Іван Чендей – жертва системи чи окремих негідників?
Нещодавно ми, надрукували велике інтерв“ю з 90-річною Марією Іванівною Чендей, вдовою відомого письменника Івана Чендея, з якого перед читачем постає постать незламного українського демократа-незалежника, ненависника «системи», яка знущалася над ним немало років. «Той, хто не знав близько Івана Чендея, безумовно повірить в те, що сказала Марія Іванівна», – розповідає історик Дмитро Поп.
«Мені ж довелося чути від письменника дещо інше і про «систему», і про «окремих підлабузників», які намагались вислужитись перед «системою» чисто з меркантильних інтересів, заради кар”єри. Про все це письменник розповідав мені у своєму кабінеті вдома, де я не раз бував на початку 70-х рр. Був зі мною одного разу в гостях у метра і мій брат Іван, на той час уже доктор історичних наук, який, послухавши монолог Чендея, більше вже до нього не хотів іти, оскільки в словах письменника відчувався не осуд т.зв. «комуністичної демократії», яку на собі пізнав і мій брат і яка топтала письменника уже кілька років, а всіляке її виправдання.
Беззаконня, за словами Чендея, творила не система, а окремі її слуги. Але хто дозволяв цим «слугам» так поступати, грубо порушуючи не лише демократичні принципи, але й загальнолюдські норми, Іван Михайлович говорити не хотів. Він навіть ганебний поступок Василя Вовчка, Василя Поліщука та Миколи Рішка, які написали на нього наклеп в КДБ, не називав складовою системи, а поступком підлабузників. Правда, як розповідала мені відома наша актриса Марія Сочка, моя тітка, Василь Вовчок на її зауваження, як вони могли таке вчинити, сказав, що «їм підсунули листа і змусили його підписати».
Лукавив Вовчок, бо вони понесли в КДБ і мого листа, адресованого їм, в якому я захищав Чендея і пророкував їм ще гіршу участь, але вже в інші часи і в іншій державі. Хоча листа я підписав «Дід Панько» (перші букви мого імені і прізвища), однак гебішти майже півроку не могли знайти цього таємничого «Діда Панька». А коли мій «псевдонім» розшифрували, гебішник Леонід Іванович Б. в Мукачеві, де я в той час працював, час від часу цікавився, чи я живий-здоровий і чи позбуваюсь українського буржуазного націоналізму. Згодом це ж саме робив в Ужгороді, куди я переїхав на роботу, і його колега Михайло Михайлович Б. Правда, після однієї дуже хорошої гостини на Міжгірщині, де ми з Вовчком цілий тиждень гастролювали з виступами і де Вовчка не тільки всі знали, але і раді були його гостити, Василь розчулився і заспокоїв мене тим, що «за нами, інтелігентами, за всіма слідкують».
Коли в черговий раз Михайло Михайлович Б. захотів переконатись, що я живий-здоровий, я навмисне спитав його, чи правду казав Вовчок про всеосяжне стеження за інтелігентами. Почувши моє запитання, гебішник аж упрів. Бачачи його стан, я порадив йому в подальшому мати справу лише з непитущими. Оце всеосяжне слідкування і доноси не вкладалось в голові Івана Чендея, він вважав його ініціативою окремих негідників, а не складовим елементом системи. Тобто в душі Іван Михайлович залишався гвинтиком цієї самої системи, яку він при мені ніколи не засуджував. Може саме ця його позиція і не дозволяла йому стояти твердо на проукраїнських – самостійницьких – позиціях. Коли він говорив про Україну, то не забував похвалювати і Радянський Союз, правда, якось трохи сором”язливо.
Мабуть, Чендей був прихильником теорії Грушевського і Κº, які навіть не могли собі уявити Україну самостійною і незалежною, вони говорили лише про автономію України в складі Російської імперії. Невідомо навіть, чим вони керувались, коли відправляли київських студентів на вірну смерть під Крути. (На жаль, свої Крути є і у нас недалеко Рокосова).
В часи комуністичної «демократії» не лише Іван Чендей, як український письменник, був в опалі, але все місцеве, тому що одним з основних принципів окупантів є знищення культури автохтонного народу, його мови і перекручування історії. Тому й не дивина було почути у нас від хлопця, який повернувся з лав радянської армії, фразу «Как имеешся?». Це не анекдот, це була відповідь Василя Вовчка, з яким ми разом виступали перед колгоспниками в Ганичах в 1972 р., коли його запитала одна жіночка, чому в Києві на Хрещатику, в центрі столиці України, вона не почула української мови. Оце «Как имеешся?» було місцевою дійсністю, яка згодом переросла майже в анекдот.
Іван Михайлович Чендей писав лише українською мовою, іншої він не визнавав. Коли на зборах закарпатської письменницької організації у 1972 р. старійшина нашого письменницького цеху Йосиф Жупан, який писав свої твори на російській мові (правда, Вовчок жартома називав її старослов”янською) побажав молодим письменникам (на той час це були Кешеля, Фединишинець, Кремінь, Петровці та ін.) шліфувати свою українську мову, бо вона не у всіх гладка, Іван Михайлович досить сердито зауважив: «А на якій мові ви б рекомендували їм писати, на місцевій чи що?». Що метр розумів під цим сарказмом, ми вже ніколи не дізнаємось, відповідь він поніс з собою в могилу. В своїх монологах зі мною – а Іван Михайлович дуже полюбляв довгі монологи на противагу діалогам – він ніколи не піднімав мовне питання.
Іван Михайлович Чендей без сумніву найяскравіша постать в закарпатській літературі. На жаль, незважаючи на всі складнощі, які йому влаштувала комуністична система, він до кінця своїх днів залишався в полоні комуністичної демагогії. Про таких Володимир Бірчак казав так: «Це покоління було виховане в сліпій вірі…».
Дмитро Поп