вони, самі не розуміючи чому, почали радісно кричати і стрибати, наче малі діти – інакше радіти пра-люди ще не вміли.
Довго стояли вони на пагорбі над рікою, а сонце тим часом сідало за далекий ліс, робило останню гору з близького гірського пасма чорною і поволі кидало чорну тінь на ріку і долину. Потім найстарший дід з довгою білою бородою, який до того часу задумливо дивився на ріку і долину, на захід сонця, спохватився - потрібно ж бо налаштуватися десь і спати, а перед сном не завадило б трохи і поїсти. Дав знак усім, щоб ішли в ліс що-небудь їсти знайти, але не йшли далеко, щоб не заблукати. Дорослі і навіть діти розійшлись по лісу, назбирала плодів та коріння і повернулись на берег ріки. Повечеряли принесеними плодами й корінням, і коли сонце повністю заховалось за далеким лісом, купами полягали в траву і солодко заснули. Як з пташками полягали спати, так на світанку під веселе пташине цвірінькання і прокинулись…».
І почали пра-люди поволі обживати це благословенне місце – гарний закуток в південній частині нашого краю на лівому березі Тиси, яка в ті прадалекі часи текла на 100 метрів вище, ніж зараз (за мільйон років Тиса прорізала кам’яні гори в глибину на 100 метрів). З тих пір наш край уже ніколи не залишався незаселеним.
А десь між другим і третім тисячоліттям до н.е. (до ери Ісуса Христа), в Карпатському краї появився народ, якого називали слов’янами – як доводить в своїй слов’янській теорії наш професор в еміграції Іван Поп, було це майже 50.000 років тому назад, коли слов’яни прийшли в Європу разом з іншими народами, правітчизна яких була на землях між Індією та Іраном, і тут вони залишились назавжди, через що ці народи – і слов’яни в т.ч. - і називаються індо-європейськими.
Слов’янських племен, які прийшли в Європу, було досить багато, тож вони розділились на три групи – одна пішла на Балтику, друга на Балкани, а третя в Карпатську область – ці потім стали нашими пра-пра-далекими предками – корінним народом нашого краю, бо ті кочові народи, які лише проходили через наш край і не залишились тут жити, корінними народами нашого краю називатись не можуть.
І навіть мадяри, які живуть тут вже більше, ніж 1100 років, і називають наш край своєю другою Вітчизною (по-мадярськи „honfoglalás“), являються лише автохтонами, бо вони прийшли сюди тоді, коли слов’яни, наші пра-предки, карпатську землю вже були заселили. Мадяри прийшли в Карпатську область після «тисячолітніх» мандрів із Західного Сибіру та Уралу, де частина їх нащадків проживає і по сьогодні. Весною 896 р. згідно договору з мораванами, які поширювали свій політичний вплив і на Карпатську область, головні сили угрів (мадярів) на чолі з Арпадом перейшли Карпати через Верецький перехід (Passus Vereczkensis), історична назва якого Porta Rusciae (Ворота Руські) і опинились на території Притисянської низовини (в деяких селах Воловецького району, як і Тячівського, ще й сьогодні ворота називають портою).
Пройшовши вглиб країни мораван, угри (мадяри) поселились на відведеній їм мораванами рідко заселеній території в Тисо-Дунайській низовині. Цим почалось для угрів (мадярів) легендарне «віднайдення другої Батьківщини» в Дунайському басейні. Згідно договору, угри (мадяри) були федератами (союзниками) мораван. В перші роки після приходу угрів (мадярів) в Карпатську область, не було ніяких сутичок між пришельцями та місцевим слов’янським населенням, майбутніми русинами та словаками.
Тут слід згадати про феномен угрів (мадярів), які на відміну від численних кочових народів, які проходили через наш край, остаточно міняють кочовий спосіб життя на осілий, звичаї язичників міняють на християнство і вступають в спільноту європейських християнських народів. Саме це в першу чергу заслуговує на увагу–кочовики-язичники, осівши в християнській слов’янській Тисо-Дунайській низовині, стають християнами! Про інші народи, що населяють наш край, мова навіть не йде…
Підсумовуючи сказане можемо стверджувати, що історія нашого краю почалась в прадалекі часи на пагорбі Сарс недалеко від Королева і охоплює величезний відрізок часу – мільйон років!
Дмитро Поп, Ph.D., Ужгород.